Червоне — то любов, А чорне — то журба (Інтимна лірика Дмитра Павличка)
Вже рання творчість Дмитра Павличка вабила чистотою слова. З роками голос поета мужнів, ширшали обрії його тематики, звучання його поезії ставало все більш різноманітним; ліричне перепліталося з іронією, філософський роздум — з патетичним осудом; строфи відливаються і в сонет, і в поему, і в ліричну пісню.
Є у нього чудовий вірш, що став піснею, — "Два кольори". За емоційною палітрою він нагадує пісню на слова А. Малишка про вишитий руками матері рушник. Червоне та чорне — характерні для української вишивки кольори:
Червоне — то любов,
А чорне — то журба.
Журба і любов часто бувають поруч. Наприклад, коли кохання лишається нерозділеним. Цю тему ми зустрічаємо у циклі віршів "Пахощі хвої...", що трошки нагадує "Зів'яле листя" Франка. Йдеться, звісно, не про плагіат, навіть не про наслідування: дорогою геніального попередника йде талановитий однодумець, людина спорідненого, але неоднакового світосприйняття. Схожа глибока пристрасність, схована у віршах і, як вже згадувалося, тема. Сумна пісня нерозділеного кохання, біль юного пораненого почуттям серця.
Як дуб листочки пожовтілі
Тримає на своєму гіллі
Аж до травневого розмаю,
Отак і я своє кохання,
Зимою вбите спозарання,
У серці юному тримаю.
("Як дуб листочки пожовтілі...")
На відміну від ліричного героя Франка, юнак з циклу "Пахощі хвої" не забуває про оточуючий світ у вирі власного горя. Він звертається за допомогою до матері, щоб вона врятувала "вирване" серце:
- Реферати про життя та творчість Дмитра Павличка
- Яке місце посідає тема України у творчості Павличка? (та інші запитання)
Вона для нього з-поміж трав
Знайде лиш їй відомі ліки,
Щоб я забув тебе навіки
І снами долю не карав.
("Чого ти мною так гордуєш?")
Він звертає увагу і на те, що його кохана зневажає чужий "труд мозільний" — байдуже топче колосочки. Розривається серце між осудом і коханням. Знаючи про нелегке життя матері своєї коханої, він говорить:
Тільки ти не знаєш зовсім далебі,
Чом цілую руку їй, а не тобі.
("В матері твоєї руки в мозолі...")
Як кожна людина, ліричний герой циклу мріє про особисте щастя, яким для нього є саме кохання, але йому замало міщанського кубельця, до якого прагнула дівчина. Йому хочеться, щоб усі навкруги були щасливі. Хоч згадуй вислів Ліни Костенко: "Нерівня душ — це гірше, ніж майна".
Мабуть це й призвело зрештою до трагедії більшої, ніж дрібні розбіж-ності й непорозуміння — і от вже звучать глибоким болем рядки про зраджене кохання:
Чи то дружина пішла на зраду
Чи просто жінка була вона?
Кажи сьогодні мені неправду,
Занадто правда твоя страшна.
("Прийшла і стала посеред кімнати")
І хочеться забути зболілому серцю про цей удар, але:
Тільки хто ж погасить зуміє
Перші мрії, перші поривання?
У багатті другого кохання
Першого завжди іскринка тліє.
("Ти мене гуцулом називала")
А далі дорослішає юнак, мужніє поет, але душа його жива, вона не втрачає здатності кохати і оспівувати свої почуття. Щоправда, вже трохи інші. Хоча сила пристрасті залишається, якщо не збільшується, у них відчувається зрілість, поет намагається зрозуміти "греховницю пречисту", інакше дивиться навіть на зраду — ліричний герой не хоче одягати "вірності шлею". Суто технічно досконалішою стає і образна система віршів.
А я тебе кохати буду
За те, що не упала ти
Ні у потворну безвість бруду,
Ні у нудоту чистоти.
("Моя гріховнице пречиста")
Немає нічого однозначного в житті. Це розуміння приходить з досвідом, часом — з гірким. Але це так.
Ніщо не забарвлюється в один колір. Скрізь нас чекає і радість, і печаль, і любов і журба — червоне та чорне. І хоч "сфера дії" цього закону буття значно ширша, ніж кохання, мабуть саме в останньому він виступає найвиразніше.
І людина, здатна на вірність, щирість і самопожертву в особистому, буде і добрим громадянином.