Купріян Хуторний – літній чоловік, батько двох дезертирів – Миколая і Павла. "У колгоспника Купріяна Хуторного в клуні зібрались сусіди, здебільшого товариші Купріянових синів Миколая й Павла, що не знайшли в собі сили пройти мимо рідних хат і, кинувши велике товариство, приплелись додому на горе батькам і собі. Клуня перетворилась у своєрідний клуб загублених душ. Тут пилася горілка, гралося в карти, проклиналася доля і все на світі. І ніщо вже нікому не помагало. Сум і темний розпач у присмерку клуні повис над людьми, мов туман". Батько негативно ставився до того, що сини здалися, а згодом Павло ще й став при німцях поліцаєм. Купріяну було соромно за синів, він часто докоряв їм, згадував, що сам служив цареві, але ніколи не був дезертиром. Під час того, коли Купріян докоряв Павлу, син вистрелив у батька і смертельно поранив. На прощання старий сказав своїй дочці Христі: "Доню моя... Моя дорога... Моя дорога квіточко. Оце наша гірка слава. Наш талан...". Ці останні слова Купріяна висловлюють гірку правду про багатьох українців, які не мають почуття справедливості, вірності батьківщині, родині, батькам, які стають слугами нової влади, забуваючи ідеали, яким служили раніше.