Трагедія особистості в повісті О. Кобилянської "Людина" (1 варіант)

Мистецький процес кінця XIX — початку XX століття швидко й відчутно оновлювався завдяки новій потужній хвилі талановитої молоді. Її представники в цей період були тими, кого сьогодні модно називати "self-made man", тобто людьми, які "самі себе зробили". Саме до таких людей належить і талановита українська письменниця Ольга Юліанівна Кобилянська. Дівчина із багатодітної небагатої сім'ї, вона відчула тягар жіночої дискримінації на собі: дуже хотіла здобути освіту, але всі надії покладалися на синів, дівчині ж достатньо було "гарних манер", музики, уміння вести господарство. Самотужки здобувши освіту, О. Кобилянська велику увагу у своїх творах приділила життю жінки, її боротьбі за свої людські права. Письменницю називають першою представницею українського фемінізму.

У 1887 році з'явилося друком невеличке оповідання "Вона вийшла заміж", яке вже на початку 1894 року О. Кобилянська переробила на повість із цікавою назвою "Людина" та додатковим жанровим визначенням "повість з жіночого життя". Героїнею твору є Олена Ляуфлер, донька досить багатого лісового радника. Родина була велика: чотири доньки й син. І звичайно, надії всі покладалися на сина. "Се буде гординя мого життя, світило цілої родини", — часто говорив пан Ляуфлер про сина. Дівчат виховували майбутніми дружинами й господарками, які змушені коритися чоловікові. Із прикрістю, правда, визнавала пані радникова, що донька Олена не така, як усі. Дівчина любила читати, сперечалася, мала свої думки, вживала незнайомі слова: "соціалізм, натуралізм, дарвінізм, питання жіноче, питання робітницьке", а найгірше — "говорила про якусь рівноправність між мужчиною і жінкою!!!" Єдиною людиною, яка підтримувала Олену, був Стефан Лієвич, студент. Він переконаний був, що жінка може бути абсолютно самостійною, свідчення тому — рух жінок у Швейцарії.

Так формувався світогляд Олени. Та дійсність, оточення не були готові до таких перетворень. Дівчині личило одружитися, бути гарною господинею, ростити дітей. Реальність, яка і "залізо ломить", зламала й Олену. Залишив Дівчину й Стефан Лієвич: через туберкульоз помер за кордоном. А вона не усвідомлювала собі життя без нього. Змінилися й обставини життя. Тепер вони вирішували долю Олени. У цьому трагедія її особистості.

Улюблений син пана Ляуфлера виявився картярем і покінчив життя самогубством, самого радника звільнили з посади, родина опинилася у скрутному становищі. Зарадити всьому могла лише Олена, погодившись на одруження із пересічним, але багатим німцем Фельсом. Це означало б переступити через свої переконання, зламати в собі Людину, яка хоче жити незалежним життям. Та хіба хтось розуміє Олену?

Лікар переконує її, що людина — це лише тварина з усіма інстинктами, вона не може існувати одна, їй треба бути з кимось, треба розмножуватись. Огидним здається дівчині Фельс, коли вона згадує Лієвича, що розумів її. Та по довгих роздумах вона виходить заміж без любові, аби тільки врятувати зубожілу родину, змушувана нею й міщанським оточенням. Просить лише сестру не будити в ній "колишньої людини". Олена сповнила своє "завдання", але зламала власне життя, і вона усвідомлює свою зраду: "Адже вона винувата! Сама, саміська вона... І чим вона оправдається? Що вона людина?" Ніхто не розуміє її сліз перед весіллям, а вона ж ридає над втраченим вільним життям, а не з того, що покидає батьківський дім.

Ольга Юліанівна Кобилянська яскраво показала нам, як нелегко йшло виборювання жінками своїх прав, як жорстока закостеніла міщанська свідомість ламала характери й життя, вона показала трагедію людської особистості, яка прагнула виламатися із вузьких рамок. Чи варте те, чого досягли жінки, затрачених сил і доль? Я вважаю, варте. До того ж письменниця у 1895 році написала твір "Царівна", який став логічним продовженням у зображенні жіночої теми. Тільки героїня цього твору вже зуміла побудувати своє життя таким, яким вимріяла його сама.