"Червоне — то любов, а чорне — то журба" (інтимна лірика Дмитра Павличка) (10 варіант)

Шкільний твір

"Поезію творить любов..." — так написав у автобіографії Дмитро Павличко. Якщо продовжити думку поета, можна сказати, що все добре на землі робиться з любові — інакше світ давно б загинув.

Інтимна лірика Павличка відзначається щирістю, пристрастю і глибиною. Вперше читач познайомився з нею у циклі віршів "Пахощі хвої", пізніше ця тема була продовжена у збірці "Гранослов" і особливо виразно піднеслася в збірці "Таємниця твого обличчя" У більшості віршів цієї збірки йде мова не про конкретні переживання чи стосунки, а про любов як творчу силу, що живе за законами вічного оновлення, є вічним началом.

Із вершини життєвого досвіду поет оспівує любов як найбільшу цінність життя, запоруку його осмисленості, безсмертя людської душі, основу всього сущого.

Любов як могутній двигун людського життя — наскрізний мотив інтимної лірики, таємниця, яку намагається розгадати поет, сягаючи філософських висот, доходячи до важливих істин: любов може бути не тільки джерелом радості і щастя, а й приносити страждання і розчарування.

Духовне потрясіння переживає ліричний герой, усвідомивши трагічну суперечність між безконечною любов'ю і конечним життям:

Та вже не прилетить моя любов прозора,

І добре, що нема нікому вороття,

Що на одну любов дано одне життя.

Драма нерозділеного кохання оспівана в поезії "Ніч була ясна, я стежками біг". Закоханий поспішає до милої, так що аж його "стопи опікав кам'яний моріг". Дорогою він, як метелика, впіймав зорю, яку ніс в подарунок коханій. Але не захотіла вона прийняти його дарунок, не вийшла, прогнала. І тепер уже назад побіг крізь ніч закоханий, стискаючи в руці, мов бите скло, "мертвої зорі неживе крило".

Ліричний герой вірша "Я стужився, мила, за тобою" так палко кохає, так тужить в розлуці за коханою, що з туги обернувся на явора, який стоїть, палений журбою, одинокий серед інших дерев. Плине час, на зміну весні приходить зима з колючими снігами, та не забуває явір свою яворину і її молоде кохання, печаль у його душі за нею така висока, як небеса, і така журлива, як пісня, що її можна оспівати, зробивши з неї скрипку.

Про те, яким болючим може бути розчарування закоханої людини, розповідає вірш "Коли ми йшли удвох з тобою". Юнак, ідучи вузькою стежкою по полю зі своєю коханою, ніжно гладив золоте колосся, бо

...те колоссячко вусате —

То невсипущий труд мозільний...

То хліб, що матінка-гуцулка

З долівки вчила піднімати,

Як батька в руку, цілувати...

І раптом він побачив, що його "струнка, солодка згуба" грубо топтала колоски пшениці, не чуючи крику тих колосочків, не розуміючи святості пшеничного колосу. Від надмірної любові закоханий юнак змовчав, але йому здалося:

Що то не золоте колосся,

Що то любов мою безмежну

Стоптали так небрежно.

Поезія Дмитра Павличка навчає нас дбайливо і трепетно ставитися до найсвятішого і найглибшого людського почуття, ім'я якому — Любов.

Інші варіанти цього твору:

загрузка...