Головний герой

Геннадій Кофанов

Фантастичне оповідання зі свіжоспеченим персонажем

 

– А де ти вчора пропадав? – запитав він.

– У Харкові.

– А, і ти побував у Харкові?

– Хто ще?

– Та майже всі.

Брати Стругацькі, "Хвилі гасять вітер".

 

0.

 

Це не буква "О", а цифра нуль. Нульовий розділ. Тобто, по суті, передмова.

Зізнаюся тобі, безцінний Читачу, що подобаються мені, авторові цієї писанини, харківські вулички, що розповзлися південним схилом пагорба, іменованого Нагорним районом; вулички, що мають місце між Пушкінською – колишньою Німецькою – і рікою Харків, що дала ім'я всьому полісу. Ні, не тільки вулички на південному схилі, звичайно. Авторові подобається взагалі це місто, що дає тобі право, безцінний Читачу, обізвати автора "квасним харківським патріотом". Але саме вулички на південному схилі ввижаються авторові одними з найромантичних у Харкові; напевно, просто тому, що сам автор на одній із них народився, а на іншій провів так зване босоноге дитинство. Так зване, тому що в центрі великого міста, де панує не травичка, а асфальт, не дуже-то походиш без взуття.

Гуляючи вуличками на південному схилі, можна побачити раптом будиночок, начебто перенесений із середньовічного Амстердама… Або особняк, що прикидається античним храмом… Або мініатюрний нібито мавританський палац… А місцями тутешні завулки нагадують задвірки вікторіанського Лондона… А то раптом, піднявши очі, побачиш башточки начебто лицарського замку, що виткнулися над дахами… А то раптом висунеться зі стіни будинку кам'яний грифон… Або який-небудь там кентавр… Або ангел… Або просто лев…

Крім автора цієї писанини, мешкали отут, на південному схилі, і інші літератори, куди більш відомі. От на цій вуличці, наприклад, жив один із основоположників нової української літератури Петро Гулак-Артемовський, той самий, якого цитує в "Вечорах на хуторі поблизу Диканьки" пов'язаний з Харковом багатьма "ниточками" Гоголь. А от на цій якийсь час мешкали одесити Юрій Олеша й Валентин Катаєв. А от на тій гостював у брата-революціонера гімназист Іван Бунін, майбутній лауреат Нобелівської премії з літератури. А от на тій…

Навіщо автор морочить мені мозок цим краєзнавчим базіканням, можливо, думаєш ти, безцінний Читачу. Я-от чекаю від автора фантастичну історію, згадану в підзаголовку, а він тицяє якийсь довідник. А справа просто в тім, що саме в цій частині міста Харкова автор вирішив оселити головного героя пропонованого твоїй увазі фантастичного опусу, так і названого: "Головний герой".

Але хто він, цей герой?

Кожний творчий суб'єкт, крім плагіаторів і епігонів, прагне у своєму творі проявити яку-ніяку оригінальність, так звану ізюминку, видати щось таке, свіженьке, не розтиражоване іншими. От класики, ті знали почім фунт ізюминок. Автор цієї писанини теж не позбавлений подібних амбіцій; і тому він (то пак я) вирішив проявити оригінальність (у просторіччі іменовану випендрьожем) уже у виборі головного персонажа, зробивши таким індивіда, не експлуатованого іншими літераторами.

Але кого вони не експлуатують? Людей різної статі, різних характерів, різних професій і різної зовнішності у творах повнісінько. Людиноподібних, так би мовити, нелюдей – як то: ельфів, ангелів, русалок, орків, гоблинів, гуманоїдів-прибульців, чортів, тролів, гномів і т.д. – у літературі навалом. Тварини різних видів, як реально існуючих, так і міфічних (наприклад: дракони, грифони, єдинороги…), теж бували персонажами. Навіть неживі предмети стараннями казкарів, байкарів і фантастів оживали й ставали героями творів. От і спробуй отут знайти когось свіженького!

У процесі умоглядних пошуків не заїждженого літераторами героя автор цієї писанини куйовдив нігтями потилицю, ворушив перстом ніздрю, почухував пахву й більш пікантні частини тіла, навіть, здається, сопів від напруги...

І ці зусилля не минулися даремно: автор придумав таки – кого зробити головним героєм!

Головним героєм цього оповідання, будеш ти, безцінний Читачу!

Ну хіба не оригінальна думка? Хіба не ізюминка?!

Скажи чесно: чи багато ти читав фантастичних оповідань про самого себе? Оповідань, де головним персонажем був не якийсь інший індивід, а ти, особисто ти, власною персоною? Жодного, говориш? Ну, отже, автор влучив у саму точку! Тебе-то йому й треба!

(Автор чомусь певен, що ти не сноб, спотворений надмірною солідністю, а людина поблажлива і тому вибачиш йому цю фамільярність, це панібратство, це безцеремонне тикання. Зазвичай автор до незнайомих людей делікатно звертається на "ви". Але займенник "ви" може означати як індивіда, так і цілий колектив, вносячи невизначеність і плутанину. Тому в даному конкретному випадку автор, хоч і не є близьким знайомим Читача, просто вимушений вживати займенник "ти").

Перефразую великого Гоголя: припряжемо Читача. Таким чином, дорогий Читачу, ти волею автора стаєш, так би мовити, свіжоспеченим літературним персонажем.

Отже, на період читання цього опусу тобі доведеться стати харків'янином і зіграти нав'язану автором роль. Єдина можливість уникнути цього – відректися від іпостасі Читача, тобто негайно припинити читати цей текст.

Твоє ім'я я називати не буду, тому що ти його й без мене прекрасно знаєш (а якщо призабув – заглянь у свій паспорт); і зовнішність твою описувати я не буду, тому що ти й без мене знаєш, як виглядаєш (а якщо призабув – подивися в дзеркало). Якщо ж ти не Читач, а Читачка, то на час тобі прийдеться поміняти стать й побути Читачем (чоловічу зовнішність і чоловіче ім'я, якщо хочеш, придумай собі сама). Як на мене, жінка, що уявляє себе чоловіком, більш природня, ніж чоловік, що уявляє себе жінкою; ну так, є чоловіки, що уявляють себе жінками, – так звані трансвестити, – але я не бажаю штовхати Читача на цей шлях.

Отже, головний герой цього оповідання – ти; місце дії – місто Харків; час дії – лютий 2005 року. Оскільки це оповідання автор пише в 2004 році й оскільки він (не рік, а автор) не є ані Нострадамусом, ані Вангою, то опис лютневої погоди може не збігатися з тією, що дійсно буде в найближчому лютому.

Звичайно, у фантастичному оповіданні автор міг би перенести тебе в яку-небудь нереальну країну, або на іншу планету, або в інші виміри, або… але Харків авторові якось ближче, та й епіграф підходящий є. Звичайно, у фантастичному оповіданні автор міг би перенести тебе в давню давнину, наприклад у середньовіччя, коли нібито аж кишіли лицарі й чаклуни, або в далеке майбутнє, коли будуть кишіти космопроходці й роботи… але 2005 рік авторові знову таки якось ближче.

Коротше, хочеш ти того або не хочеш, безцінний Читачу, але автор тебе безцеремонно хапає й переносить у Харків, у лютий 2005-го року…

 

1.

 

– Вогонь!

Біле ядро, мигнувши в повітрі, розбивається об твоє плече, освіжаючи обличчя морозною пудрою.

– Ах, так! Ну, начувайся! – зі сміхом погрожуєш ти, зачерпнувши долонями соковитий хрусткий сніг, і швидкими рухами кистей рук перетворюєш його на біле ядро ж. – Отримуй, фашисте, гранату!

Рука як катапульта запускає ядро в прекрасного агресора, що ним у цьому сніжному бої виступає не названий абстрактний фашист, а твоя Кохана Жінка. Вона, сміючись, граціозно ухиляється від "гранати", і сніжок блискавично перетворюється на білу ляпку на бетонній плиті.

(Автор не називає ім'я твоєї Коханої Жінки й не описує її зовнішність, безцінний Читачу, бо якщо в тебе є Кохана Жінка, то ти краще автора знаєш, як її кличуть і як вона виглядає; а якщо такої у тебе зараз немає, то уяви на свій смак).

Грудень 2004-го й січень 2005-го були теплими й сльотавими, а от лютий порадував морозцем і снігом[1]. Гарний снігопад вабив вийти з теплого затишку житла на свіже повітря вулиць (втім, у великому місті – а Харків, як-ніяк, входить у двадцятку, або навіть п'ятнадцятку, найбільших міст Європи – поняття "свіже повітря" є відносним: повітря буває по-справжньому свіжим удалині від великих міст).

У цей сніжний тихий вечір ви з Коханою Жінкою вибралися на концерт (не уточнюю – який саме; зміркуй сам, безцінний Читачу; ти ж краще автора знаєш ваші з Коханою Жінкою музичні вподобання), і от тепер, вертаючись із концерту, улаштували не Льодове, як Олександр Невський, а Сніжне побоїще, тобто перекидання сніжками. Густо напудрене опадами місто гарне, тому немає великого прагнення скоріше опинитися в рамках житлоплощі, й ви з Коханою Жінкою йдете до рідної обителі не найкоротшим шляхом, а петляючи лабіринтом вулиць, щоб розтягти задоволення від прогулянки.

Так ви й виявилися в малознайомому провулку біля огорожі, що складається з бетонних плит та облямовує чи то якесь будівництво, чи то невеликий пустир; де, зліпивши біле ядро, твоя Кохана Жінка й сказала собі: "Вогонь!" Бетонна огорожа, освітлена ліхтарем і вікнами будинку напроти, розмальована яскравими графіті – картинами й письменами – досить непоганими в художньому аспекті. От, наприклад: колоритний неголений тип у ватнику, фізіономія якого не вирізняється інтелектом, а вирізняється, так би мовити, кримінальними схильностями; у руці цей вурка чомусь тримає "плічка" для одягу. Тут же написана й назва цього добутку наогорожового живопису; назва цілковито харківська, іногородньому незрозуміла, особливо у відриві від зображення:

РАКЛО ІЗ ТРЕМПЕЛЕМ.

Сніжок, від якого ухилилася твоя Кохана Жінка, вразив цього "ракла із тремпелем"[2] у пікантне місце.

Сніжний бій тим часом триває. Воюючі сторони, обсипаючи один одного білими ядрами, йдуть на зближення й переходять у рукопашний контакт. Рукопашний і губопашний, якщо так можна висловитися, – метушня в снігу закінчується обіймами й поцілунками.

Розпаленілі снігометанням і пестощами, ви продовжуєте мандрівку уздовж огорожі, у якій незабаром виявляється діра – відсутність однієї плити. Ви бачите крізь цей проріз гарний особнячок, рясно прикрашений барельєфами й скульптурками грифонів, драконів, єдинорогів і кентаврів. Художньо викувані – здається, із чавуну – ліхтарі по обидва боки від входу висвітлюють різьблені дерев'яні двері з вигадливою бронзовою ручкою й розіп'яту на двері вивіску з текстом:

 

Вражаюче татуювання!

Безпечно та безболісно!

Цілодобово!

 

А нижче, на приклеєному скотчем папірці:

 

6 лютого – на честь свята – безкоштовно!

 

– Тю, шо-то я тут цього будиночка не помічав, – проказуєш ти.

1 2 3 4 5