Людська доля та любов до рідної землі у творчості Андрія Малишка (9 варіант)

Україно моя, мені в світі нічого не треба,

Тільки б голос твій чути і ніжність твою

Берегти.

А. Малишко

Андрій Малишко народився і виріс на наддніпрянських кручах, його вели у світ обухівські дороги і київські тракти. І це не географічні пунктири долі, а духовний материк, що виховав його як людину і поета й увічнився в його художньому слові:

Пам'ятаєш?

У камені, в колії добрій,

Чи літо, чи осінь

Або дощик-пороша,

Простеляла для мене далекий обрій,

Дорого під яворами. Моя найдорожча.

Від рідної неньки навчився Андрій Малишко розуміти і любити народну пісню. В річищі українського фольклору знайшов він справжні цінності, поняття добра і зла, правди і кривди, краси й незугарності — незрадливу й нерозчинну спадщину. Від неї починається і до неї витоком діалектичної спіралі повертається під кінець життя поетична думка одного з найбільш народних українських ліриків середини XX століття.

Звертаючись до вічної теми людської долі, призначення людини нас землі, поет йде від глибинного засвоєння народної етики як життєтворчої сили; постійно та послідовно прагне митець впровадити її у дійсність, утвердити належною шкалою морального відліку, дзеркалом суджень про себе і світ. Взаємодія суспільної реальності та живої для Малишка народної моралі, прищепленої йому піснею і казкою, небом і вітром дніпровим, батьківською наукою і маминою Ласкою, — це ключ до розуміння всієї творчості поета.

Поезію Малишка пронизує пафос активної життєвої позиції співвітчизника, натхненного прикладом попередніх поколінь. Це цілком відповідало складному духові часу — і щирому пориву народу, що завзято будував нове життя, і лукавій ідеї самозречення особистості "в ім'я" світлого майбутнього, що дозволяла "вождю всіх часів і народів" робити з тієї особистості, що заманеться.

Але Малишко не так намагався відбити героїку своєї епохи та її винятковість, як у фактах героїчних діянь вичитував моральні заповіти свого роду; гуманістичність вікових світоглядних орієнтацій цілого етносу. В алегоричному образі бусела поет показує людину, яка понад усе любить свою землю, свій дім, свою родину:

Не смійтесь, я теж на бусла схожий

Такою ж любов'ю до отчого дому.

До кращих поетичних книг української літературі війни належать збірки Малишка "Україна моя!", "Битва", "Ярославна".

Людина, якою вона, насправді є, з усіма своїми болями і радощами, круто вимішаним земним "я" була відображена у Малишка з небаченою достеменністю. Скільки добра і драматизму в образі кашовара з однойменного вірша. Скінчилася, його роль на ВІЙНІ, завершилося його мале діло, лишилися чуйність і совість, які й допомогли вистояти і виконати належне. Це — головне, а решта — маршал ти був чи їздовий —небагато важить на терезах часу. Починається нове життя, але моральні засади ті ж, що і рік, і століття тому. Решта —— важить небагато.

Кожний вірш циклу "Україно моя!" звучить як продовження давно розпочатої й веденої подумки розмови зі своєю землею. Персоніфікована Вітчизна, "польова моя мрійниця", "крапля у сонці з весла", де згорьовані батько й мати, є учасницею діалогу, мова якої передається через роздуми і поривання ліричного героя, відлунюється зміною тону й теми в кожному наступному вірші.

Справжнім трагізмом перейняті рядки поета про його нерозривний зв'язок із землею, яку доводиться лишати: "я дививсь — і німів, і прощавсь — і прощатись не міг".

Та ось у голосі Вітчизни він чує ноти, які прояснюють його затуманений сльозою погляд і видобувають з серця слова воїнської самопосвяти. Не тільки болем, а й святим гнівом сповнена рідна земля, і митець долучає свій голос до великої клятви народу:

Буду дихати, падать, рости й воювати до жаги

Бо великий наш гнів, бо дорога рівнішою є.

Не скоро ще заговорить поезія про ціну, що її платить народ у цій боротьбі, а Малишко у своїй відвертій розмові з Вітчизною скаже про майбутнє — переможне, радісне і водночас порубцьоване війною, бідою гартоване, але через те дорожче:

Вставай, моя рідна, розлуки доволі,

Які ми з тобою ще будем багаті —

Веселкою в небі, барвінком у полі,

Розплатою — люттю при спаленій хаті...

Простіть, якщо словом кого запечалю,

Далекі мої, дорогі, помарніли!

В останній період творчості Малишко відмовляється від спроб примирити гуманістичну народну етику з реальною практикою життя, а з упевненістю в правоту народу протиставляє його здоровий глузд химерному поступу новітньої цивілізації, її хижим зазіханням, що відбивається в його неприйнятті науково-технічної революції.

У книгах "Дорога під яворами", "Рута", "Серпень душі моєї" звучать тривожні роздуми про світ і поступ, моральну забезпеченість сучасності. Природа виступає в поета суддею суспільної практики і незрадливим моральним орієнтиром:

У круглястім беретику,

Лиш похилений трохи,

Мій малий амулетику

На краєчку епохи.

("Соняшник")

Образ Вітчизни у Малишка злитий з категорією долі, — гіркої і щасливої, невичерпної і до болю короткої, — долі, в якій життя особистості мить у мить переливається в буття Батьківщини. Це — неосяжний світ, поділений між "мною, тобою і кимось третім", поділений і неділимий.