Засудження війни в кіноповісті Олександра Довженка "Україна в огні" (7 варіант)

Кіноповість "Україна в огні" в життєвій і творчій біографії Олександра Довженка посідає особливе місце. А серед творів про Велику Вітчизняну війну її цілком обгрунтовано можна вважати одним із найкращих. Дослідник творчості О. Довженка Олександр Підсуха зазначає: "Із творів про перший період війни, на писаний у часи Великої Вітчизняної війни, я, не вагаючись, на перше місце по ставив би кіноповість О. Довженка "Україна в огні" — через Шевченківську перейнятість автора всенародною трагедією".

Головними героями кіноповісті є прості люди, адже саме вони зазнали під час війни найбільших і найтяжчих втрат. Автор наголошує, що вони добросовісно й героїчно виконували свою повсякденну нелегку роботу, не чекаючи за неї ні на город, ні чинів. У кожному рядку твору звучить співчуття рідному народові, якому довелося пережити стільки горя й страждання, Україні, яка першою прийняла на себе удари нелюдів, на території якої відбулися найзапекліші бої, а вся вона зазнала плюндрування, страждань та руйнування. Але головне в кіноповісті — це засудження війни, яка нівечить і нищить на своєму шляху все: матеріальні цінності, природу, душі людські, цілі родини й зазіхає на всю країну. І авторові вдалося яскраво і переконливо це показати на прикладі України та її народу. Розповідь ця була настільки чесною та правдивою, перейнятою синівською любов’ю та співчуттям, а також докором тим, хто допустив таке, що автора звинуватили в на ціоналізмі, а повість визнали антирадянською.

Перегорнемо сторінки твору й переконаємося самі в тому, що воєн не повинно бути в нашому житті. Центральним у кіноповісті є образ України. На початку твору ми бачимо прекрасне село Тополівку, у якому живуть чесні трудівники, які мету свого життя вбачають у тому, щоб добросовісно працювати на благо своєї Вітчизни, виховувати своїх дітей гідними своїх предків. Ось за столом зібралася славна родина Запорожців. Вони вшановують матір свою, Тетяну, на день народження якої з’їхалися з усіх куточків великої Батьківщини. Скільки ніжності й те плоти вклав письменник у зображення цієї родинної ідилії, ми відчуваємо гордість за цю сім’ю, де кожен звик жити, турбуючись про тих, хто поряд. Але раптом в одну мить все руйнується. Одне маленьке слово — "Війна!" — поділило житі я людське на "до" і "після". І ось уже везе старий Запорожець п’ятьох своїх сині" на війну, і в перший день війни втрачає першого — славного чорноморця Савку.

Доля родини Запорожців є втіленням долі всієї України часів війни. Хіба могли подумати вони, скільки доведеться всього пережити? Лаврін Запорожець намагається з’ясувати причини великої трагедії свого народу. Дивлячись на портрет Сталіна, він запитує: "Що буде з народом нашим? Виживе він чи загине, що й сліду не стане?". Народ вижив, але якою ціною? Прекрасна українська земля перетворилася на велику руїну, згоріла в полум’ї війни: "Горіло все... Усе гинуло... не стало ні хат, ні садків, ні добрих лагідних людей. Одні тільки печі біліли серед попелу... Нікому було ні плакати, ні кричати, ні проклинати". Таких описів пожеж і вогню в кіноповісті багато, перед нами зримо проходить образ України в огні "Такий страшний був світ у бою", що "лисиці дрижали в смердючих лисячих порах. Вовки в кущах, наївшись людського м’яса, припадали черевом до землі ... несміючи навіть вити... Одна лише людина могла витерпіти бій", — так описує по бачене письменник.

Війна примусила людей кидати рідні місця й евакуюватися. Тисячі біженців, переважно жителів міст, їхали на схід. А селяни, прив’язані "тисячолітніми узамидо землі", не могли всі виїхати, тому дивилися услід від’їжджаючим і говорили: "А куди ж вони ото їдуть, бодай їм добра не було! Щоб вони бігли й не переставали! Та нащо ж їх везуть машинами? Може б, машини та на щось інше пригодилися!"

Ті ж, що їхали в тил, питали одне одного: "Слухайте, чому вони не тікають? Ви бачите? Вони не тікають?

—Ну, ясно. Чого ж їм тікати? Вони ждуть німців".

Цим епізодом автор показує ще один трагічний наслідок війни, який пережинатиме народ ще довгі роки по війні, — розкол нації зсередини. Найстрашнішим було те, що людям не говорили правди, а питання: "чи прийде сюди німець", — вважали провокаційним. Потім тих, хто повірив і жив в окупації, вважали зрадниками.

Так і сталося потім з героїнею твору — Христею й сотнями інших дівчат, яким довелося пройти всі кола фашистського пекла, а потім ще й постати перед судом тих, хто мав уберегти їх, але не зміг, а свою безпорадність і некомпетентність прикрив осудом невинних.

Довженко показує також, що довелося пережити тим, хто залишився на території, окупованій ворогом: їх примушували і орати замість коней та волів, і віддавати найкращих юнаків та дівчат у Німеччину на каторжні роботи, зазнавати принижень, гинути у вогні пожеж, під дулами фашистських автоматів, на шибеницях.

Отже, письменник у кіноповісті "Україна в огні" з переконливою прямотою і великою художньою майстерністю розкрив трагедію українського нараду в найбільшій світовій війні. Висновок може бути лише один: не можна, щоб таке повторилося!