А. Малишко як поет і громадянин формувався в 30-ті роки — за тих чорних часів, коли навіть відомі письменники-гуманісти освячували й виправдовували криваву диктатуру. Андрій Малишко належить до тих, хто спромігся зберегти людську гідність і творчу чистоту. На відміну від багатьох, він ніколи не опускався до ролі "одописця", не впадав у фальшивий екстаз із приводу чергової небаченої "історичної перемоги". Немає в його щирих віршах ані фарисейства, ані ганебного ідолопоклонства, ані кровожерливих закликів нищити всіх, "хто не з нами".
Чи знав Малишко про ті факти і явища, які свідчили, що "всенародне щастя", проголошене з трибун і газетних сторінок, — це пропагандистський обман? Не тільки знав, але й зазнав їх у власному житті. Через багато років поет скаже про це:
Я теж опухав
без хліба шкоринки,
В тридцять сьомім
дивився на грати.
("Надія")
Він привітає молоде покоління, "не залякане вночі арештами, не допитуване на комісіях", покоління, якому "від тяжкого сну соловецького не лягають на душу кошмари".
Кошмари, звичайно ж, відбилися на душі поета і його покоління. Про своє самопочуття в роки сталінщини Малишко написав у вірші 1956 року, зверненому до поета Олекси Близька:
Олексо, друже! Кажуть, що не я,
А ти тоді убитий був невинно.
Чому ж мені здається, що й тепер
Розстріляним ходжу по Україні,
І кулю ту прокляту вік ношу,
І вийняти із серця вже не можу.
("Олексі Влизькові")
Але в ті часи Малишко був молодий, був переповнений любові до добрих людей — трудівників, до рідної пісні, до своєї обухівської української землі за те, що міг без кінця черпати з тієї глибокої криниці.
Відчуття духовної єдності з рідним народом надихало його творчість і допомогло вистояти в ті тяжкі часи:
Під літнім широченним небокраєм
Мене стрічають люди і знайомі,
І кожен добрим словом пригощає,
Пахучим хлібом, яблуками в домі.
...Дуб схиляє віти,
Любиме дерево мого народу,
Ще сотні літ гіллям йому шуміти.
("Учитель")