Засудження війни в кіноповісті Олександра Довженка "Україна в огні" (1 варіант)

Засудження війни в кіноповісті Олександра Довженка "Україна в огні"

Коли славний князь Ігор вів свої хоробрі полки на ратні подвиги за землю Руську, небо послало йому лиховісний знак — сонячне затемнення. Може, то було застереження всьому роду людському: війна — це велике зло, це потьмарення розуму і затемнення душі? Для чого люди навчилися вбивати один одного, кому потрібна війна? Невже її вигадала людина — Боже створення, вища істота на землі? Які темні сили беруть у свій полон цілі народи?

Наш пісенний край ніколи не торкала ця смертельна отрута вбивства і руйнування. За всю свою історію Україна жодного разу не пішла війною на інший народ, не зазіхнула на чужі землі, чуже багатство. А захищатися доводилося нерідко. І пережити найстрашнішу з воєн — другу світову. Довгий час ми не знали всієї правди про неї. Та сьогодні до нас доходять документальні й художні твори, заборонені раніше як "антирадянські" чи "націоналістичні". Серед них кіноповість Олександра Довженка "Україна в огні" — чесна, неприхована правда про перший період війни.

Близько до серця взяв письменник долю рідного народу в грізний час, коли над Україною нависла смертельна загроза фашистського рабства: "О українська земля, як укривавилась ти! Ріки кров'ю поналива но, озера слізьми та жалем... Степи гнівом утоптано та прокляттям, та тугою і жалем". Високим патріотичним пафосом, народнопоетичною образністю ці рядки через століття перегукуються з безсмертним "Словом о полку Ігоревім". Письменника звинувачували у трагедійному звучанні його твору, бо це було відступом від принципів соцреалізму. Та зображення життєвої правди без фальші та прикрас були для Довженка важливіше за всякі догми. Він на власні очі бачив увесь жах війни, який до глибини душі сколихнув його палку, вразливу натуру. Здається, світ збожеволів, одурманений запахом крові, і котиться до якоїсь темної прірви, до свого кінця. Горять хати, рвуться снаряди, стовпи вогню та диму здіймаються до самого неба, а купка звироднілих нелюдів сновигає між людьми, вириваючи з рук матерів заплаканих дітей та кидаючи їх у те пекельне полум'я... То вже ніби й не реальність, а якийсь дикий, лихий сон, бо лежить поза межами людського розуму та болю. "Не стало прекрасного села. Не стало ні хат, ні садків, ні добрих лагідних людей. Одні тільки печі й печища білили серед попелу й вугілля, та де-не-де висіли трупи на ушулах чи на грушах. Нікому було ні плакати, ні кричати, ні проклинати".

Хто ж допустив такої страшної наруги над цілим народом? Може, ті, що відділили нас від нашого минулого, від загальнолюдських та національних духовних цінностей, привівши до історичного безпам'ятства? "Обучали класам", виховували нігілістів, зрадників, "людей-гвинтиків". А самі бездарно стояли біля керма, втративши всяку відповідальність за долю народу. Промовистим є той епізод, де Лаврін Запорожець знімає з покуття портрет Сталіна і ставить його долі. Адже пророцтва "батька усіх часів і народів" ганебно провалилися у самому початку війни. І вже безпечно та хазяйнувато походжають українською землею всілякі фон Краузи, ведуть філософські розмови про високі матерії і при цьому, ніби між іншими, вішають, допитують, розстрілюють. Війна розкидала по ворожих таборах батьків і синів — Товченків, Хуторних, Гаркавенків. Правда, непутящі діти прозрівають від жахливої правди війни, усвідомлюють свою страшну помилку і поспішають виправити її, та не всі. Дехто так і лишається зрадником, покидьком, поліцаєм.

А наші багатостраждальні жінки! Через яке пекло їм довелося пройти! Принижені, понівечені, згвалтовані, вони не втрачали людської гідності, сили духу, життєвої мудрості. "Ми матері нашого народу, говорить Олеся своїй подрузі Христі. — Треба все перенести, треба родити дітей, щоб не перевівсь народ". Обидві випили свою гірку чашу страждань до дна. Сповна розплатилася Олеся за ту ніч любові й щастя з Василем, що зігрівала серця закоханих серед цього несамовитого розгулу божевілля і смерті. Не зміліла душею, не зламалася, не озлобилася. І тільки сивою стала, бо пережила вічність. Не такою сильною виявилася Христя, та й для її згорьованого серця знаходяться ліки — безжалісна помста.

І хоч як не відвертали наш народ від його історії, національна генетична пам'ять зберегла її для нас. Коли Лаврін Запорожець побачив перед собою невблаганне обличчя смерті, раптом озвався у ньому голос його далекого предка Байди: "І стрепенулася у Запорожця нелюдська жадоба життя. З широких українських степів, з ярів і темних байраків повіяло на нього смалятиною історії, головешками, димом і кривавою парою". З козацьким завзяттям кидається він у нерівний бій за життя і перемагає. У цьому епізоді Запорожець уособлює силу і безсмертя українського народу, який мужньо виніс на своїх плечах воєнне лихоліття і зумів загоїти страшні рани, відродитися до нового життя.

Написана по гарячих слідах війни, кіноповість передає глибоке душевне потрясіння Довженка всенародною трагедією. Самою своєю назвою твір тривожно перегукується з патріотичною поезією Тараса Шевченка. Два великі сини українського народу ніби спілкуються і радяться між собою через відстань часу. Бо віддаль нічого не значить для справжньої любові. Не злякавшись гніву й осуду Сталіна, Олександр Довженко заступився за свій народ, який поніс тяжкі втрати. Змалювавши криваве, потворне обличчя війни, збагнувши її нелюдську, диявольську суть, письменник виступає палким противником будь-якого насильства і кровопролиття. Війна — то ознака духовної деградації і звиродніння людства. Український народ завжди прагнув до мирного життя, а кров і вогонь були "послані йому ганебною історією Європи".