Вона йшла поспіхом додому, маленька і беззахисна, зігнута назустріч вітру, хлюпаючи байдуже по чорним калюжам і тримаючи змерзлою рукою відкриту парасольку. "Дощ збожеволів",-— промайнуло в думках, які вже жили завтрашнім днем. Дарма, що сьогодні дощ. Дарма, що до болі темно і холодно. Завтра все буде інакше. Завтра буде сонце, обов'язково, і усміхнене небо. Вона це відчувала. Адже у неї завтра — СВЯТО.
Дощ старанно омивав шибки. "Ну і дурний же ти, дощику — безглузду роботу виконуєш. Я тільки їх вчора помила", —— подумала про себе немолода жінка, дивлячись з легким сумом і тихим щастям на фото дівчинки у старому альбомі, яка весело посміхалась їй, точніше фотографу, який робив знімок. Що за думки в голові лізуть? Дзвінок. Тьху, аж перетрусило.
-— Так, слухаю.
-— Мамо, це я, Таня. Я зараз у тебе буду.
-— Донечко...
-— Через п'ять хвилин. Цілую.
-— Добре.
Мама поспіхом одягла дощовик, чоботи і вийшла на двір відчинити ворота. Дощ не вщухав, вередливий. Через кілька хвилин нічну темінь прорізали фари машини. Як там Танечка казала, чи то Дежо чи Пужо у неї... Понавигадували, мудрені. Не вимовиш. Доїхала, слава богу, рідненька. Така ж бо негода. Чи що трапилося? Не дай, боже.
-— Мамо, ви навіщо на двір вийшли? Дощ бо який! Ще занедужаєте. Я б сама ворота відкрила. Я дзенькнула так, щоб попередити. У мене всього 15 центів на рахунку залишилося. Забігалася, забула поповнити. Як ви, мамо? Не хворієте? Таблетки п'єте, що я вам привезла?
-— П'ю, п'ю, донечко. А ти як, люба? Така негода...
-— Сумувала дуже за вами. Побачити хотіла. Я торт купила.
-— Ой, Танечко, Танечко... Заміж тобі треба. Я знаю ти зараз знову сердитимешся, але я вже так онучат хочу... Через місяць тобі...
-— Так, мамо, мені буде 30. Ну то й що? Життя тільки починається.
"Життя починається кожен новий рік. У когось. Але не в мене", —— натомість подумала гірко Таня і поранила палець ножем, розрізаючи торт. Яскраво червона краплина крові впала на білосніжну кремову квітку. Таня здригнулася.
М'яка мелодія Лорен Крісті 'The Color of Night' розливалася журливо й ніжно по кімнаті і огортала граціозну, струнку, чарівну богиню у сяюче білій сукні нареченої, яка захоплено і до безтями радісно дивилася на себе в дзеркало. Хто б міг подумати, що ця щаслива красуня кілька годин тому пробігла шалено повз тебе темною вулицею, мокра і брудна, як і ти?
Вона кружляла по кімнаті, ледь торкаючись підлоги. За нею підглядав нахаба-дощ, стукаючи безнадійно у вікно, а ще сором'язливий нічник, злегка опустивши голову... А вона була Королевою. Вона вже бачила завтрашній день, у сліпому блаженстві куштувала мрії, завтра... Легким рухом вона зробила химерну зачіску і задоволено посміхнулася... Завтра вранці вона піде у салон... Завтра вона буде ще краща, незрівнянна... Як дожити до завтра? Вона акуратно одягла сережки і кольє, укотре подивилася в дзеркало, підмалювала вуста улюбленою помадою-блиском, усміхнулася, спокусливо закусивши нижню губу, взяла дорогі парфуми, розпилила в повітрі і, сміючись як дитина, кілька секунд танцювала під ароматним дощем, обережно піднявши поли плаття...
- Аліна Стеценко — Прозябнуть...
- Аліна Стеценко — Ти нанизав на гілочки бажання...
- Аліна Стеценко — Апельсинове чудо
- Ще 5 творів →
Вона згадала дитинство. Вона бігла стрімголов по колосках, щоб встигнути спіймати веселку, яка була так далеко і так близько. Вона хотіла обійняти її своїми дитячими рученятами і більш ніколи не відпускати. Сонце цілувало її рожеві щічки і підганяло своїм промінням, а маленький дощик все ще пестив її розпашіле від бігу обличчя. Вона закривала очі і бачила сонце, і відчувала дотик краплин, і летіла разом з вітром до веселки, і ... впала, спіткнувшись об грудинку землі, і витирала від пилу лице, і ковтала сльози, і дмухала на зчесані колінця... А коли підняла очі — веселки вже не було...
Вона запалила свічку, точніше — тонку нитку, що стояла в "желе" у бокалі — подарунок на Новий рік. Потім налила вино в інший бокал і, цокнувши об "свічку", випила.
З ранку світило яскраво сонце. Майже всі калюжі висохли, немов вчора й близько не було тієї страшної зливи. Однак десь опівдні, несподівано для Тані, знову пішов дощ. Легкий, короткочасний, літній дощ. Таня включила "двірники". Вона їхала від мами у своєму новенькому Пежо і слухала радіо. Як вона могла забути про запрошення на "показову" вечірку кращої подруги, де збереться сьогодні вся їхня "компанія"? Катя вже місяць торочила їй про свого нового бой-френда, в якого закохалася до безтями. Невдале заміжжя не відбило в неї віри в кохання і щастя. Якби вона не прийшла... після цього Лорен Крісті написала хітову пісню до фільму Брюса Вілліса "The Color of Night", тобто "Колір ночі". Таня прислухалася до слів радіо ведучого і додала гучності. Зараз буде її улюблена пісня!
Таня під'їжджала до моста. Вона не любить мостів. Колись в дитинстві вона через необережність і цікавість ледве не впала з одного. Біля моста стояла машина швидкої допомоги і міліції. Що трапилося? Таня рвучко зупинила авто. Вийшла з машини і підійшла до однієї жінки, що стояла обабіч і продавала картоплю. Вона ще була у дощовику, хоча дощ вже закінчився.
-— Горечко-горечко! Боже праведний, що в світі робиться! Якщо молоді жити не хочуть, що ж тоді нам, старим, робити? Бідолашна дівчина!
Молодий юнак, який проходив повз і бачив, як Таня вийшла з машини, підійшов і сказав похмуро:
-— З моста стрибнула молода дівчина. Самогубство.
-— У весільній сукні? — само собою вирвалось у Тані. Вона уявила, як це було б красиво.
-— Так. А ви звідкіль знаєте? Ви її бачили?
-— Ні, —— чесно відповіла Таня.
-— Ви її знаєте?
-— Ні.
Хлопець залишився стояти у здивуванні, а загадкова жінка підійшла до свого Пежо і поїхала геть. Назустріч веселці.
Її життя почнеться завтра.