Кошик для папірців

Але невже ми маємо вік серйозничати, – і чому ж зрідка не бути творцями дурниць, коли ними пістрявиться життя наше?

З листа М.В. Гоголя до Г.І. Висоцького.

Знищувати колись написане нами, здається, так само несправедливо, як позабуватися минулих днів своєї юності. Притому якщо твір містить у собі дві, три ще не сказані істини, то вже автор не має права приховувати його від читача, і за дві, три вірні думки можна вибачити недосконалість цілого.

М.В. Гоголь, "Передмова до "Арабесок"".

Вряди-годи на автора цих рядків нещадно накидалося так зване творче натхнення, або, іронічніше й самокритичніше виражаючись, напади графоманії, через що він хапав перший, що трафився під руку, папірець і щось таке на ньому черкав. Чимало таких раптових дрібних паперомарань стали заготовками речень і абзаців, що згодом утрапили до текстів творів. А деякі так і залишилися ні до чого не пристебнутими уривками. Більшість папірців, звичайно, загубилися "у пилу часів". Але трохи таких паперових клаптиків, що вже пожовкли від старості, дивним чином уціліли, і автор, натомість щоби викинути їх у кошик для непотрібних папірців, поміщає дещицю з них у цю свою збірку текстів. Уважаючи, що клаптики забавні й можуть нехай і не разреготати, але хоча б посміхнути читача, якщо його почуття гумору збігається з авторським. Медичні працівники стверджують, що регіт, сміх і посмішки, тобто веселощі, як і інші позитивні емоції, дуже корисні для здоров'я. А здоров'я надзвичайно не зайве для того, аби життя було довгим та плідним. Отже, і забавні дрібнички, нехай безглузді й курйозні, теж доцільні, а тому мають право на існування,

____________________

Келих самогону

Сценка з життя закордонної буржуазії

Містер Іванчук: Я прагну підняти цей келих за процвітання чого-небудь отакого, гарного!

Сеньйор Петренко: Не заперечую.

Месьє Сидоренко: Поїхали!

(Випивають залпом. Метушливо заїдають квашеною капустою.)

Сеньйор Петренко: Ух, гарна рідина! Де дістали, містере Іванчук?

Містер Іванчук: Сам гнав. Позавчора, на віллі "Ксенія". Знаєте, на острові Мальта? Ви там були, месьє Сидоренко.

Месьє Сидоренко: Так, я був у вас на віллі "Ксенія".

Містер Іванчук: У мене там апаратик прихований, тож я роблю потихеньку первачок по-мальтійськи. Коли летів на цю зустріч, прихопив в обидві кишені по сулії. Митників довелося підкупити картинами Рубенса, щоби не відібрали самогон.

Сеньйор Петренко: Ці митники зовсім розперезалися. Я напередодні віз із Киргизії до Голландії пачку порнографічних журнальчиків, так довелося сунути митниці давньогрецьку статую третього століття до нашої ери, аби журнальчики не вилучили. Три шкіри деруть, гади, із трудового мільйонера!

Месьє Сидоренко: Не кажіть за столом про митницю, а то мене знудить.

Містер Іванчук: Ну тоді наповнимо келихи й вип'ємо за процвітання ще чого-небудь!

(Випивають, заїдають, мовчать)

Сеньйор Петренко (в'яло): Ну що, мужики, проспіваємо стародавню буржуазну. (Співає). Горіла пальма, палала, під ней мулатка стояла…

(Усі троє падають під стіл і засинають)

Завіса

Серпень 1993 року.

____________________

Вивалюючись збоку…

Щось, написане після двох пляшок пива натще, спекотним вечором, під музику Манфреда Менна

Вивалюючись збоку, зберігай нерухомість думок.

Бо сказано: той, хто голиться бананом, най відшумиться!

Святий Ч. говорив мені в період поїдання тарані:

– Ізиді, Геннадію Михайловичу, аки непитущий!

А у повітрях шустали банальні словеса, спурхнувші з моїх вуст. Не горобці, мерзоти, не горобці…

Хтось ворушив звивиною всерединічерепною, хтось вішав вермішель на вуха слухаючих організмів, хтось комусь ламав кайф і щелепу, а я впав у споглядання святого Ч. У період поїдання тарані…

Оний же святий Ч. говорив, згідно зі званням, афоризмами та притчами:

– Один чоловік зловив муху й відірвав їй задню ногу. Що сіє значить?

– Він був садист? – несміливо відповідав я питанням на запитання.

– Ізиді, Геннадію Михайловичу! – сумував святий Ч., поринаючи низом лиця в піну.

– Він був натураліст, експериментатор! – припустив я.

– Перед ким мечу ікру? То пак не ікру, а бісер! Суть притчі в тому, що мушача нога не має застосування, як, наприклад, нога бика, або оленя, які можна вжити в харчування. Так деякі скудномислі відривають клаптики вбогих суєтних інформацій, замість припасти до великого й вічного! Уторопав квінтесенцію моєї байки?

Вивалюючись збоку, зберігай нерухомість думок.

Бо сказано…

Кінець

12 серпня 1993 року

____________________

Давньоримський імператор

Давньоримський імператор Гай Юлій Чухопупенко прав свої улюблені бузкові шкарпетки, коли до залу, тупотячи імпортними сандаліями (Made in Kyrgyzstan), увійшов давньоримський же сенатор Септимій Брут Квадригошвілі.

– Вітаю тебе, о давньоримський імператоре Гаю Юлію Чухопупенко! – живописно піднявши руку, густим басом вистрілив сенатор, і грім його потужного голосу був настільки несподіваним, що не встигни сенатор схопити імператора за волосся на лівій нозі, той булькнув би в мармуровий басейн, у якому прав вищезгадані шкарпетки.

Волосся на ногах імператора виявилися надзвичайно міцним, завдяки чому імператор намочив тільки голову й руки, перш ніж був повернений на попереднє місце – на берег мармурової водойми в залі імператорського палацу. Чого не можна сказати про затонулі шкарпетки.

– Скільки разів просив не репетувати у вухо! – сердито прогарчав Гай Юлій Чухопупенко, потираючи волосату ногу.

– Винуватий, громадянине начальнику, – клацнувши п'ятами сандалій, вибачився Септимій Брут Квадригошвілі.

– Я слухаю тебе, сенаторе, – вимовив кесар, проводжаючи смутними очима бузкові плями, що заглиблювалися.

– Що? А! Я говорю: вітаю тебе, давньоримський імпе…

– Стоп! Це я зрозумів. Далі!

– Далі? Гм. Далі: …раторе Гаю Юлію Чухопупенко!

– Далі!!!

– Усе!

– Як – усе? Ти приперся тільки для вітання?!

– Ну так.

– Вільний!!!

– Я можу йти?

– Іди на… Ага, на засідання сенату!

Провівши злим поглядом сенатора, що віддаляється, мокроголовий давньоримський імператор Гай Юлій Чухопупенко пішов шукати довгу жердину або інше пристосування для лову у воді шкарпеток.

Чим закінчилася шкарпетколовля – історичні джерела умовчують.

Початок 90-х років XX століття.

____________________

Ну то й що

– Ну то й що! – не вгамовувався Людовик Кавернадцятий, втомлено почухавши пластмасову корону.

– А то, Ваше Вискочкество, що наша армія в оточенні ворогів, і буде з години на годину остаточно розгромлена, – відповідав Терентій Харитонович Дюпель – зам короля з громадської роботи.

– Ну то й що, ядрить її в ядра! – хмикнув Людовик, почухавши нігтем гумовий скіпетр, що стирчав із кишені. – Навіщо нам армія потрібна? Одні витрати. І взагалі, я проти гонки озброєнь і за розпуск армій!

– Ні, ну все-таки наші ж люди. Шкода! – заперечив Терентій Харитонович. – Їх же посадять у концентраційний табір і будуть годувати одними ананасами з рябчиками. Туга нестерпна. Вони ж, милі, з нудьги занудьгують. Кіно в концтаборах тільки по вихідних крутять. А стриптиз-шоу всього раз на місяць приїжджає. І в такій тузі наші доблесні солдати проведуть цілий рік! У карти грати не дозволяють, тільки в пляшечку з поцілунками. А це, чи знаєте, чревате… Загалом, кошмар!

1981 р.

Примітка: це написане молодим фрезерувальником приладобудівного заводу під час вимушеного простою без відриву від фрезерного верстата.

____________________

Пітна ніч Еммануели

Ну дуже еротичне оповідання. Нібито.

– Борису Євгеновичу, давайте зробимо статевий акт, – сказала Еммануела Сидорівна своєму чоловікові.

– Давайте, я не заперечую, Еммануело Сидорівно, проти проведення даного заходу, – відповідав Борис Євгенович, витираючи серветкою сметану з підборіддя й волосатих грудей. – Оголюйтеся, громадянко.

Громадянка оголилася й прийняла горизонтальне положення в шлюбному ложі. Чоловік, почистивши у ванній зуби й змивши залишки сметани, перемістився до спальні, погасив світло й приєдналося до Еммануели Сидорівні, укрившись із нею ковдрою. "Директор Курявасін від дня на день перебереться до міністерства, це ні для кого ні секрет. Гогоперідзе мітить у його крісло, – міркував, приступаючи до злягання, Борис Євгенович. – Але це ми ще подивимося. Дем'ян Харитонович недолюблює цього горця. У мене є шанс…"

Коли порція сперми перемістилася з Бориса Євгеновича в Еммануелу Сидорівну, подружжя припинило потіти, сказало одне одному на добраніч та заснуло.

Кінець ну дуже еротичного оповідання.

Серпень 1993 року.

Додаток:

Автор цього твору, довідавшись про існування літературної премії за найгірший опис сексу й уважаючи, що яка-ніяка премія краще, ніж взагалі ніякої, у нападі честолюбства висуває свій твір "Пітна ніч Еммануели" на здобуття цієї вищезгаданої премії.

____________________

Уявіть собі…

Уявіть собі: отака прерія з отакими індіанцями, що скакають на конях то там то сям, ковбоями й іншими конелюбами, а посередині цієї прерії стоїть отакий Я. І цей вусато-бородатий Я розглядає з-під козирка руки (від яскравого сонця) цю саму навколишню прерію, спльовуючи пісок (що пурхає у ефірі, запурхуючи в рот отого самого Я), та злегка лаючись. Ну, у тому розумінні, мовляв, куди ж це я потрапив. Мовляв, от тільки-но сидів за машинкою (але не пральною) і бив пальцями по клавішах (але не рояля), і тільки, мовляв, вибив "Уявіть собі…", як раптом – бумс! – і навколо мене не диван із машинкою й рештою інтер'єра, а якась пейзажна широчінь у стилі "степ та степ кругом".