"Тіні забутих предків" М. Коцюбинського — роздуми про добро і зло, любов і ненависть (3 варіант)

Є край, у якому царюють сині гори, запаморочливо пахнуть смереки й гірські трави, збігають у долини дзвінкі чисті потоки. У тім краю розкотисто рокочуть громи, розсипається по вершинах гір сонце, ридають дивного лосі трембіти. У тім краю живуть нявки і щезники, лісовики і чугайстри, русалки і перелесники. І серед того загадкового лісового народу, серед того розмаїття дивовижних створінь живуть люди, що вміють вірити в казку.

З тими цікавими людьми ми знайомимось, гортаючи сторінки неповторної повісті Михайла Коцюбинського "Тіні забутих предків". Наповнений дивною красою гір, цей твір дихає особливим настроєм, формує специфічну атмосферу— атмосферу тонкого світовідчуття. Смисл цього світовідчуття, його найвищий вияв — любов. До цих величних гір, до високого неба, до пахощів пишного зілля, до голосу трембіт і до співів, і до людей.

Саме такими люблячими і чутливими до краси є Іван та Марічка, головні герої твору. Дітям ворогуючих родин судилося полюбити одне одного. Ще з дитячих років крилися вони зі своїм почуттям від людського ока у смерекових борах. Як Ромео і Джульєтта, герої своїм дивовижної сили коханням виконували вічний закон добра і закон любові. За цими законами вони мали виправити батьківські незгоди, укласти мир між своїми сім'ями. Іван та Марічка, діти свого краю, зростали і уподібнювалися його чистій красі.

Марічка знала безліч пісень, мала співуче серце і дивний голос. Вона безперервно придумувала співанки, розповідаючи у них про світ довкола, про себе, про свою любов. А часом слухала чаруючу музику Іванкової флояри, і гірський вітер голубив цих незвичайних закоханих, таких духовно високих у своїй любові. Кохання не знає ворожнечі. Іван та Марічка прийшли в цей світ, щоб любити його і щоб дарувати себе одне одному. Вони не хочуть іншої долі.

Кожне високе почуття — це політ духу, воно завжди має подолати земні перешкоди. Іван та Марічка пережили розлуку, яка виявилася довшою, ніж вони думали. Це випробування почалося, коли пішов Іван високо в гори пізнавати ремесло чабана. А повернувшись, не застав Марічки живою. Забрали її з собою бурхливі весняні потоки.

Далі парубок не жив. Його душа вмерла разом з його коханою дівчиною. Він одружився з Палатною, примножував добро, святкував свята, їв, пив. Плин життєвої круговерті обертав ним безупинно. Іван проживав свої земні дні без любові, без польоту духу. Його денне існування закінчувалось, коли він забувався сном.

Тоді, ночами, приходила Вона. Прекрасним видінням, привидом незабутої любові, кликала до себе зі своєї одинокості, з незнаного потойбіччя. Для Івана переставало існувати довкола все, і в цілому світі мала значення лише ця струнка й тендітна дівоча постать, до якої він ішов та й йшов через роки. Одержимий єдиною в житті мрією, він кидався в глуху ніч, дерся через хащі, "калічив руки і ноги, припадав грудьми до гострої скелі і крізь гарячий туман бажання, в якому котився в долину, чув тільки, як його кличе дорогий голос: — Іва-а!.."

Після однієї з таких ночей пастухи знайшли його, ледь живого, у далекому урвищі. А згодом трембіта повідомила горам про те, що розлучені стрілися.

Душа Івана знайшла, нарешті, довгоочікуваний спокій. Невідомо, чого було більше в тій смерті: печалі чи глибокого умиротворення. Трагічна історія Івана та Марічки утверджує думку, що зовнішнє, земне буття не є визначальним. Людина повинна бути щасливою, а щастя не можна купити. Справжні, високі почуття— це джерело духовності, яке робить людське буття осмисленим.