Трагедія особистості в повісті О. Кобилянської "Людина" (3 варіант)

Кожна людина прагне бути особистістю, прагне реалізувати свою людську сутність, розвинути всі здібності, закладені в ній природою, бути щасливою, знайшовши своє місце в житті. Однак далеко не кожній людині, на жаль, вдається це зробити. Саме до цих проблем звертається у своїй повісті "Людина" О. Кобилянська — письменниця, яку перш за все турбувала доля української жінки, її право бути особистістю, реалізуватися в суспільстві.

Бути особистістю — те ж саме, що гордо носити ім'я людини. Саме цей момент неодноразово підкреслює відома українська письменниця на прикладі своїх героїнь — гордих, сміливих і самостійних жінок. Олена Ляуфлер, дочка лісового радника, змальована О. Кобилянською у повісті "Людина", вкладала у це слово якийсь особливий глибокий зміст, разом з тим розуміючи його значення абсолютно по-своєму, виходячи з умов її особистого життя, життя суспільства того часу. Для неї питання про те, щоб залишитися Людиною, було перш за все пов'язане з можливістю жити з коханням у серці, вибирати свою долю. Коли дівчині пропонували вийти за нелюба, вона відмовлялася, бо вважала себе людиною, гідною поваги, людиною, що не зраджує саму себе. "Біда ломить і залізо, а ви лиш людина", — зауважує Олені приятель батька, закликаючи її до шлюбу з К. Дівчина відповідає, що цього не буде ніколи, і саме тому, що вона вважає себе людиною, особистістю.

Безперечно, обидва ці герої повісті по-різному розуміють зміст того самого поняття, призначення особистості у світі, щастя людини, загалом життя. Пан доктор підкреслює слабкість людської натури, яка може схилятися й ламатися під тиском нещасть. На його думку, Олена, втративши коханого (Стефан Лієвич помер, коли навчався за кордоном), повинна змиритися з цим ударом долі та вийти за нелюбого, але поважного К. Дівчина ж наголошує, що справжня людина ніколи не зрадить свого переконання.

Олена здається сильною, цільною натурою, здатною опиратися обставинам, громадській думці, що звично підтримує віками усталені форми існування жінки у світі. Однак дівчина цілком самотня у своєму борінні, їй все важче стає опиратися тиску зовні, зберігати непохитну віру у свої переконання. Таким чином, показуючи поступове формування натури Олени Ляуфлер, О. Кобилянська розкриває своє бачення трагічного існування людини в соціумі, питання про протистояння особистості й суспільства, самотності людини у світі, трагічності її існування.

Якою ж є справжня людина у розумінні Олени? Мабуть, такою, якою намагається стати сама дівчина. Вона істотно відрізняється від усіх інших дівчат свого міста. Олена прочитала чимало книг (а освічена жінка — це також рідкісне явище для тогочасного західноукраїнського суспільства), розповідає про прочитане знайомим чоловікам і юнакам, які із захопленням слухають її. Однак така поведінка є непристойною в очах міських жінок — молода дівчина в оточенні чоловіків! До того ж вона вживає "небезпечні" слова, палить "папіроски"! Одним словом, для всіх оточуючих Олена — досить дивна особа, оскільки вона виривається за рамки звичного побутового існування, виявляє себе як мисляча особистість, а не жінка — прикраса інтер'єру.

Олені дуже важко зустріти у своєму оточенні гідну себе людину, того, хто зрозуміє й підтримає її, кого вона зможе полюбити. І тільки зустріч з Лієвичем дарує їй щастя. Стефан, який навчався за кордоном і не лякався жіночої емансипації, бажання жінки стати нарівні з чоловіком, по-справжньому підтримав дівчину, подарував їй щастя кохання й дружби. Олена зізнається, що покохала Стефана за те, що "був дійсно цілою людиною", "людиною людяною", вкладаючи у це слово високий зміст. Хлопець, у свою чергу, цінує Олену, однак побоюється, що вона може не дочекатися, поки він закінчить навчання, що батьки намовлять її вийти за кращого, багатшого, адже вона теж "людина".

Однак дівчина, будучи істотою цільною, свідомою, не здатна на зраду свого кохання, тільки жорстока доля не дає закоханим бути щасливими. Лієвич помирає за кордоном, залишивши Олену цілком самотньою у ворожому світі. Однак, можливо, такий удар долі сприяє подальшому розвитку особистості дівчини, яка тепер намагається самостійно існувати у світі, заробляти на хліб, не зраджуючи, однак, своїх переконань. Супроводжувана прокльонами батька й матері, насмішками знайомих, бідна дівчина твердо веде свою лінію, вдаючись до різних дрібних заробітків, як-от переписування нот.

Та врешті непохитний характер ламається. Що ж змушує Олену погодитися на шлюб з людиною, яка ніколи не підтримуватиме її поглядів, ніколи не цінуватиме її як особистість, не визнає її інтелекту? О. Кобилянська не пропонує читачеві однозначної відповіді на це питання, та вона й неможлива при такому складному й неоднозначному характері її героїні.. З часу смерті Стефана минуло кілька років. Загинув брат Олени, залишилася вдовою улюблена сестра, родина переїхала до села, рятуючися від остаточного зубожіння. І Олена, натура пристрасна, схильна до постійного самоаналізу, відповідальна, вирішує для себе, що саме на її плечі лягає обов'язок турбуватися про родину. Дівчина стає головою сім'ї, піклується про матір і сестер, веде господарство. Вона бачить, що дрібні заробітки, слабкі намагання підняти господарство нічого не дадуть. І рішення її абсолютно суперечить усім тим переконанням, які вона висловлювала попередньо. Порятунок Олена бачить в одруженні із заможним чоловіком. Дівчина ламається під тиском обставин, йде тим шляхом, яким традиційно йшли усі жінки протягом віків, та й у наш час теж, вона забуває про своє людське призначення, гордість Людини. Але, можливо, Олену виправдовує те, що робить вона такий крок не задля себе, а заради близьких? Та читач задумується над тим, чи готова була б дівчина в інших обставинах залишатися цільною і сильною особистістю? Однак, так чи інакше, але Олена погоджується вийти заміж за молодого лісничого Фельса, вродливого чоловіка, предмет таємних зітхань усіх околишніх дівчат та їхніх матінок. Фельс є повною протилежністю Лієвича: він обмежений, недалекий, вважає, що книжки — це дурна забава, тим паче для

жінки, основне призначення якої — вести господарство. Не може й бути мови про те, щоб Олена покохала такого чоловіка, але вона все більше думає про нього і врешті сама погоджується на шлюб, переконавши себе в тому, що сама має піклуватися про родину. Дівчина бачить у шлюбі з Фельсом можливість врятувати свою родину від зубожіння і приносить себе в жертву, при цьому вважаючи, що втратила право називати себе людиною. "Не буди в мені колишньої людини", — просить вона сестру. Перед весіллям Олена розриває на шматки листи Лієвича, при цьому гірко плачучи. А наречений, побачивши ті сльози, з посмішкою зауважує, що усі дівчата плачуть перед весіллям. Яким же буде життя Олени з такою байдужною людиною? Вона в цей момент не думає про майбуття, однак розуміє, що сама зруйнувала своє життя, зруйнувала себе саму, зреклася своїх мрій і переконань.

Чи стала Олена трагічною жертвою обставин? Чи, можливо, О. Кобилянська хоче показати нам на її прикладі трагічну долю самотньої особистості, закиненої у ворожий світ, позбавленої підтримки і розуміння? Дійсно, спостерігаючи за переживаннями і стражданнями молодої жінки, яка є неординарною особистістю, ми задумуємося над тим, яке є місце кожної людини в суспільстві, і чи завжди нам, як і Олені, вистачає душевних та інтелектуальних сил відстоювати свої переконання, жити за ними...