Тому не дивно, що серед пасажирів було чимало застуджених.
В динаміку оголосили, що можна виходити, і весь натовп повалив до дверей. Нарешті!
Біля будівлі польської митниці одразу ж виникла стихійна черга, що була більше подібна на облогу будівлі. Жінки з дітьми, валізами та торбами намагалися прорватись у ту невелику будівлю, аби польські митники чимскоріше просвітили їхній багаж і поставили печатки в їхні паспорти.
Я теж стояв у цьому розлюченому, відчайдушному, втомленому — нещасливому — натовпі людей, зірваних війною зі своїх насиджених місць — зі своїх осель, вирваних із коренем зі звичного рідного побуту, та кинутих напризволяще невідомо куди, і як надовго.
Я подумав про те, що зараз на Заході обговорюють, як притягнути до кримінальної відповідальності Путіна та його свиту за цей злочин, за цю війну. Висловлюються юристи-правознавці з досвідом, котрі брали участь в інших міжнародних судах, включаючи Гаазький, де розглядалися військові злочини того чи іншого правителя — колишнього диктатора Руанди чи Сербії, тощо. У зв'язку з цим часто посилаються і на Нюрнберзький процес та винесені вироки нацистським бонзам — через повішання або ж засудження до різних термінів у в'язниці, включаючи довічний.
Так, треба обов'язково притягнути Путіна до суду, засудити його з групою кремлівських однодумців до смерті через повішання. Чи посадити на електричний стілець. Можна і втопити. Чи ввести смертельну дозу отрути.
Але невже таким чином буде відновлено справедливість? Нє. я серйозно? Невже смерть жменьки кримінальних упирів, моральних потвор, нелюдів спокутає страждання десятків мільйонів невинних людей, страждання цілого народу?
Разом з усіма я повільно просувався до дверей митниці. Мої ноги замерзли, розболілася голова. Мій потяг із Перемишля до Кракова відійшов годину тому, і я не знав, чи вдасться взяти квиток на інший, і чи встигну на літак.
***
Мені пофортунило ще раз. Приміський потяг на Краків відходив через п'ятнадцять хвилин. Шанс устигнути на літак все ще був. Взявши квиток онлайн, я піднявся у вагон і сів на вільне місце. Потяг рушив у дорогу, у вікнах проминали пагорби та ліси засніженої східної Польщі.
Я часто зиркав на годинник. Часу було катма, а в Кракові ще треба було від залізничного вокзалу добратися до аеропорту. "Візьму таксі. А раптом встигну. У порівнянні з тим, що зі мною могло притрафитися сьогодні вночі на митниці, все інше дрібниці. У крайньому разі, якщо запізнюся на літак, зупинюся у Кракові в готелі, придбаю новий квиток і полечу до Нью-Йорку іншим рейсом. Адже я міг зараз їхати не до Кракова, а потім до мирного веселого Нью-Йорку, а а до військового суворого Києва, і вже не на два тижні, а на цілих два роки, до Києва, де нема ні світла, ні зв'язку, зате є ракетні обстріли і постійне очікування нової ворожої навали".
Думки про те, що трапилося декілька годин тому на митниці, зараз викликали в мене і радість, що я так безпечно "вистрибнув", але водночас і сильне згіршення, навіть сором. Я вже збагнув, що тепер, після цього випадку, не зможу жити так, ніби нічого в моєму житті не трапилося.
Ну і дідько з ним! Треба жити, як всі нормальні люди. Працювати над дисертацією, викладати у коледжі, підробляти парамедиком. В мене сім'я. Дружина та син. Не можна через якусь випадкову безглузду помилку чи хвилинну забаганку все зламати, піддати свою сім'ю злим випробуванням. До речі, нам із дружиною потрібно оплачувати навчання сина у коледжі і виплачувати борг на недавно придбаний будинок. Ще ми збиралися прикупити друге авто, бо одного на трьох осіб явно не вистачає, та ще й моя "Тойота" вже старенька, колеса ледь-ледь крутяться.
В мене виникло відчуття повного роздвоєння особистості, наче дві різні іпостасі борються за мене, чи то пак, вимагають від мене вибору, чекають, на чий бік я стану, і рішення потрібно приймати вже, акурат сьогодні, зараз. Часу обмаль.
***
Вийшовши із таксі та розрахувавшись із балакучим польським водієм, котрий під час руху тільки те й робив, що повторював "Путін к-курва!", а все інше я заледве що розумів, я витяг із багажника машини свою валізу і попрямував до вже знайомої будівлі міжнародного Краківського аеропорту.
До відправлення літака залишалася майже година. Вері гуд! Встигаю і зареєструватися, і пройти митницю. Хоча, розслаблятися не варто, все потрібно робити швидко. За висувну ручку, я волік за собою валізу, колесики якої створювали неабиякий шум, досить неприємний.
Ось і знайома автобусна зупинка. Два тижні тому я тут сідав до автобуса, що віз мене до Києва. Нині тут не було жодної душі.
Так само, як і два тижні тому, сипав мокрий сніг, асфальт всуціль був покритий сірувато-бурими горбиками снігової юхи. Таксі проїжджали повз, із-під їхніх коліс вибризкували віяла брудного снігу.
Підійшовши до зупинки, аби сховатись під дашком від снігу та дощу, я поставив валізу по вертикалі, витяг із кишені мобільний телефон. Знайшов потрібний номер.
— Льово, привіт! Це я.
— Привіт, — почув я знайомий голос.
— Чи не розбудив?
— Бро, ти що, жартуєш? В нас день, тільки початок п'ятої. Ще ясно, — відповів він.
Як я вже згадував раніше, Льова був моїм колегою, ми з ним разом працювали у Нью-Йорку в одній фірмі парамедиків. Це той самий Льова, колишній киянин, котрий колись, покидаючи Україну, в аеропорту розвернувся і плюнув у бік Києва, зі всією зневагою, накопиченою у душі, до міста, де народився і виріс. І до України, загалом. Той самий Льова зараз, через тридцять років, приїхав до України, залишивши у Нью-Йорку і сім'ю, і роботу, щоби працювати парамедиком на Донбасі.
Між іншим, у Нью-Йорку ми з ним практично не спілкувалися. Він мені здавався вкрай нецікавим і з прихованим дном. Вперше ми з ним порозмовляли задушевно тільки в останній день, перед його від'їздом в Україну, коли я довідався, що він відлітає, взявши на фірмі відпустку за свій рахунок на три місяці. Свій вчинок він мені тоді пояснив так: "Ця війна несправедлива, так не повинно бути. Таку несправедливість не можна допустити. Крапка". Потім, вже після його від'їзду в Україну, я зазирнув на його сторінку Фейсбуку, за постами та світлинами допетрав, що він релігійний єврей, у Нью-Йорку ходив у синагогу, часто зустрічався з якимись ребе, брав участь у релігійних заходах громади. Словом, справжній іудей. Хоча на роботі він свою релігійність нічим не проявляв, хіба що носив дуже густу рудаву бороду, а під шапочкою медбрата, яку зрідка знімав під час зміни, носив ярмулку.
Напередодні його від'їзду в Україну ми обмінялися номерами телефонів. Іноді я з ним зв'язувався із Нью-Йорку, щоб розвідати, як і що там. Коли він бував вільним, то розповідав мені про своє повсякденне життя-буття і про війну на Донбасі, якою вона там є, адже, наскільки я тепер втямив, війна скрізь різна.
— Як справи, Юро? — запитав Льова. Його голос звучав так чисто, наче він стояв поруч зі мною.
— Все, як зазвичай. Все ок. Що там у вас?
— Спекотно, бро, дуже спекотно. Тут, на Донбасі, справжня війна, гадай, третя світова! Багато загиблих з нашого боку та багато поранених. Ті, в котрих легші поранення, залишаються в нас, у Краматорську, їх лікують тут. А важких ми відвозимо до Дніпра. Тут жерсть, бро, справжнє пекло.
— Вам потрібні парамедики?
— Так, звичайно. Потрібні і військові, і поліція, і парамедики, і волонтери — все одразу. Чому ти запитуєш?
— Я зараз в Україні. Чи то пак, у Польщі, у Кракові. На вокзалі.
— Ти серйозно?
— Так, цілком. Візьмеш мене до себе у відділ на декілька місяців?
— Звісно, що візьму. Юро, ти добре подумав?
— Так.
— Окей. Тоді давай одразу ж поговоримо щодо грошей, аби потім не було непорозумінь. Дивись, тут нам платить благодійний американський фонд, стосовно грошей тако-сяко виходить майже стільки ж, скільки нам платять у Нью-Йорку, ну може, на дещицю менше. Тебе таке влаштує?
Я хмикнув, — не очікував, що мені навіть платитимуть, і майже стільки ж, як і в Нью-Йорку.
— Влаштовує. Більше того.
Ми домовилися, що він мене зустріне на вокзалі у Дніпрі.
Попрощавшись, я неквапом пішов до будівлі аеропорту. Я відчував неймовірне полегшення, ніби звільнився від якихось важких кайданів. Вмить пошкодував, що не прихопив зі собою в цю поїздку свою уніформу парамедика, рукавиці, ножиці та стетоскоп. "Жаль, там все це могло би знадобитися".
Чомусь згадав Максимка, — може, стріну його там? Шляхи Господні незвідані...
Потім, вмостившись за столиком у затишному теплому кафе аеропорту, я витяг мобильник і зателефонував дружині у Нью-Йорк.
— Привіт. Як справи?
— Юрчику, ти? У нас все нормально. Готуємось тебе зустрічати. Як у тебе там? Все гаразд? Ти зараз в аеропорту? Чекаєш на свій відліт? Добре. Я побачила у комп'ютері, що відправлення твого літака за розкладом. Ти там не замерз? Я чую по голосу, що в тебе нежить.
— Ні, я цілком здоровий.
Я не знав, як сповістити дружині новину, від якої вона аж ніяк не буде в захваті. А ще мені зараз дошкуляло почуття провини за непотрібну зраду їй.
— В мене для тебе не дуже добра новина, — я перервав дружину, врешті-решт, наважившись повідомити їй головне.
Вона відразу ж примовкла. Її внутрішня напруга вмить передалась і мені. Ми довго жили разом, встигли вивчити один одного до йоти.
— Одним словом, я залишаюся тут. Ненадовго, на декілька місяців. Так вийшло. Розумієш, мені зателефонував Льова... Пам'ятаєш парамедика , із котрим я колись працював, і котрий поїхав до України? Я тобі про нього розповідав, чи нє? Так ось, він працює зараз у Дніпрі, якийсь благодійний американський фонд платить їм божевільні гроші. Він запитав, чи я не хочу... Загалом, я й погодився...
— А як же твоя робота? Навчання? Ми?
Я не знав, що їй відповісти.
— Це небезпечно? — запитала вона після довгої мовчанки.
— Аж ніяк. Це ж не на Донбасі, а в Дніпрі. Там тихо, — збрехав я.
— Ти мені правду кажеш?
— Цілковито! Щоб я здох!
— Я знала, що все закінчиться тим, — вимовила вона тихо.
Я усвідомив, що вона плаче.
Там, у Нью-Йорку, акурат світанок. Там зараз тепло, хоч і зима. Вже віддавна зими у Нью-Йорку теплі і м'які. Не зрівняти з цією зимою в Україні.
Епілог
Відтоді минуло два місяці.
В бою під Бахмутом Максимко був контужений вибухом.