Багате талантами чарівне Прикарпаття. І все ж не помилюся, коли скажу, що найціннішою оздобою в мистецькому світі усього куточка є творчість Дмитра Павличка. Син простого лісоруба із Стопчатова (Косівщина) увібрав у своє серце і шум смерекових лісів, і гомін річки Лючки, і той нескорений дух Довбуша, що живить не одне покоління гуцулів. Життєві стежки Павличка не були легкими. Про це чудово сказано у пісні "Два кольори", яка давно вже стала народною. Червоними і чорними нитками вишила матуся узори на сорочці, яку подарувала синові. "Червоне — то любов, а чорне — то журба" — пояснює автор народну символіку. Отак і життя його з любові й журби, з веселих і сумних днів складається. Важко сказати, яких було більше. Але не розгубив поет на життєвих дорогах того найціннішого, що взяв з батьківської хати, не заплямував той "горточок полотна", на якому вишите його життя.
Є в ньому, як і в поезії Павличка, багато контрастів, багато чор ного і червоного. З ранніх поезій автора ми дізнаємося про те, яким нелегким було дитинство майбутнього поета. У вірші "Я син простого лісоруба" він пише:
А мати гарувала гірко
Від темноти до темноти,
Щоб нас, маленьких семірко,
Нагодувати й одягти.
У хаті рідко бачив хліб я,
А в школі били по руках
За те, що зиркав я спідлоба
На булку панського синка.
Чи не тому слово "хліб" має в Павличковій поезії особливе звучання?
По тому, як людина ставиться до хліба, можна скласти уявлення про її моральне обличчя. Саме про це йде мова у вірші "Коли ми йшли удвох з тобою". Закоханий до безтями ліричний герой помітив, як його кохана "топтала колоски пшениці, що нахилились до землі..." "Топтала і не чула крику тих колосочків". А він же колись збирав їх на чужому полі "в поділ дитячої сорочки".
- Реферати про життя та творчість Дмитра Павличка
- Яке місце посідає тема України у творчості Павличка? (та інші запитання)
О, то не просто колоски!
То невсипущий труд мозільний,
То молодим калач весільний,
То для дітей пахуча булка,
То хліб, що матінка-гуцулка
З долівки вчила піднімати,
Як батька в руку, цілувати.
Та змовчав юнак, бо любив надмірно. Міцно переплелися тут два кольори!
...В житті складніше, ніж на вишитім узорі.
Д. Павличко — тонкий лірик. Які прекрасні його сонети, які неповторні вірші, в яких він оспівує свою любов. Його сміливо можна назвати Петраркою нашого часу.
Моя любове, ти як Бог —
Я вже не вірю, що ти є,
читаємо в одному з віршів, що увійшли до збірки "Таємниця твого обличчя". Здається, про любов уже сказано все. Що можна ще додати? Виявляється, можна. Бо так, як пише Павличко, ще ніхто не писав:
Мого кохання чистота,
Як та блакить небесна.
Вона йому душу прояснює. Коли кохана покладе йому руку "на очі, сповнені провин", то "риси матері ясні" він бачить.
Та любов — це страждання, навіть якщо це взаємна любов. Тому й у цих найінтимніших віршах теж переплітається радість із жу "бою, червоне з чорним. Тому й знаходимо тут несподівані тропи: "біль кохання", "смуток цілування до зомлівання". Бо
Найбільша з усіх таємниць —
Таємниця твого обличчя.
Таке ж поєднання, здавалося б, несумісних понять маємо в чудовій пісні, яку Д. Павличко створив разом із композитором О. Білашем, — "Я стужився, мила, за тобою..."
Образ явора, "що палений журбою, сам один між буками стоїть", не може не хвилювати.
Западають глибоко в душу такі свіжі порівняння й метафори, схожі на вишитий червоним і чорним узор: "в душі печаль, як небеса", "згорає від сльози роса", "скрипку зроблять із його журби".
Любов і поезія — це те, що робить автора по-справжньому щасливим, примушує його бути у вирі найважливіших подій в житті України. Він має право сказати: "Все життя віддав я Батьківщині, все, з сумом і радістю, з любов'ю і ненавистю".