Трагедія Ганни Розсохи (за оповіданням Ю. Мушкетика "Суд")

Ідуть роки, минають десятиліття, все далі й далі віддаляючи нас від тих часів жорстокого сталінського режиму, командно-бюрократичного управління державою. І хотілося б забути пережиті нашим народом муки та страждання, та ні. Знов і знов постають вони з пам'яті народної, залишаючи глибокі рани на серці. Світле й омріяне майбутнє, до якого прагнули в ті часи люди, співіснувало із соціальною незахищеністю, жорстокістю, понівеченими долями мільйонів людей.

Відомий український письменник Юрій Мушкетик у своєму оповіданні "Суд" змальовує трагедію простої української жінки-селянки, яка винесла на своїх плечах все: колективізацію і розкуркулення, голод і війну, повоєнну відбудову народного господарства. Все, крім ганьби.

Нелегкою була доля Ганни Розсохи — героїні оповідання. Кривди, злидні, нещастя супроводжували Ганну протягом усього її життя. Ще дитиною вона перенесла смерть батька, який загинув під час імперіалістичної війни, а мати, залишившись одна з малими дітьми, тяжко бідувала. Не зазнала Ганна щастя і в юності. Злидні та нестатки змусили її, зовсім молоду ще дівчину, одружитися із вдівцем, у якого було двоє малих дітей. Тут, у господарстві чоловіка, вона відчула себе справжньою господинею. І хоч нелегка була робота, але все-таки це була її власність. І біла хата, і чудовий черешневий садок, і город, і двір, де вона з любов'ю висаджувала різні квіти. Ганна була задоволена своїм тихим сімейним щастям (у шлюбі з Омєльком у неї народилося ще двоє синів). Вона пряла й ткала, бо любила все чепурне, гарне, а працюючи, співала. Дуже радували її й діти, які підростали добрими, слухняними, працьовитими. Ганна всіх їх пильнувала, не поділяючи на дітей своїх і Омелькових. Але надто коротким був вік у Ганниного щастя. Все, що разом із чоловіком нажили вони тяжкою працею, довелося віддати у колгосп. Та це ще було далеко не останнім лихом у житті Ганни. Настав страшний голодомор "...тридцять третій рік, у якому померла з голоду Оленка, Ганна билась, як чайка об кригу, рятуючи інших дітей". І врятувала. Вона пишалася своїми синами, які всі троє були гарними, працьовитими, поважали батька й матір. А найбільше — Грицьком, який, закінчивши школу, вступив до інституту. Сім'я їх славилася працьовитістю на все село, найбільше виробляли вони трудоднів. Сини її завжди рвалися до найважчої роботи, неодноразово одержуючи подяки від голови колгоспу. "А вона в роботі з дитинства. Не любила безділля. Любила роботу всяку, і переробила її гибель — домашньої і колгоспної".

Та знов завітало лихо до Ганниної оселі. Почалася війна. Провела вона на фронт ^чоловіка, двох старших синів і разом із меншим сином Микитою жила, чекала й сподівалась, що повернуться з війни чоловік та сини. Тяжким було їхнє життя, але вижити їм допомагала корова, яку Ганна переховувала в лісі.

"Ганна берегла святкову одежу чоловіка та синів..., берегла корову, бо знову настали безхлібні голодні часи, і батькові та синам після того, як повернуться додому, без молока не прожити".

Після повернення радянських військ мобілізували й Микиту — найменшого сина. І знов вона жила лише роботою та чеканням. Невдовзі отримала похоронку, а тут іще біда — забрали корову. Забрали несправедливо, щоб виконати план м'ясопоставок по селу та колгоспу. Гірко було Ганні, та з цією втратою вона змирилася, заспокоюючи себе тим, що, можливо, хоч шматочок м'яса попаде на фронті її чоловікові або синам.

А з другою кривдою змиритися жінка не змогла. Голова колгоспу, коли Ганна підписувалася на позику, підробив документ. І замість 300 карбованців позики виявилося 1300 карбованців, яких вона, звичайно, не брала. Щоб сплатити ці гроші, довелося Ганні продати костюм сина, який вона так берегла. Кривди сипалися на неї одна за одною. Пізніше в неї забрали підсвинка, хоч вона, як мати солдата і дружина солдата мала пільги. "Звідтоді настало запустіння в Ганниній душі і на подвір'ї". Вона зрозуміла, що їй вже більше ні для чого і ні для кого жити. Єдине, що тримало її на світі, був син Грицько, який після війни повернувся, але жив у місті й обіцяв забрати матір до себе. Але поки що такої можливості не мав, бо сам бідував. Всі ці кривди, докори, зло підірвали здоров'я жінки, яка все своє життя невтомно працювала, але тепер у неї не було більше сил. І ось її викликають до суду, де обвинувачують у неробстві, ледарстві. Цю жінку-трудівницю, яка все життя працювала на колгосп, на державу. Хіба може бути для неї більша образа? Але хто ж з цих rope-суддів замислюється над цим? Хто зможе зрозуміти біль і страждання її душі?

"... Визнати винуватою, засудити на півтора роки виправних робіт, але, враховуючи те, що всі попередні роки працювала в колгоспі справно, враховуючи також те, що її чоловік і два сини загинули на фронті, замінити виправні табори примусовою працею при колгоспі", — дзвенить у вухах Ганни, а в очах темніє. Не витримавши такого сорому, Ганна помирає.

За часів сталінського режиму такі випадки беззаконня, зловживання владою були досить частими. Прикриваючись гучними гаслами про права народу, про те, що вони будують щасливе життя для нього, чиновники-кар'єристи насправді наживалися за рахунок народної праці.

Тільки черстві кар'єристи, користуючись безглуздими законами, могли винести жінці-трудівниці такий вирок, що закінчився трагедією. Насправді — це вирок системі, яка знищила мільйони трудового селянства в Україні.