Зображення війни в кіноповісті Олександра Довженка "Україна в огні"
Кривава, попалена, розбита, порубана, знедолена, в загравах пожеж — такою була Україна в буремні роки війни. Страшне горе принесли німецькі зайди. Чотири роки чинили наругу над людьми ці негідники! У кіноповісті "Україна в огні" Довженко засуджує фашизм. Засуджую і я носіїв коричневої чуми. Вони викликають у мене ненависть і презирство.
Україна — це передусім українці. У повісті вони змальовані працьовитими, винахідливими, терплячими, співучими та мужніми. Але не всі. Ось Павло Хутірний став зрадником, бо не розумів вічних істин, не знав рідної історії.
Довженко створив величні й прекрасні жіночі образи. Усі вони уособлюють образ України. Це і берегиня роду Тетяна Запорожець, її дочка Олеся, Христя Хутірна, Мотря Левчиха та ін. Олеся — найближча серцю автора. Вона глибоко переживає окупацію. "Ой, Боже мій! Що ж воно буде з нами?" — вигукує вона. З "нами" — це з родом, рідним селом, усією Україною. Скільки горя перенесла ця дівчина! Постаріла, посивіла, але залишилася прекрасною душею. До останнього молилася вона за свого Василя. І діждалася його.
Образ Христі — найтрагічніший у повісті, бо її привселюдно в партизанському загоні засудили за щирість і правду, за добре слово про свого чоловіка. Вона не вчинила жодного злочину, а її, порядну жінку, обізвано найбруднішими словами — "повія", "устілка". Ця дівчина засудила прокурора як людину несправедливу й брутальну, як прокурора окупаційного режиму.
- "Україна в огні" (повний текст)
- "Україна в огні" (скорочено)
- "Україна в огні" (аналіз)
- "Україна в огні" (реферати)
- Проаналізуйте розмову Олесі з Василем Кравчиною. Які риси характеру хлопця виявляються у цій сцені? Як ви розцінюєте слова Василя, сказані Олесі на прощання? (та інші запитання)
Образ України доповнюють чоловічі персонажі. Це славна родина Запорожців, які втілюють мужність і силу українського народу. Це славні козаки-запорожці: Кравчина, Товченик та інші воїни.
У своєму творі О. Довженко засуджує війну, окупацію, а також евакуацію. Бо хіба не злочин залишати землю на поталу ворогові? Тільки морально слабкі люди здатні були на це. Вони "дременули туди, де спокійно жити". І не зрозуміти їм, як багато важить для них земля, хата, могили дідів і прадідів. Я теж зневажаю втікачів, серед яких був і Лиманчук.
Повість прочитано до кінця. Але не зникає з моєї уяви жах війни, жах, про який "не забудуть і потомки в віках". Бо пережив народ велике горе. І загоїти рани не можна так швидко. Потрібен час, який вилікує.