Монолог сина проникнутий любов'ю до неї, вдячністю за її турботу і ласку. Вишитий рушник, що дарувала мати за традицією на дорогу, символізує її благословення. У відповідь син знаходить прості і водночас щирі слова подяки:
І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,
І засмучені очі хороші, блакитні твої.
Близькість до фольклору поезій Малишка виявляється в розмовній інтонації, у використанні повторів: хлопці-молодці, стежки-доріжки, рута-м'ята, хліб-сіль, Україна-мати. Все це позначилося на мелодійності віршів, багато з яких ще чекають на увагу композиторів.
Малишко — майстер баладного жанру. У своїх баладах, невеликих віршованих творах із напруженим, динамічним сюжетом, поет оспівував ратний подвиг воїнів, велику любов, розбиту страхіттями війни. Справжнім шедевром з погляду композиції, сюжетного викладу і образного наповнення є балада "Любов" (книжка "Серпень душі моєї", 1970):
— Пригадай мене, Іваночку!
— Пригадаю.
— Пригадай мене, Оксаночко!
— Пригадаю.
А за війною, за чорним пилом.
Травою, полем і небосхилом.
Як давнє марево рятівниче.
Далекий голос бринить і кличе:
"Вже не болить мені давня рана,
Я хочу бачить тебе, кохана.
Збери моє тіло посеред бою.
Я нашу вірність прикрив собою;
Склади мої очі по крапелині,
По тих осколочках, що в долині;
Руки — по кореню не в пожарі,
Голос — по птицях у білій хмарі..."
. Голос той кличе, вніч воскресає.
Вона ж — четверте дитя колисае.
І нащо їй руки, морозом скуті.
Нащо ті очі, в літах забуті?
Згадує Микола Базилевський: "Увечері 8 чи 9-го січня 1965 року зателефонував мені відомий літературо — і мистецтвознавець Андрій Трипільський, який з Малишком був у давній дружбі, і попросив зараз же завітати до нього. Прийде Андрій Самійлович і хоче прочитати нам текст своєї майбутньої промови на похороні Володимира Сосюри наступного дня. Я одразу ж пішов. Малишко був збуджений, знервований і навіть гнівний — так гостро сприйняв він несподівану кончину великого поета.
— Ніжний, щирий, з любов'ю в серці, з муками в душі, з правдою на устах, він ніколи не грав у дволикого Януса, а все виносив на людський суд, щоб стати перед власним народом таким, як є, твердо і жорстоко офіруючи собою, — говорив тоді увечері про Сосюру Андрій Малишко...
Коли ж трохи заспокоївся Андрій Самійлович, він вийняв з кишені аркуш паперу і почав вголос читати.
' — Склав свої крила соловейко нашої поезії, кароокий син України Володимир Сосюра. Віддзвеніли його червоні зими, відпадали його сині зорі, змовкли уста, які так невтомно славили кохання, красу, ніжність...
Над твоєю труною у цей холодний зимовий день ми клянемося, що будемо любити свою мову, свій хороший народ, свої звичаї так, як заповів ти у своєму вірші "Любіть Україну":
Любіть Україну, у сні й наяву.
Вишневу свою Україну,
Красу її, вічно живу і нову,
І мову її солов'їну".
Певною мірою сказане можна віднести і до самого Малишка, до його поезії, життя, несподівано короткого. Олесь Гончар сказав, що він — "один з найяскравіших наших національних поетів…. Людина полум'яного темпераменту, творчого шаленства, він згорів дочасно, упав на півшляху, полишивши нам золоті розсипи своїх поезій, невянучу красу своїх пісень... Вогнистий син України, улюбленець народу.. співець життя, молодості, любові — такий він для нас, незабутній Андрій Малишко".
У збірці "Ярославна" (1946) є вірш, показовий для всієї творчості митця:
Ці ночі будем довго пам'ятати:
Із гільзи — світло, місяця пором.
Коли згадались і Шевченко, й мати,
І сині гори за старим Дніпром.
О земле рідна, б'ю чолом тобі
На жилах трьох доріг, де верби голубі.
Покриті пилом, дишуть, як людина.
Де нас веде війни сувора днина,
Твердих, як сталь, не схилених в журбі.
І через рани пізнаєш любов
До цих доріг, до спалених дібров,
До кущика гіркої чорном'яти,
Де нам згадались і Шевченко, й мати,
І сині гори за старим Дніпром.