Суд

Ганна спробувала випростатися, але не змогла: під лівою лопаткою шпортонуло, а вона вже знала: аби випростовувалась далі, те гостре вістря входитиме глибше й глибше. Ось трохи попустить, і тоді вона помаленьку, потихеньку розправить поперек. Лікарі не знають, що в неї, одні кажуть: болі од серця, інші — од радикуліту. А молодий, у окулярах, практикант з районної поліклініки заявив, що в неї хвора печінка і залоза, що під шлунком. Ганна не дивилася в зал; сором спопеляв її від голови до п'ят, в неї тремтіли коліна і палали щоки. Чи є щось встидніше, страшніше, ніж суд!

В залі повнісінько людей, і хоч знайомих облич лише кілька — голова колгоспу, він дає позивач — Устим Рукавиця, свідки — ланкова Ліда Патюк і Катерина Чухно, — вони сиділи на передній лаві, та ще двоє чи троє, аж там, біля дверей,— хурщики, мабуть, привезли здавати зерно й зайшли послухати, — їй же здавалось, що всі ці люди зібралися, аби подивитися на неї. З того ж таки сорому вона погано тямила, що тут відбувається, не все зрозуміла з промов прокурора і прописаного їй адвоката, вона й не вірила в нього, надто після того, як побачила адвоката перед початком суду разом з чоловіком, який щойно виголосив обвинувачення, вони дуже люб'язно розмовляли; й тільки тоді, коли виступав Устим Рукавиця, заплакала з образи на неправду. Хіба він не знає, як гірко вона одробила увесь вік, хіба не до неї, до першої, приїжджав додому й просив, аби піднімала на прорив ланку (довгий час була ланковою, а колгоспна робота — суспіль прориви), залишилася з ланкою на ніч біля молотарки, умовляв на важку чоловічу роботу — з косою або носити мішки з зерном. Він знав її ще з довійни, й не раз чаркував у їхній хаті з Омельком, її чоловіком, і був ніби людиною доброго кличу. Був бригадиром, потім директором цегельні, далі знову вернувся в колгосп вже головою. Він дуже одмінився з тих, довоєнних, часів, взяв у звичку кричати на людей, часом приїжджав на поле напідпитку. І вже не заходив до її хати, а загадував на роботу через ворота, а тепер ось подав на неї до суду, що не виробила мінімуму трудоднів. А як вона може виробити при такому здоров'ї! Вона подала до суду кілька довідок, але їй сказали, що за цими довідками зняти з неї працездатність не можна, що знімають тільки по довідці на чахотку або порок серця.

Жінки, свідки, спасибі їм, потвердили, що вона дуже хвора, намагалися розповісти, як гарувала в колгоспі од зорі до зорі, але тілистий, з маленькою лисою головою суддя перебивав їх, не давав говорити. А люди в залі шепотілися, пересміювалися (після цього суду мав відбутися процес над багатоженцем, аферистом), і вона думала, що вони кплять з неї.

Потім судді пішли, й люди заворушилися, декотрі теж повиходили, а вона лишилася на своїй страшній лаві чекати присуду. Вона таки випросталася" обіперлася спиною об стіну й приплющила повіки. Вона перемагала гарячу хвилю болю й ще гарячішу образи, вона ще й зараз не могла повірити, що це її, Ганну Розсоху, завдано до суду, та ще й за віщо — за неробство! А вона в роботі з дитинства. Не любила безділля, любила роботу всяку, і переробила її гибіль — домашньої і колгоспної. Робота йшла їй до рук, вона вела її з піснею, звичайно, поки співалося, поки не насунуло на неї оте чорне, поламало, понівечило. Хоч життя її не було легким од самого початку: троє дівчат у матері-вдови, солдатки з імперіалістичної, в обхідчатій, обставленій кукурудзинням хаті без сіней — сіни розібрали й спалили. Сімнадцяти літ вийшла заміж за вдівця Омелька Розсоху на двоє дітей. Омелько — добрий, лагідний, усім уступливий, полохливий, трохи лінькуватий, одразу й добровільно пішов їй у підданство, оддав голоблі важкого хазяйського воза, й вона везла, правувала і приохочувала підпирати воза все сімейство. З Омельком вони привели в світ двоє хлопчиків, у неї вдома висить одна-єдина фотографія, на якій зібрана вся родина вже без Оленки, пасербиці, яка померла в тридцять третьому. Фотографував за тиждень до Травневих свят, які збіглися з паскою, Данилів, пасинків, товариш Ілько, який навчався в шкільному фотографічному гуртку. На фотографії п'ять постатей на білій стіні хати, за якою купа ясенів та верб. Вона пам'ятає, як, стоячи на драбині, білила стіну, а хлопці тримали черепочки з крейдою та синькою, вона мазала й виспівувала на весь куток пісню про козаченька, який веде коника, а дівчина його кличе, а всі, хто йшов вулицею, призупинялись, слухали. "З твоїм, Ганно, голосом у тіятрі співати". В хаті вона співала інших пісень, і співала інакше, здебільшого тихо й журливо, її саму і всіх, хто на той час був у хаті, огортав сумовитий настрій і тихий затишок. Вона любила затишок, як і пісню, й творила своїми руками: часто мела долівку, застеляла стіл чистим обрусом, засовувала за трямок пучечки пахучого зілля; і так тоді ставало в хаті гарно, так привітно: пригасає під комином жар, стукотять на стіні ходики з косарем і в'язальницею на циферблаті, а на широкій липовій лаві, вкритій рушником, вичахають паляниці, пиріжки з квасолею та маком, паляниці повиставляли рум'яні боки, і ніяка сила не може втримати дітей, вони по черзі прошмигують повз лаву, на ходу одламують хрумкі ще гарячі осушки. Вона вдавала, що не помічає того. У неї рукави закачані по лікті, обличчя розпашіле, і сама почувалася молодо, легко, гарно. Може, й не зовсім молодо, на той час, коли вона фотографувалася — за три роки до війни,— їй було тридцять сім. Але ще й тоді їй хотілося співати. І звідки він у неї брався, той спів, і звідки в неї брався той живий вогонь у грудях? Якого добра зазнала в житті? Спочатку оті три десятини піску та сухоребра кобильчина, яка сама без допомоги не витягала воза на гору. Розсохи довгий час не вступали до колгоспу, бо Ганна ще й не відчула себе господинею на тих десятинах, всілякі комісії добряче втоптали стежку до їхніх воріт, аж поки не обклали по твердому. Трохи не пішли з чоловіком та дітьми у старці, ледве не погинули з голоду, тоді вони з Омельком зарізали теличку, а що різати скотину заборонялося, м'ясо понесли в ліс, щоб притопити в копанці; коли притоплювали, тріснула за спинами гілка, хтось за ними підглядав, а може, так їм здалося, й вона вирішила перенести м'ясо на хутір до двоюрідної сестри, пам'ятає й зараз, як дибали з лантухами піскуватою, обплутаною корінням стежкою, Омелько вибився з сил і впав і чи не вперше збунтувався, плюнув і поплуганив додому, а вона дибцяла з мішком далі, а потім верталася з хутора назад і другого мішка волокла по землі, й таки дотягла, і впала без сил, і сестра одпоювала її водою, і вижили вони тоді всі, але далі наступив тридцять третій, у якому померла з голоду Оленка, Ганна билася, як чайка об кригу, рятуючи інших дітей; молола в жорнах, захованих од злого ока в свинячий цебер, кору і ячмінний послід, і покришене дрібно кукурудзяне стебло, вишукувала по пагінчиках повесні в лісі під прілим листям торішні — ліщинові горіхи, варила з молодим часником і цибулею лободу та рогіз і ділила те поміж усіма порівну. Тяжко тоді було дивитися на діти, на свої і на чужі; чомусь вп'ялося в пам'ять, як зайшло їх двійко, хлопчик та дівчинка, малих, припухлих, і дала вона їм три часничини і дві цибулини, вони сіли під тином і все перекладали ті стебельця, не могли їх поділити. Ще вона ночами носила з колгоспних кагатів чорний глей і вимивала з нього та виварювала крохмаль, а вдень ішла в колгосп на роботу, бо треба було сіяти на новий урожай.

Ледве минуло те лихоліття, ледве з'явилася на їхньому обрії світлипка, з'явилася світлинка і в її душі, і щось їй заманячило. далеко попереду — насамперед у дітях, і пісня знову вихлюпнула з її грудей. Перед війною і їм, і всім інши'м людям у селі трохи задніло, вони повеселіли, й підвели од землі очі, й побачили, яке гарне над ними сонце і яка гарна їхня земля.

А яке розкішне обійстя було в Розсох! Під стару хату вони підвели цегляний фундамент і замінили нижні підгнилі вінки зрубу, перекрили залізом дах, а рублена комірка була ще добра і клуня також, довкруж клуні росли високі осокори, один молодий осокір ріс під хатою од вулиці, а по межі од лугу шуміли велетенські росохаті верби. (Вона якось зізналася Омелькові, що виходила не стільки за нього, як за його обійстя). А далі прозора річечка Біла Багачка, понад якою копанки і озерця, за нею луки, гала, по-їхньому, по-сільському, і ліс на овиді, як синя крайка. Хлопцям — роздолля, як постають восени на ковзани, порозпускають поли пальт, то несе їх аж до сусіднього села. Бігали по рибу, збирали качині та перепелині яйця,— звичайно, коли мали вільну часину — село гульні та неробства не терпить. Мали вони й чималенький черешневий та вишневий садочок, і кілька шовковиць за хатою, і город низинний, який квітнув картопляним і маковим квітом. Райраїна, жити б та жити. І копаночку свою мали в кінці городу. Ганна ще тоді пряла й ткала; було вистелять полотно далеко-далеко, й милується ним, їй здавалося, що тими білими стежками можна дійти до обрію. І вона часом ішла й забувала, на якій згорьованій, трудній землі стоїть. Вона любила все чепурне, гарне, красиве. Здавалося б, звідки взятися тій красі у завжди зніченій нестатками душі! А от же жило там щось таке, що підмальовувало світ, заселяло його всім добрим і чистим. Іноді сама собі дивувалася. Заплющить очі — й бачить квіти дивні й себе серед них. Може, через те засівала чорнобривцями та нагідками всі вільні латочки в садочку та дворі. А осокори та верби подовгу чарували її. Вона уявляла себе на місці усіх тих людей, які їдуть Чемерським шляхом через їхнє село, бачать оті розкішні шатрища, то її осокори і верби першими стрічають подорожніх, і ті подорожні милуються ними, й одразу спогадують, чиї це дерева, чиє обійстя, й думають про неї та її родину гарно, щасно, й трошки заздрять їм. Голос її дзвенів у лузі, і чубата чаєчка перскиргикувалася з нею. Співала вона тоді навіть узимку, перучи в копанці сорочки, і не брали її ніякі хвороби — одного разу згубила на старому чоботі підошву та так і перетерла всю гору білизни босою ногою, і не бралися її голови печали, жили вони тоді дружно и весело. Тихими літніми вечорами Омелько варив у кінці саду польову кашу, нічого він так не любив робити, як варити кашу, гартаначку, зливанку, як називали її у них у селі, а він зливанкою називав сьорбу, а саму кашу — рябком, бо докидав у картоплю кілька ложок пшона, а затовкував старим салом з часником і цибулею, і вбивав у казанок кілька яєць, і вливав чашку молока.