Купівля

Дивна нісенітниця

Мене цікавить тільки "нісенітниця", тільки те, що не має жодного практичного сенсу.

Даниїл Хармс.

Якоюсь вулицею йшла якась людина Іванов і думала: "Сьогодні моєму синочкові Дормидонтові Полікарповичу виповнюється шість рочків. Що б йому таке подарувати на день народження? Може, подарувати йому цеглину? Ні, цеглину я йому вже дарував п'ять років тому. Може, подарувати йому бюстгальтер? Ні, навіщо йому бюстгальтер, він же не жінка. Може, подарувати йому пляшку горілки? Ні, дітям горілку не можна. Просто й не знаю, чим порадувати хлоп'я".

Він зупинився біля вітрини книгарні й сказав собі:

– О, кажуть, книжка – кращий подарунок! Подарувати йому от цю книженцію "Зовнішня політика Ватикану в 1967 році", чи що? Нехай дитина читає.

Але отут людина Іванов помітила чергу, що встромилася у двері зоокрамниці, котра мала місце на протилежному боці вулиці. Як майже всякий радянський громадянин, він не міг байдуже пройти повз чергу, не прилипнувши до оної і не купивши що б там не було, бо якщо є черга, отже, у продаж викинули щось потрібне й навіть дефіцитне, тому обов'язково треба брати, і навіть не брати, а хапати, поки іншому не дісталося. Тому, не заходячи в книжкову, людина Іванов метнулася до зоологічної.

Крайнім у цій черзі стояв невисокий сухорлявий дідок, бадьорий і жвавий пенсіонер у чорній майці, на яку методом трафарету білою фарбою був нанесений імпортний, здається, англійський текст:

"Ya Shaleniyu Vid Vazhkoho Metalu".

– Чім торгують? За чім черга? – поцікавилася людина Іванов.

– Кажуть, якихось репуґнаростенсусів продають, – відповів старий, здійснюючи щелепами жувальні рухи й виділяючи з рота аромат м'яти.

– Що продають? – перепитала людина Іванов, здивована незнайомим словом.

– Репуґнаростенсусів якихось, – повторив чорномайковий дід і видув губами гумову бульбашку, яка, лопнувши, стала каучуковим лахміттям, котре він усмоктав узад і продовжив жувати.

– А що воно таке? – продовжила допит людина Іванов.

– А хрін його зна, – знизав плечима жуйний пенсіонер. – Напевно, звірятко якесь, – і він кивнув на вивіску зоокрамниці, мовляв, не ковбасу ж отут будуть продавати. – Поняття не маю. Але якщо черга, якщо люди купують, отже, щось вартісне, не барахло якесь. Треба брати.

"А куплю-от я своєму Дормидонтові Полікарповичу цих репу… репу… тьху, ну загалом оцих самих! Дітлахи, вони звіряток люблять", – вирішила людина Іванов і зробилася часткою черги.

Зі зоокрамниці вийшла дама в окулярах, притискаючи до себе пакет із щільного коричневого паперу, що у тому пакеті щось ворушилося й шаруділо. У боках пакета були маленькі дірочки, начебто ті, що пробивають у проїзних квитках трамвайні компостери; мабуть – для вентиляції, щоб звіряткам усередині вільно дихалося; а горло пакета було зав'язане шпагатом, як шия повішеника зашморгом.

– Громадянко, – чемно звернувся до неї батько Дормидонта Полікарповича, то пак людина Іванов, – це ви зараз не цих, випадково, купили, не репу… еее…

– Не репуґнаростенсусів? – доробив питання старий у чорній майці.

– Репуґнаростенсусів, ага, – кивнула дама.

– А можна подивитися, які вони? – сказав пенсіонер і знову видув гумову м'ятну бульбашку.

– Ой, ні, я відкрию, а вони вистрибнуть, і хрін потім спіймаєш. Ні-ні-ні, – злякалася покупниця, і ще ніжніше притисши до себе пакета, швидко видалилася.

Не минуло й п'яти хвилин стояння в черзі, коли людина Іванов вивчила напам'ять слово "репуґнаростенсуси" і змогла вимовляти його без запинки. Із дверей, протискуючись між одвірком і чергою, виходили покупці із шарудливими й ворухливими паперовими пакетами. Черга поступово втягувалася в крамницю, як м'ясна вирізка в розтруб м'ясорубки, але менше від цього не ставала, навіть навпаки, зростала набагато швидше, аніж пагін бамбука. Бо до неї прилипали, як мухи до липкої стрічки, усе нові й нові перехожі, що зажадали придбати таємничих і невідомих їм репуґнаростенсусів, ким би ті не виявилися. У казці про Мауґлі пітон Каа заковтував мавпочок – бандар-лоґів, впливаючи на них гіпнотично так, що вони самі лізли до нього у пащу. От так само гіпнотично впливала на радянських громадян схожа на пітона черга: поглинала їх, не здатних пручатися її тяжінню.

Коротаючи час у цій неспішній мандрівці до прилавка, людина Іванов почала розмову зі старим, що стояв попереду, у чорній майці з білим текстом. Мовляв, цих самих репуґнаростенсусів він прагне купити для синочка на ймення Дормидонт Полікарпович, у якого нині день народження – шість років виповнюється малому. І, мовляв, дуже навіть добре, що в продаж викинули цих репуґнаростенсусів, а то вона, людина Іванов, не могла придумати, що подарувати нащадкові. А звірятка – для дитини прекрасний подарунок.

Пенсіонер теж виявився говірким і повідав співрозмовникові коротенько свою трудову біографію, періодично видуваючи гумові бульбашки. До виходу на заслужений відпочинок він, бач, був металургом. Саме тому на ньому майка з написом "Я шаленію від важкого металу" (старий випнув груди й провів мозолистим пальцем роботяги по білих латинських буквах на тканині). Мовляв, за сорок із гаком років роботи з металом він цей самий метал дуже навіть полюбив, незважаючи що той важкий.

Потім співрозмовники стали припускати, якими вони можуть бути, оці загадкові репуґнаростенсуси. Судячи з величини коричневих паперових із дірочками пакетів, у які ці істоти були, так би мовити, розфасовані, репуґнаростенсуси – тварини невеликі за розміром, не те що кінь або взагалі слон. І це зручно для тих, хто жадає тримати фауну в малогабаритній радянській квартирці.

– Може, вони на кшталт хом'ячків, – припустив старий фанат важкого металу.

– Або на взірець папужок, – сказала людина Іванов.

– А то ще бувають такі великі тропічні таргани, – пригадав гумодув, знову ляснувши бульбашкою.

– А може, типу ящірок, – вивергнув черговий здогад люблячий батько.

– Або жаб.

– Або черепах.

– Або змій.

– Але вже точно не рибки.

– Так, у паперових пакетах із дірочками…

Не минуло й півгодини, як старий у "важкометалевій" майці, а слідом за ним і людина Іванов опинилися усередині крамниці. Там були акваріуми з рибками, тераріуми з ящірками, жабами, зміями, великими тарганами, клітки із пташками, хом'ячками, морськими свинками і т.д. Звичайний асортимент подібних торгових точок. Отут стояти в черзі було приємніше, чим зовні: природа як-не-як, цікаво любуватися. Тут людина Іванов майже зраділа, що так доречно визначилася з вибором подарунка для нащадка.

Нарешті, коли й "балдіючий від важкого металу" пенсіонер обміняв гроші на ворухливий і шарудливий паперовий пакет і, чемно попрощавшись зі співрозмовником, вийшов, черга притисла до прилавка й саму людину Іванова.

– Мені теж парочку репуґнаростенсусів, – сказав він продавщиці, виймаючи з кишені гаманця.

– Репуґнаростенсуси закінчилися, – приголомшила його та густо напомадженими губами кольору цегли.

– Опа! – сказала собі людина Іванов. Стільки простояти в черзі й…

– А ви візьміть інкредібіліудікаторусів, – порадила цегляногуба, бачачи його прикрість, – вони нічим не гірше за репуґнаростенсусів.

– А вони які? – запитав спантеличений складним словом покупець.

– Чоловіче, ви прийшли купувати, чи розмови розмовляти? – забурчав хтось позаду; у черзі обов'язково знайдуться нетерплячі склочники. – Ви чергу затримуєте.

– Он інкредібіліудікаторуси, – указала торговка цегельним же нігтем на одну із кліток у вітрині.

– Не бачу, – зізналася людина Іванов, втупившись у цей об'єкт і напружуючи зір.

– Чоловіче, якщо вам хочеться поворкотати із продавчинею, то дочекайтеся, поки магазин закриють, і потім воркочіть хоч усю ніч, а чергу не затримуйте, – продовжив гарчати хтось позаду.

– Сховалися в будочці, – пояснила продавщиця.

Дійсно, у клітці було щось на зразок маленької будки. Черга не давала людині Іванову шансу відійти від прилавка, підійти до вітрини, спробувати розглянути вміст будочки, а потім повернутися до прилавка й продовжити процес придбання. Добре, подумав він, була не була, візьму парочку цих, як вони там називаються, а вже удома на них подивлюся.

– Скільки коштує пара?

– Двадцять карбованців.

– Гаразд. Загорніть мені парочку цих інк… Як пак?

– Інкредібіліудікаторусів. Почекайте.

Продавщиця на півхвилини зникла з поля зору покупця, а потім вручила йому стандартний пакет, що ворушився й шарудів, із щільного коричневого паперу з дірочками, зав'язаний шпагатом.

– Тільки вони дуже жваві. Відкривайте пакет обережно, щоб вони не втекли, – наставляла цегельногуба, приймаючи від покупця гроші. – Спочатку засуньте пакет у клітку, і тільки потім розв'язуйте, а коли вони вистрибнуть, швидко витягніть пакета і відразу закрийте дверцята.

– Ой, а в мене немає клітки.

– Так купіть.

Купив.

– А корм у вас є? – поцікавилася вона.

– Який? – запитав він.

– Ну, їх же треба годувати.

Склочник із черги не переривав це "воркування" тому що сам уважно слухав і мотав на вус. Людина Іванов купила і пакет корму. Крім того, одержав безкоштовно папірець із видрукуваною на друкарській машинці через копірку інструкцією: як утримувати в неволі інкредібіліудікаторусів і репуґнаростенсусів. Запхнувши пакета з кормом і інструкцію в кишеню піджака, взявши клітку під пахву лівої руки, а пакет із тваринками пальцями правої, людина Іванов залишала магазин дуже задоволена, що так славно вирішила проблему з подарунком.

На вулиці, дорогою додому він намагався розглянути вміст ворухливого пакета крізь дірочки, але чи то дірочки були занадто малими, чи то усередині пакета було занадто темно, а нікого він так і не розглянув. Придбання інкредібіліудікаторусів у пакеті мало більшу невизначеність, аніж метафоричне придбання кота в мішку. Там ти міг не знати, якої породи і якого забарвлення оний кіт, але в цілому знаєш, хто такі коти. А отут взагалі нічого невідомо.

Дружини й сина удома не виявилося. Зирнувши на годинника, людина Іванов зміркувала, що дружина пішла забрати Дормидонта Полікарповича з дитячого садка й із хвилини на хвилину вони повернуться. А отут такий сюрприз! Він поставив клітку на стіл, застелений скатертиною в дрібну синю квіточку, і відкрив дверцята. У цю клітку теж була вмонтована маленька фанерна будка із круглою діркою – входом.