Знайдемо іншим разом.
Але впертий чоловік продовжував ходити вздовж рядів, продирався крізь колючий чагарник і кропиву, переступав крізь повалені стовбури дерев та уламки плит.
— Відчепись, — цідив він крізь зуби, коли ниття дружини
ставало нестерпним.
І раптом — гранітна плита. Дві фотографії і надпис: "Михайло Аркадійович Яревський. Ганна Леонідівна Яревська".
— Знайшов!
Вдвох вони мовчки стояли біля могили, зарослої бур'яном.
— Ось так, батько його пив, згорів від горілки. Тепер ми йому і
сина принесли, теж від горілки загинув, — сказав Яків Петрович.
— І дружину свою і той згубив, і цей, — додала Лідія Адамівна.
Він викопав біля огорожі ямку, неглибоку, але достатню для
урни. Зібрав камінчики і насипав їх на дно ямки. Дістав із сумки урну — чорну, пластмасову, з виплавленим на кришці ритуальним факелом. Важила урна близько кілограма.
— А там дійсно прах? — спитала напівшепотом Лідія Адамівна.
— Цікаво, який він?
Якось вдома, мучений цікавістю, Яків Петрович відкрив щільну кришку урни і побачив там прах — схожий на попелясто-сірий недрібний пісок. Але зараз пуста цікавість дружини його дратувала:
— Все тобі цікаво. Звичайний прах, — пробурмотів він і
заходився засипати урну землею.
Засипав, притиснув маленький пагорбок землі долонею.
— Ось і все, що від людини залишилось. Наче й не жив ніколи,
— зітхнувши промовила Лідія Адамівна.
— Та-ак… — відізвався він.
Потім, обтрусивши руки, дістав з сумки табличку, скоби,
інструменти.
— Яшо, а в тебе вийде? — обережно спитала Лідія Адамівна, з
гіркого досвіду знаючи, як нечасто чоловікові вдавалася навіть простенька майстрова робота.
— Відчепись, — він і сам хвилювався.
Присівши навпочіпки, почав кріпити скобами металеву табличку
до огорожі. Сопів, щось буркочучи собі під ніс. Нарешті прикріпив, перевірив, чи добре тримається.
— Порядок, — промовив задоволено, ще не вірячи що
примудрився таке зробити. — Тепер по-людські: мати, батько і син лежать разом. От лише треба було цю табличку зробити з фотографією.
Поставили у банку куплені квіти. За єврейською традицією поклали на плиту по камінчику. І пішли на протилежний кінець кладовища.
— Треба Гришиному синові в колонію посилку відправити.
Продукти, може, речі якісь, — сказав дорогою Яків Петрович.
— В нього є родичи в Америці, нехай вони і шлють йому
посилки. Тобі що, більше всіх треба?
— Та тихіше, розбалакалась. Що тобі до них? В них своє життя, в
нас — своє. А хлопця шкода.
Лідія Адамівна хмикнула. Не очікувала, що мужа так зачепить доля двоюрідного брата і двоюрідного племінника. Може, справа в тому, що залишившись без дітей та онуків, він таким чином намагається врятуватись від самотності, від холоду старості, що невпинно наближається? Або на схилі років родинні почуття загострюються? Або ж просто її чоловік така людина — небайдужа?
Вголос, одначе, пробурмотіла:
— Багатій знайшовся.
4
Підійшли до могили, де похована була мати Лідії Адамівни.
— Шкода, що зараз поруч нема Світланки. Вона би посадила
братки. Мама їх так любила…
Доки були з ними поруч діти, ця могилка мала більш доглянутий вигляд. Діти любили свою бабусю. Уїжджаючи до Америки, Свєта взяла з цієї могили грудку землі. Колись Свєта саджала тут квіти, Вадик фарбував огорожу і підстригав кущі. Але тепер замість квітів огидно розповзся бур'ян, а кущі занадто розрослися.
— Мамо, ось ми і прийшли. Якби ти встала і подивилася, які в
тебе хороші онуки. Якби ти встала… — запричитала Лідія Адамівна.
— Нумо трохи прибиремо тут, — промовив чоловік.
Взявши лопату, почав викопувати бур'ян. Лідія Адамівна спробувала підстригти садовими ножицями кущ морознику вздовж огорожі, але його стебла виявилися занадто жорсткими, не піддавалися. Її руки швидко втомились. Потім вони протерли пам'ятник, поставили у банку квіти.
— Свєта так схожа на маму, одне обличчя, — сказала Лідія
Адамівна. — Мамо, мамо, незабаром і ми до тебе прийдемо… — знову запричитала вона, але чоловік увірвав її.
— Куди ти поспішаєш? ТУДИ завжди встигнемо. Потрібно жити,
розумієш — жити!
У блакитному небі поволі пливли довгі білі хмари.
Навкруги — ані душі. Біля могили праворуч — місце, заросле травою. Подружжя стояло, мовчки дивлячись то на могильний камінь, то на вільне місце поряд.
— Ідемо, — тихо промовив він. — Ідемо…
Він хотів додати "рідна", але чомусь не зміг. Узяв дружину під
руку, і вони неспішно пішли назад. Бездомний пес, скавучачи, плентався за ними.
— І чому я не замовив його фотографію на табличці? А з
фотографією було би так добре, е-ех! — бідкався Яків Петрович.
Лідія Адамівна зітхала — втомилася, болять ноги. Іноді примружувала короткозорі очі і, неначе вдивляючись удалечінь, казала:
— Нічого, коли ми приїдемо до Світланки в Америку, я там все
розповім! Розповім Гришковим родичам, що вони залишили свого помираючого брата, забули про рідного племінника. І лише мій чоловік повівся по-людські. Я їм, в Америці, ще влаштую…