В мене чомусь задрижало усередині.
І раптом… промені світла полилися на мене. Промені вічного сонця материнської любові линули на моє обличчя; цілюще тепло зігрівало мені шкіру, входило у м'язи, суглоби, наскрізь пронизувало все моє єство…
Така сила любові налякала мене…
Це мама так прощалася зі мною.
***
Потрібно було поїхати до неї, в будинок престарілих, але я поїхав на роботу.
…Я вів психотерапевтичний сеанс, мій мобільник безперервно дзвонив. Дзвонила Лія. Я знав, чому вона дзвонить, але я не відповідав.
Мені вже не було куди поспішати. Півгодини нічого не змінять. І година вже нічого не змінить. І доба нічого не змінить. І місяці. І роки.
Час змінював свої звичні межі, Час впускав мене у свої нові для мене володіння.
Я закінчив сеанс, попрощався з пацієнтами і побажав їм гарних вихідних. Коли пішов останній з них, зателефонував Лії.
Що потім? Потім я спокійно вийшов з будівлі клініки і поїхав в будинок престарілих. Сіявся дрібний сніжок, але було не холодно, ще працювали магазини і кафе.
Не знаю, як так сталось, але в метро я проїхав кілька зайвих зупинок і довелося повертатись.
Лія дзвонила, питала, де я і чому так довго їду.
…Я увійшов до палати. Стиснув Лію з такою силою, що здавалося, вона зараз хрусне.
…Ми сиділи біля маминого ліжка: Лія з одного боку, я з іншого. Гладили маму по її гладких ще теплих руках. А моя дружина і тато сиділи у мами в ногах.
Ми теревенили з Лією про різні різнощі і не могли наговоритись. Лія розповідала, що її донька вагітна, що їхнє ательє нещодавно купили китайці.
— Померти у п'ятницю ввечері, в Шабат, у євреїв вважається
великим привілеєм, який випадає лише праведникам, — замислено промовив тато. — Ах!..
***
Минув рік.
Тато намагався пристосуватись до життя вдівця. Він казав, що йому важко витримувати самотність. Лія часто приїздила до нього, залишалась на ночівлю, іноді водила його до кав'ярень і ресторанів, щоб покращити його настрій. Він швидко повністю посивів.
Лія допомагала своїй доньці, яка нещодавно народила; часто брала мого сина до себе в гості, купувала нам із дружиною квитки на її улюблені балетні вистави.
Словом, всю звільнену енергію та сили Лія направила на нас усіх. Наче вирішила, що зобов'язана зайняти місце мами і піклуватись про всю родину.
Глава 6
Я працював у клініці, знову почав шукати видавця. І щастя мені посміхнулося! Одне видавництво прийняло мій роман, і ми підписали контракт на видання книжки, до того ж на гарних для мене умовах.
Всі в сім'ї, звичайно, були щасливі. Син на радощах стрибав до стелі. Тато казав, що я — гордість нашої родини і моє місце за письменницьким столом, а не в психіатричній клініці серед "божевільних". Тато навіть спеціально замовив собі нові окуляри, аби читати мою майбутню книжку.
Лія розповідала своїм подругам і колегам в ательє про свого талановитого брата, який "скоро стане багатим та відомим". А дружина
оголосила: якщо я захочу писати новий роман і мені для цього доведеться ненадовго піти з роботи, то вона не заперечує.
Ось як багато означає успіх для людей.
Глава 7
Сусіда по дому — завзятий рибалка, запросив мене на нічну риболовлю. Раніше я завжди відмовлявся від його запрошень, але цього разу погодився.
Ввечері ми під'їхали до причалу в районі Шипсхед Бей і завантажились на корабель, аби відправитись за блу фіш. (Блу фіш — луфар, океанська риба-хижак.)
Нічний блюз — так рибалки називають цю нічну риболовлю з корабля.
Ми розмістилися на кормі, де було відносно просторо, а тому — зручно закидати спінінги. Сусіда дав мені свій запасний спінінг, я ж зі свого боку допоміг йому знести з пірса по трапу величезний порожній пластмасовий короб для риби. Потім він став лаштувати рибальські снасті.
Тим часом на корабель по трапу сходили нові і нові рибалки, серед яких, на мій подив, були і жінки — ортодоксальні молоді єврейки в довгих спідницях і туго зав'язаних на голові косинках.
Всі готувалися до відплиття.
Я жував сандвіч, поглядаючи на жінок на палубі.
Ортодоксальні єврейки на кораблі з чоловіками, ще й на риболовлі блу фіш — такого я не міг собі уявити! Ортодоксальні єврейки повинні вдома готуватись до Шабату, купувати кошерну їжу в супермаркетах, повинні зустрічати чоловіків із синагоги, купувати нові перуки і народжувати дітей. На крайній випадок — рибу фарширувати.
Але точно не їздити на кораблі на "нічний блюз".
Корабель рушив в океан. Сусіда мені розповідав про гачки і грузила. А корабель віддалявся від берега, гарчав: "Бух-бух-бух!" — і понад водою кружляли галасливі чайки, а у далечині золотим вогнем горіли хмарочоси Мангеттена.
Нічний блюз — це не риболовля. Це бій з рибою, це війна: хто кого — вона тебе чи ти її. На палубі ми відрізали шматки свіжого оселедця, чіпляли їх на великі гачки і кидали у воду.
Блу фіш — риба дурна, блу фіш — риба сильна. Блу фіш — риба смілива. І жорстока.
Блу фіш легко і стрімко відкушує пальці, якщо чиїсь пальці потрапляють їй до пащі. Блу фіш клює сильно і різко.
Ти підсікаєш, і починається двобій. Тобі важко, в тебе вже болять руки, ти волаєш, волаєш, аби дати вихід своєму напруженню, своїй втомі і своїм радощам. І коли внизу, у воді, неподалік від борту корабля, закипає піна від ударів розлюченої спійманої блу фіш, ти кличеш матроса, аби той готував довгий гарпун.
Матрос підходить до самого борту, націлює гарпун, щоб встромити залізне гостре вістря в сріблясте черево риби. Удар! В черево їй! В спину їй! Іноді рибу доводиться бити відразу двома гарпунами і тягти її з води вгору — два матроси і ти — третій — зі спінінгом, три міцних чоловіка тягнуть догори одну відчайдушну відважну рибину.
І ось вона на палубі, лупає по залізній підлозі, підстрибує, плутаючись у лесі. Вже тепер матроси тобі не допомагатимуть, їхні гарпуни потрібні іншим рибалкам. Вже тепер ти сам виймай гачок з її пащі — і будь обережним, не відривайся, не дивися на всі боки. Адже зараз йдеться про твої пальці, один незграбний рух — і доведеться жити без вказівного пальця або без мізинця, чи то навіть від підмізинного пальця, обручку доведеться вдягнути на тупий цурпалок.
Рибину, що б'ється на залізній підлозі, треба хапати за зябра, які на дотик подібні на наждак, тримати її міцно, щоб вона не видерлась, і за допомогою плоскогубців і ножа виймати з її пащеки гачок.
В тебе від крові пливе в очах. Кров від поранених гарпуном рибин розтікається по залізній підлозі на кормі. Руки твої у рясних дрібних порізах. Але знову ти відрізаєш шматок жирного оселедця і чіпляєш його на гачок…
Сусіда крутив котушку невтомно. Він витягав одну рибину за одною, бив кожну чоботом по голові, потім, опустившись на коліна, хапав її за зябра, і, регочучи до нестями, починав видирати з пащеки гачок.
— Fucking good! — звернувся він до мене, запаливши цигарку. — Оце справжнє лікування від будь-якої психіатричної хвороби. Ти згоден? Не ображайся, але всі ваші психотерапевтичні методики — повне лайно. Послухай-но мене: кидай свою роботу в клініці. Ти ще не кінчений психіатр, як решта. Ти — рибалка, справжній рибалка! Приєднуйся до мене. Будемо щодня ловити рибу і продавати її в китайські магазини.
— О'кей, я подумаю, — відповідав я, витираючи з мокрих,
солоних рук і обличчя налиплі лусочки і шматочки морських водоростей. Від мене тхнуло рибою.
Я з цікавістю дивився на єврейок в довгих спідницях і кросівках, із зав'язаними на голові косинками. Дивився, як вони ловили рибу. Як міцно тримали гнучкі спінінги і крутили котушки, як ходили вздовж бортів і кликали матросів, щоб вони били рибин гарпунами.
Звідки в цих худорлявих і на перший погляд слабких жінках стільки сили і стільки волі? — питав я себе. — Звідки стільки завзяття і витривалості? Я втомився, в мене болять руки, я відчуваю, що завтра зранку не зможу встати з ліжка, в мене вже зараз ломить все тіло.
А вони ще ловлять!
Мамо, мамо… В тебе був свій нічний блюз, який ти виконувала два останні роки. Для мене це стало наукою на все життя.
Мій новий роман буде про тебе; думаю про нього і вдень, і вночі.
Я бачив тебе, мамо, на кораблі, в довгій спідниці, зі спінінгом в руках. Ти стояла біля самого бортика і крутила котушку. І радісно кликала матросів, щоб вони несли гарпуни.
З якого джерела ти здобувала сили, щоб так довго і мужньо боротись із двома страшними хворобами — раком і деменцією? Чи не з джерела своєї невичерпної любові до всіх в нашій родині? Чи не зі свого вміння пробачати? Чи не зі свого глибочезного смирення, такого смирення, котрого немає в нас?..
Над кораблем пронизливо пискотіли чайки, вітер ці зойки підхоплював і уносив кудись у Вічну Тишу.
— Ма!.. Ма!..