Повоєнні роки були у творчій біографії Андрія Малишка психологічно найскладнішими. Надії, які покладалися на післявоєнне життя, не справдилися. Поет бачив, що українське село так і не змогло піднятися з руїни.
Обідране й голодне, задушене податками й "позиками", позбавлене державної допомоги, село втратило будь-яку соціальну перспективу. 1947 року голодна смерть почала косити недавніх переможців. Почалася кампанія переслідування чесних літераторів. У цій задушливій атмосфері не могла дихати справжня поезія. Андрій Малишко переживав глибоку внутрішню кризу, здебільшого відмовчувався, а в небагатьох віршах жив спогадами про війну (збірка "Ярославна", 1946 рік).
Новий етап у творчості поета займає приблизно півтора повоєнних десятиліття. Якщо зважати на обсяг написаного, етап цей був досить плідний. Виходять у світ збірки "Весняна книга" (1949), "За синім морем" (1950), "Книга братів" (1954), "Що записано мною" (1956), "Серце моєї матері" (1959).
Але ідейно-художня вартість цих книг не була однозначна.
Давно очікуване, омріюване під час воєнного лихоліття повернення додому налаштовувало на радісне, мирне, щасливе, безхмарне життя. Проте дійсність виявилася значно складнішою і була іншою. Але психологічний настрій на "оспівування", на "високу ноту" поет подолати вже не міг, з-під його пера вийшло в ці роки чимало віршів, змальоване в яких разюче розходилося з реальною дійсністю. І найбільше — в показі села.
Тематичні обрії творчості Малишка значно розширилися після поїздки до Америки, де він був із групою діячів української культури 1946 року. Вірші, написані за американськими враженнями, і склали основу збірки "За синім морем". У віршах відчутна психологічна атмосфера епохи "холодної війни", ідеологізація акцентів.
Творче відродження Малишка почалося з хрущовською "відлигою" і реалізувалося в збірці "Що записано мною" (1956). У цій збірці Малишко виступив як поет і громадянин у зовсім новій якості. Важко, з муками й сумнівами, він роздумував про свій день і пройдений шлях, про обов'язок митця перед народом.
Усією душею тягнувся поет до людей землі, бо в них він бачив запоруку майбутнього достойного життя народу:
...я їх думами жив, і вони мої думи любили,
Я в них сили набравсь, і від мене взяли вони сили.
("Я не жив ці літа")