Економічна криза, мабуть, ще років п'ятнадцять тому перервала зведення цього будинку із силікатної цегли, що доріс лише до половини другого поверху. Біля білоцегляної руїни темніє забутий будівельний вагончик. Освітлення, звісно, жодного – лампочки давно розбиті, а дроти украдені; темінь; але твої очі добре бачать і в темряві, начебто ти озброєний апаратом нічного бачення. Бур'ян вібрує на сніжному вітрі; розбита лампочка під металевим ковпаком, схожим на крислатий капелюх, розгойдується на стовпі…
Дві людські фігури перетинають засніжений будівельний майданчик: невисокий чоловік тягне за руку жінку до вагончика… Твою Кохану Жінку, підказує внутрішній голос.
Спішачи до них білим бездоріжжям, ти змахуєш рукою убік ліхтарного стовпа, мовляв, най буде світло! І негайно під ковпаком на стовпі таки спалахує світло, незважаючи, що лампочка розбита, а дроти обрізані. Несподівана ілюмінація, що освітила й на хвилину засліпила чоловіка, збиває його з пантелику; він навіть випускає від несподіванки руку жінки. Ти виходиш із мороку на освітлений майданчик.
– Агов, чоловіче, ішов би ти звідси, ти тут третій зайвий, – хрипливо дзявкотить, жмурячись від світла й граючись ножем (занадто близько від шокованої жертви) миршавий, з фізіономією неврастеніка, мужчинка в лижному трикотажному ковпаку.
– Це ти зайвий, ракле поганий!
Ти простягаєш у його бік ліву руку долонею нагору й ворушиш пальцями. Лиходій негайно відділяється від землі, підноситься як повітряна кулька й зависає в повітрі на висоті метрів трьох-чотирьох над майданчиком.
Ти кидаєшся до своєї Коханої Жінки. Вона ще не отямилася. Ти її обіймаєш, цілуєш, шепотиш: "Не бійся, я з тобою". Вона притискається до тебе:
– Я скучила, повернулася раніше… Зловила машину, приватника… А він завіз мене сюди й, погрожуючи ножем…
– Шо ж ти не зателефонувала! Я б зустрів на вокзалі!
– Хотіла сюрприз…
Ґвалтівник талапається в невагомості, дриґаючи кінцівками. Ножик він упустив ще коли пішов на зліт. Нервова фізіономія перекошена жахом. Здається, він верещав би як порося, якби в нього не перехопило подих від страху. Ті, хто знущаються над беззахисними, як правило, боягузи. Можливо, він уже з переляку випорожнився. Ти навіть гидуєш дати йому в морду.
– Пішов геть, ракле!
Клацаєш пальцями лівої руки, і він обрушується в замет.
Скиглячи, відповзає рачки, потім підводиться й, кульгаючи, тікає в морок. Ляскають дверцята автомобіля. Чутно, як машина реве від натуги, буксує, загрузши в снігу, але виривається з білого полону й віддаляється…
Кохана Жінка у твоїх обіймах трохи заспокоюється й усвідомлює, що стала свідком чуда.
– А як це ти його?! – показує пальчиком нагору.
– Не знаю, саме собою вийшло.
Розглядаєш кисть лівої руки, що тут так начудила.
Хм, "якщо буде потреба нові здатності самі себе виявлять"…
Які ще здатності ввів у тебе сивий жрець – "татуювальник"? Яких ще сюрпризів чекати від портрета Харка, що розчинився у твоєму організмі?
– Ну добре, пішли додому, сонечку.
– Погано, шо маніяк забрався. Його б до міліції…
– Він більше не буде ґвалтувати.
– Звідки ти знаєш?
А дійсно: звідки? Внутрішній голос.
Ви йдете із засніженого будівельного майданчика. Розбита лампочка на ліхтарному стовпі з обрізаними дротами гасне…
5.
– …ей сексуальний маніяк, якого вже п'ятий тиждень шукає міліція Харкова, сам явився в міліцію з повинною. На запитання, що його підштовхнуло здатися правоохоронним органам, він став розповідати небилиці, начебто під час останнього замаху на зґвалтування до нього явилося чарівне чудовисько, схоже на людину з головою качки, і змусило його злетіти… Мовляв, він бажає сидіти у в'язниці, тому що дуже побоюється знову зустрітися на волі з тим чудовиськом… Маніяком зайнялися лікарі-психіатри…
Ти вимикаєш телевізор.
– А шо, у мене там дійсно голова…
– Голова як голова, – перебиває Кохана Жінка, – тільки обличчя була зле.
– А чого ж він…
– Приверзлося мерзотникові зі страху, коли злетів.
– Знову сніг іде, – говориш ти, дивлячись у вікно.
Кохана Жінка підходить і промовляє: "Красиво!" Ти обіймаєш її за плечі.
Дійсно, красиво. Від налиплої білизни дерева стали схожі на корали, а мансарди сусідніх будинків та купол синагоги, що випнувся за ними, – на вкриті вічними льодовиками гори…
Ти трешся щокою об тепле запашне волосся Коханої Жінки; вона ледве чутно шепотить: "Кохаю…"
Ну що ще людині треба?
Післямова
От такий, м'яко висловлюючись, твір зварганив автор, намагаючись одним пострілом, так би мовити, уколошкати одразу двох віртуальних ссавців (так, зайців): і творчо випендритися, зробивши аж самого Читача головним героєм фантастичного оповідання; і потішити свій квасний харківський патріотизм, внісши лепту в міфологію Харкова.
Так, оповідання вийшло не зовсім нормальне, бо ж в нормальних оповіданнях героями бувають хто завгодно, але тільки не сам читач.
Можливо, безцінний Читачу, тобі не дуже-то сподобалося бути персонажем, тобто, по суті, маріонеткою автора; можливо, ти навіть дещо шокований авторською безпардонністю (розумію: я й сам не люблю бути чиєю б то не було маріонеткою); можливо, ти навіть трохи сердитий на автора за те, що він у своєму опусі змусив твою Кохану Жінку пережити напад злочинця… Але зате автор наділив тебе в оповіданні надприродними здатностями, зробив, можна сказати, десь надлюдиною, або кимсь на штиб чудотворця, а це, погодься, по-своєму приємно. Розраховую, що цей останній позитивний аспект переважив негативні.
Автор же, закінчивши своє не зовсім нормальне оповідання на такій ідилічній ноті, як ваші обійми біля вікна, прощається з тобою, безцінний Читачу, задумливо погладжуючи своє ліве плече, на якому нещодавно вимальовувалося придбане автором при дивних обставинах загадкове татуювання; прощається, сподіваючись, що не назавжди…
Серпень-Вересень 2004 р.
____________________
Дурниця
Звичайний випадок
Те, про що я тобі розповів, не зовсім вірно, тому вірити всьому сказаному не варто. Наступного разу не вір нічому так швидко. Ти хочеш знати чому? Зараз поясню. Якщо ти будеш намагатися вірити всьому, то м'язи твого розуму втомляться, а ти сама ослабшаєш настільки, що вже не зможеш повірити навіть у найпростіші речі.
З листа Льюїса Керролла до знайомої дитини.
Сиджу тепер у Харкові…
Ілля Ільф, Євгеній Петров, "Дванадцять стільців".
– Казна шо! Цілковита нісенітниця! Три мішки гречаної вовни! Дурниця шо й купи не держиться! Глупство цілковите! Безглуздя несусвітнє! Ви не ображайтеся, парубоче, але це ні в які ворота не лізе!
Парубок – сухорлявий очкарик з рідкою борідкою і білими віями, напевно студент-художник, – зніяковіло червоніє, щулиться на стільці й втягує голову в плечі. Схоже, він уперше ризикнув запропонувати редакції журналу свою писанину; і тепер подавлений її оцінкою.
– Ми не можемо таке надрукувати! – резюмує редактор журналу "Багатогранний світ" Зінаїда Андріївна Салтівська – пишногруда дама з металевим зубом у роті й пластмасовими сергами у вухах –прихлопуючи два аркуші паперу з машинописним текстом розчепіреною п'ятірнею з багряними нігтями й масивним кільцем із каменем.
Парубок зацьковано відводить погляд від редакторського стола й хмуро зиркає на глянсового плаката, розп'ятого на шпалерах шматочками скотча: герб – схрещені золоті ріг достатку й кадуцей Меркурія в зеленому полі – і під гербом текст: "Харкову – 350 років!"; наважується несміливо заперечити:
– Так, зви… – і поперхнувся на півслові.
– Шо ви? – перепитує Зінаїда Андріївна напомадженими бордовими губами.
– Так, звичайно, це небилиці, – киває автор замітки, – але ж ваш журнал і спеціалізується на публікації таких от небилиць. Не будете ж ви стверджувати, шо, наприклад, надрукована в минулому номері інформація про русалок-мутантів, котрі живуть нібито в річці Лопані, – це чиста правда?! – Парубок, долаючи боязкість, починає гарячкувати, очевидно вирішивши, що втрачати йому вже однаково нема чого. – А хіба правда, шо в санаторії "Бермінводи" один мужик поцілував дівчину й та перетворилася на жабу?! Або та замітка про примарний вітрильник "Летучий Харків'янин" з живими кістяками на борту, який нібито проплив нещодавно річкою Харків?!.. А хіба не небилиця та замітка про качкоголового прибульця з інших вимірів?! Або – про карликових прісноводних китів, шо живуть у водопровідних трубах?! А хіба є хоч частка правди в повідомленні про знайдене біля Великого Бурлука яйце з голкою усередині – явному натяку на Кощія Безсмертного?! Або та стаття про молоду жінку, яка народила не свого сина, а свого дідуся?! А інформація про солоницівського дракона?! Або про канарок-людожерів?! А хіба не вигадкою є інформація, начебто на якійсь далекій планеті є цивілізація, яка вважає своїм богом нашого земляка, пересічного бухгалтера?! Небилиця на небилиці! Тому я й приніс свою небилицю про інопланетян саме до вас!
– Ну, небилиці бувають різні, – повчає Зінаїда Андріївна, поправляючи бретельку ліфчика під білою блузкою. – Я не буду стверджувати, шо все опубліковане в "Багатогранному світі" є істиною. Наш журнал, по суті, не стільки інформаційний, скільки розважальний. Читачам хочеться чудес – і ми пишемо про чудеса; читачам хочеться неймовірних історій – і ми складаємо для них неймовірні історії. Але навіть у небилиць повинні бути якісь межі! А те, шо ви пишете – нібито місто Харків заснували інопланетяни, – це вже зовсім за гранню… Нас же на сміх піднімуть! Хто ж після такого стане читати наш журнал?! Ну, ви самі подумайте…
Зінаїда Андріївна бере зі стола рукопис у вигляді двох аркушів паперу формату А4 пальцями шуйці й, тикаючи нігтем вказівного перста десниці в написаний кульковою ручкою текст, продовжує:
– От ви тут повідомляєте, нібито сама назва "Харків" має інопланетне походження: мовляв, у перекладі з якоїсь інопланетної мови на нашу, Хаар Кив означає Місце Посадки! Я різні чула гіпотези про походження слова "Харків", зокрема й досить фантастичні; але ця – найбожевільніша. Ви отут пишете, мовляв, близько чотирьохсот років тому тут приземлився інопланетний космічний корабель, шо зазнав аварії.