Людська доля та любов до рідної землі у творчості Андрія Малишка (4 варіант)

Україно моя, мені в світі нічого не треба,

Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти.

А. Малишко

Андрій Малишко народився і виріс на наддніпрянських кручах, його вели у світ обухівські дороги і києвські тракти. І це не географічні пунктири долі, а той духовний материк, що виховав його як людину і поета і увічнився в його художньому слові:

Пам'ятаєш?

У камені, в колії добрій,

Чи літо, чи осінь

або дощик-пороша,

Простеляла для мене далекий обрій,

Дорогу під яворами. Моя найдорожча.

Від рідної неньки навчився Андрій Малишко розуміти й любити народну пісню. У річищі народного духу знайшов він справжні цінності, поняття добра і зла, правди і кривди, краси й незугарності — незрадливу й нерозчинну спадщину. Від неї починається і до неї витоком діалектичної спіралі повертається під кінець життя поетична думка одного з найбільш народних українських ліриків середини XX століття — Андрія Малишка.

Звертаючись до вічної теми людської долі, призначення людини на землі, поет йде від глибинного засвоєння народної етики як життєтворчої сили. Постійно й послідовно прагне митець впровадити її в дійсність, утвердити справжньою шкалою морального відліку, дзеркалом суджень про себе і світ. Взаємодія суспільної реальності і живої для Малишка народної моралі, прищепленої йому піснею і казкою, небом і вітром дніпровим, батьківською наукою і маминою ласкою, — це ключ до розуміння всієї творчості поета.

Поезію Малишка пронизує пафос активної життєвої позиції співвітчизника, натхненного прикладом попередніх поколінь. Це цілком відповідало складному духові часу: і щирому пориву народу, що завзято будував нове життя, і лукавій ідеї самозречення особистості "во ім'я" світлого майбутнього, що дозволяла "вождю всіх часів і народів" робити з тієї особистості що заманеться.

Але Малишко не так намагався відбити героїку своєї епохи та її винятковість, як у фактах героїчних діянь вичитував моральні заповіти свого роду, гуманістичність вікових світоглядних орієнтацій цілого етносу. В алегоричному образі бусла поет показує людину, яка понад усе любить свою землю, свій дім, свою родину:

Не смійтесь, я теж на бусла схожий

Такою ж любов'ю до отчого дому.

У роки Великої Вітчизняної війни, які потребували від нашого народу напруження всіх фізичних і духовних сил, мобілізується і вірш Малишка. Правда життя і смерті змиває у нього накип бадьористої декларативності, лишаючи чисте почуття і проникливе бажання художника. Тілами синів і дочок народу заповнилася прірва між ідеєю і життям, бо тільки волелюбні ідеали народної етики, що кликали до самопожертви й героїзму, бо тільки сумлінний, високопоетичний погляд на світ могли захистити і світ, і саме життя. Як не гірко усвідомлювати, але єдиний раз на віку поет дійшов узгодженості своєї поетики і реальності саме в роки війни, коли суспільству була вкрай потрібна моральна сила, речником якої стало слово, а оспівуваний поетом героїзм і людинолюбний дух виражав не окремий епізод реальності, а її істинну суть. Людина, якою вона насправді є, з усіма своїми болями й радощами, круто вимішаним земним "я", була відображена у Малишка з небаченою достеменністю. Скільки добра Й драматизму в образі кашовара з однойменного вірша: скінчилася його роль на війні, завершилося його мале діло, лишилися чуйність і совість, які й допомогли вистояти й виконати належне. Це — головне, а решта — маршал ти був чи їздовий — небагато важить на терезах часу. Починається нове життя, але моральні засади ті самі, що й рік, і століття тому. Решта важить небагато.

Кожний вірш циклу "Україно моя!" звучить як продовження давно розпочатої й веденої подумки розмови зі своєю землею. Персоніфікована Вітчизна, "польова моя мрійниця", "крапля у сонці з весла", згорьовані батько і мати, є учасницею діалогу, мова якої передається через роздуми і поривання ліричного героя, відлунюється зміною тону й теми в кожному наступному вірші.

Справжнім трагізмом перейняті рядки поета про його нерозривний зв'язок із землею, яку доводиться лишати: "Я дививсь — і німів, і прощавсь — і прощатись не міг". Та ось у голосі Вітчизни він чує інші ноти, які прояснюють його затуманений сльозою погляд і видобувають із серця слова воїнської самопосвяти. Не тільки болем, а й святим гнівом сповнена рідна земля, і митець долучає свій голос до великої клятви народу:

Буду дихати, падать, рости й воювать до загину,

Бо великий наш гнів, бо дорога рівнішою є.

Не скоро ще заговорить поезія про ціну, що її платить народ у цій боротьбі, а Малишко у своїй відвертій розмові з Вітчизною скаже про майбутнє і переможне, радісне, і водночас порубцьоване війною, бідою гартоване, але через те дорожче:

Вставай, моя рідна, розлуки доволі,

Які ми з тобою ще будем багаті —

Веселкою в небі, барвінком у полі,

Розплатою — маттю при спаленій хаті...

Простіть, якщо словом кого запечалю,

Далекі мої, дорогі, помарнілі!

В останній період творчості Малишко відмовляється від спроб примирити гуманістичну народну етику з реальною практикою життя, а з упевненістю в правоті народу протиставляє його здоровий глузд химерному поступу новітньої цивілізації, її хижим зазіханням на мораль, на гармонію людини і природи, що відбивається в його неприйнятті науково-технічної революції.

У книгах "Дорога під яворами", "Рута", "Серпень душі моєї" звучать тривожні роздуми про світ і поступ. Природа виступає в поета суддею суспільної практики і незрадливим моральним орієнтиром:

У круглястім беретику,

Лиш похилений трохи,

Мій малий амулетику

На краєчку епохи.

"Соняшник"

Образ Вітчизни в Малишка злитий з категорією долі — гіркої і щасливої, невичерпної і до болю короткої — долі, в якій життя особистості мить у мить переливається в буття Батьківщини. Це — неосяжний світ, поділений між "мною, тобою і кимось третім", поділений і неділимий.