Трагедія жінки в романі Л. М. Толстого "Анна Кареніна" (1 варіант)

Лев Миколайович Толстой — класик світової романістики, філософ, "учитель життя". Духовна спадщина письменника грандіозна і велична, стала помітним культурним явищем XIX та XX століть.

Дійсність часу, криза старих форм життя висунули перед письменником ряд проблем, які він мав вирішити. Толстой не міг не відзначити зміну характеру духовних пошуків передового людства Росії: важливо було розкрити проблему сім'ї, шлюбу, становища жінки у суспільстві, тим самим продовжити традицію російської класики, започатковану О. С. Пушкіним — тему відчуження героїні у вищому світі. У центрі твору — трагедія Анни Кареніної, жінки 60-70-х років XIX століття, яка намагається відстояти своє право на кохання та свободу.

Героїня, сповнена душевних сил, приваблива, особливо вражає виразний жвавий погляд, світло її блискучих сірих очей, чудова посмішка на рум'яних губах.

В Анни Кареніної легка хода, кучеряве чорне волосся, невеликі руки, водночас енергійні та ніжні. Низько зрізана оксамитова сукня, яка відкривала чудові, кольору старої слонової кістки, плечі та груди. Зовнішність героїні, відтворена письменником, нагадує зовнішність доньки О. С. Пушкіна—Марії Олександрівни, що підтверджують свідоцтва багатьох сучасників.

Кареніна приваблює не тільки своєю зовнішньою красою, а й духовно багатою натурою, наповненим внутрішнім життям, душевністю, щирістю, безпосередністю вираження своїх почуттів, що приваблювало увагу людей, які спілкувалися з нею. У Анни — необмежені інтереси, схильність до англійських романів, до творчості, великі пізнання у мистецтві й архітектурі, жвавий відгук на суспільні питання життя, багатогранні таланти.

Тітка видала Анну заміж за багатого й немолодого Кареніна, тому в своєму подружньому житті жінка жила без любові, з нескінченними муками. Вона заживо поховала себе, підкорившись тиранії деспотичного чоловіка. Про своє життя з чоловіком Анна розповідає: "Він вісім років придушував моє життя, придушував усе, що було в мені живого... на кожнім кроці він оскорбляв мене й був задоволений собою". Жвава натура, наділена яскравою емоційністю та бажанням любити, Анна не хоче миритися зі своєю несвободою, неправдою чоловіка: "Я розірву це його павутиння неправди, яким він хоче мене сплутати".

Анна — чесна людина. Вона глибоко, не по-світськи, розуміє виконання своїх обов'язків, а тому, покохавши, не одразу, а з великими муками також робить свій вибір. Складно було Анні тому, що у колі сім'ї її утримували глибокі материнські почуття, ніжна прихильність до свого сина. Зустріч із Вронським порушила душевний спокій героїні, у ній прокинулась жага до справжнього життя. Ці почуття настільки її захоплюють, що вона більше не хоче жити колишнім пустим, бездушним життям. Героїня новими очима дивиться на чоловіка, що став їй неприємним, на людей навколо, на світське коло, на колишню себе. Анна не хоче більше підкорюватись тим силам, що пригнічували її живе життя, сміливо бореться з ненависним світом, вступаючи в гострий конфлікт із аристократичним суспільством, яке лицемірно засудило її вчинок.

Кохання повністю перетворює героїню, піднімає її над оточенням, відкриває світ людських стосунків, дає справжнє щастя. Але ворожа дійсність переслідує жінку, що насмілилась нехтувати законами світу: Анна не може бачитись із сином, її оголошують злочинницею.

Позиція Толстого складна та неоднозначна: він співчуває своїй героїні, яка стала жертвою лицемірного суспільного оточення, і водночас показує егоїзм її кохання, поступове звуження її інтересів.

Драматичні обставини життя логічно приводять до розлучення Анни з Вронським. Героїня втрачає душевний спокій. Почуття Анни зіштовхнулись із її внутрішнім благородством, героїня відчуває, що виходу немає, і наближається трагічний фінал. Душевні муки жінки стають нескінченними, втрата всього, чим вона жила та дихала, стає безмірною, у житті Анни не залишається нічого... Усе скінчено, навкруги — одна неправда, одне зло. Залишається тільки піти з життя.

З художньою силою та достовірністю показано в романі самовбивство Анни, її загибель під колесами потяга, що асоціюється з чоловіком-машиною та суспільством-машиною, під колесами якого гинуть люди. Письменник засуджує вчинок Анни, він уважає, що її поведінка — не тільки її біда, але провина. Це також провина суспільства, яке згубило прекрасну вільнолюбну людську особистість.

Життя Анни Кареніної роздвоїлося: те що було в сім'ї і те, що було поза нею. Щастя Анни було можливим, тільки треба було суворо дотримуватися законів, а вона намагалась побудувати його на нещасті близьких людей. Смерть героїні можна розглядати і як душевну силу, і як слабкість, але головне — те, що Анна з усіма її високими моральними поривами вступила у боротьбу зі стереотипами свого суспільства.