Натомість його дочка пішла далеко. Вона воювала ще з 2015-го року на Донбасі, чоловік її загинув на фронті. Потім вона очолювала різноманітні громадські комітети. Зараз у Лондоні працює в якомусь проєкті з європейської безпеки.
— Круто.
— Так... А я ось, бачиш, звикаю до статусу пенсіонера, — сказав Андрій посумнілим голосом. — коли мені стукнуло шістдесят, здав військовий квиток, отримав картку пенсіонера і... гадай, життя закінчилося. Не знаю, куди подітися. Від нічого робити недавно зв'язався із одним хлопцем із Тероборони, ми з ним встигли заприятелювати за той час, коли захищали Київ, він зараз також на Донбасі, працює у штабі. Запитав у нього, чи не потрібно їм там людини у прес-центрі, щоби готувати прес-релізи, писати офіційні повідомлення, загалом робити будь-яку штатну роботу. Я навіть згоден прибирати у них у штабі, — сказав Андрій і раптово замовк, втямив, що ляпнув щось не те, або ж останньою фразою випадково видав свій великий секрет.
— Ти розумієш, що він тепер задумав? — втрутилася Люда. — Він хоче їхати туди, на Донбас. І я ані на хвилину не сумніваюся, що він це зробить, обов'язково, — вона поправила окуляри і глянула на чоловіка впритул. Однак у її голосі не прозвучало ані докору, ані скарги. Вона просто вголос повідомила те, про що раніше тільки здогадувалася, а тепер вже була впевнена.
— Ну так, ну так... Хочу працювати у військовому прес-центрі, готувати прес-релізи, прибирати у штабі... — розгублено пробурчав Андрій.
— Отак, Юро, так ми й живемо, — продовжила Люда тим самим спокійним голосом, звернувшись до мене. — А що робити? Що робити? Ти сам все бачиш. Ми маємо триматися один за одного. Ми не можемо здатися. Москалів дуже багато, вони своїх людей не рахують, та й за людей їх не вважають.
Вона перейшла на українську, яка була для неї рідною, хоча і російською говорила без акценту.
— Ми з ними різні, між нами та ними немає нічого спільного. Хоч я і не історик, але мені те завжди було очевидним. Ще трохи чаю? — спитала Люда.
— О, бляха!
Після клацання у помешканні вмить стало темно.
— Знову відімкнули. Ну й добре, все одно вже пізно, скоро пора спати.
Андрій ввімкнув електрозберігач, павер-банк, який я привіз для них із Нью-Йорка, і двоє блакитних променів світла прорізали темряву.
— Гадаю, води також нема. Зараз перевірю, — Андрій підійшов до раковини та повернув кран. З горловини крана вилетів неприємний булькіт-звук, а води катма.
— От суки!
— Ну що ж, тоді пішли спати. Шкода, що комп'ютер не працює, знов не зможу зайнятися книжкою. У нашому житті тепер нічого не можна планувати, — Андрій прикро зітхнув.
Він почекав, поки Люда вийде з кухні, і сповістив мені, що в лазничці на підлозі стоїть невеликий ківш із водою, на випадок, якщо вночі захочу в туалет.
***
Я вже майже вкладався, одягнувши теплі спортивні штани і футболку і, збивши на дивані дві великі м'які подушки, коли в кімнату, тихо постукавши, увійшла Люда.
— Ми завтра вранці поїдемо на дачу в Бучу, бо ж сьогодні не встигли. Тобі там буде цікаво, там є на що подивитися. А нам треба звідти дещо забрати. То ж завтра встаємо раніше, годині о восьмій, гаразд?
— Так, звичайно.
Люда стояла, посміхаючись. Мені було видко її обличчя, ледь обведене світлом настільної лампи, що працювала від внутрішньої підзарядки. У Люди зараз був якийсь збентежено беззахисний вигляд. Я зрозумів, що вона хоче мені щось довірити, щось надто важливе, заповітне, можливо таке, що не казала навіть і чоловікові.
— Знаєш, я тепер шкодую, що ми колись вибрали Антона хрещеним батьком для нашого Максима, — зізналася вона. — Антон хороша людина, не жадібна, він давав Максиму на кожен рік його народження по сто доларів. До речі, він і зараз дав нам тисячу доларів, щоби ми купили і відправили Максиму все, що йому там, на фронті, треба з одягу і всього іншого. Розумієш, Антон — добрий чолов'яга, бізнесмен, але він поганий хрещений батько. Він у цьому не винен, він і сам зізнається, що в Бога не дуже вірить і не розуміє, навіщо треба ходити до церкви і за когось там молитися, якщо можна вирішити щось необхідне для людини не в церкві, а в будь-якому іншому місці, і не молитвою, втупленою у зображення на іконі, а конкретною справою. Я завжди шкодувала, що ми не попросили тебе бути хрещеним для Максима. Хоч ти і живеш далеко за океаном.
— Хм... Але ж я не похрещений. У свій час я цікавився християнством, але ніколи не був посвяченим.
— Так, я знаю. Хоча шкода. Я теж людина не церковна, до церкви почала ходити зовсім недавно. Ти розумієш, чи не так? Ось купила там іконку Богоматері і відправила йому на фронт, попрохала, щоби він поклав її в нагрудну кишеню своєї куртки... Я хочу тебе попросити дещо, дуже важливе, — сказала вона, понизивши голос і злегка нахилившись до мене. — Молись за нього. Будь ласка, молись за нього.
Я не знав, що їй відповісти.
— Сьогодні вранці їх відвезли на позицію. Тому я до завтрашнього ранку не спатиму. Андрій теж не спатиме. Ми вдвох не заснемо, допоки він завтра не передзвонить нам, що в нього все гаразд.
Вона замовкла У кімнаті стало так тихо, що чути було, як за вікном дме вітер, налітаючи на шибки.
— Андрій незабаром теж поїде туди, на Донбас, аби бути ближче до Максима. Він для цього намагається знайти собі роботу у прес-центрі, у штабі, шукає будь-які варіанти. Це для нього зараз найголовніше завдання, поставлене перед собою. Але я не затримуватиму його. Бо якщо Андрій буде ближче до Максима, то й мені буде спокійніше. Нам обом буде спокійніше. Розумієш?
— Так.
— Все це жахливо. Але що тут вдієш? Потрібно жити, і в жодному разі не потурати своїй слабкості, своїм поганим думкам та передчуттям. Інакше можна збожеволіти. І тоді все розвалиться, і людина, і сім'я, і все. Розумієш?
— Так.
Вона знову злегка усміхнулася.
— Дякую тобі. Дивись, я тобі поклала маленькі подушечки повздовж стіни, аби ти не змерз. Якщо не опалювати, то стіна стане холодною. Та роби так, як тобі зручно. Спи спокійно. Добраніч.
І вона тихо вийшла.
***
Максима я бачив востаннє п'ятнадцять років тому, коли приїхав до Києва зі своїм сином Давидом, аби він пару літніх місяців провів із батьками дружини на Дніпрі.
Ми тоді зустрілися з Андрієм та Людою, вони взяли зі собою свого молодшого сина, наші діти були ровесниками. Ми провели разом декілька днів, гуляли містом, спускалися у печери Київської Печерської Лаври, діти гойдалися на каруселях у парках, ласували морозивом у кав'ярнях. Давид і Максимко одразу порозумілися між собою. Люда з Андрієм від того були приємно вражені, оскільки їхній син досі був вкрай сором'язливою дитиною і, за їхнім визнанням, майже уникав контактів із однолітками. З Давидом, однак, відразу зійшовся, діти не відходили один від одного ні на крок і навіть впросили нас, аби Давид переночував у них. Я добре запам'ятав сцену, як вони обидва — усмішки до вух — їздили верхи на двох віслючках у парку відпочинку на Володимирській гірці.
Цікаво, що і Давид, і Максим цю зустріч добре запам'ятали. Після повернення до Нью-Йорку ми ще кілька разів організовували дітям телемости Скайпом. Але з плином часу мої контакти з Києвом ставали все рідшими і слабшими, як річка, гирло якої дрібніє на очах і ось-ось всохне.
Андрій та Люда не забували про день народження Давида і завжди справно вітали нас, батьків, з цією датою. А я, у свою чергу, вітав їх із дниною Максима, правда, був не таким акуратним, як вони, траплялося, що забував.
Почувши від мене, що Максима відправляють на фронт, мій Давид зніяковів чомусь, на його обличчі відбилася ціла гама найскладніших почуттів, від здивування та заздрості до переляку.
"Ву-у-у... Серйозна справа", — протягнув він, почервонівши.
Напевно, Давид тоді вперше усвідомив, що війна в Україні, яку він зрідка бачив за новинами і в Тік-Току в своєму телефоні, і дещо чув про неї від мене, це не лише підбиті рашистські танки, збиті гелікоптери чи зруйновані будівлі українських міст. То все картинки, як у кіно. А ось тепер справжній, реальний, живий Максим вирушає у це "кіно".
Довідавшись про те, що я їду до Києва, Давид купив для Максима наручний годинник "Invicta". Я в цьому не дуже петраю, на відміну від свого сина, буквально схибленому на годинниках. Я не запитував у Давида, скільки той годинник коштує і наскільки він добрий. Не сумнівався, що годинник тієї фірми зі світовим брендом входить до списку "топових", що з ними можна спускатися навіть на дно океану, і летіти в космос, і кидати їх у вогонь, вони все одно показуватимуть точний час.
З розповідей Андрія та Люди я дізнався, що їхній Максим мав проблеми зі серцем, після того, коли в десять років перехворів важким грипом. Грип дав ускладнення на серце, і хлопчина з тим жив. Він не вирізнявся атлетичною статурою, навіть був трохи в'ялим і незграбним підлітком, але потім вельми постарався і привів себе у форму, відвідуючи спортивні секції.
— Взагалі то він мріяв стати військовим, але знав, що за станом здоров'я ця кар'єра не для нього, — пояснила мені Люда. — Його це сильно дратувало, але він таки надію не облишав. Незадовго до війни, коли всі навколо, окрім нашого президента, розуміли, що Росія ось-ось нападе і буде війна, Максим почав відвідувати спеціальні курси, де молодь готували до загонів Тероборони. Він відразу ж повністю віддався отій підготовці до війни.
А вже далі відомо, що з ним трапилось, і де він зараз.
— В нашого хлопця дух міцний, але серце, на жаль, слабеньке. В останній телефонній розмові він мені зізнався, що для нього важко рити собі окоп, коли їх привозять на вогневу, — додав Андрій, коли ми говорили про Максима та його проблеми зі здоров'ям. — Тепер зима, земля тверда, сніг. А рити окоп доводиться швидко, доки москалі не засікли і не накрили вогнем. Максим мені розповів, що коли він копає, то сильно потіє, а під кінець починає просто задихатися. Такі-то справи... Але, з іншого боку, чим глибший окоп — тим безпечніше, і менша ймовірність того, що тебе зачепить осколками. Це абетка війни.
Дочекавшись, коли кроки Люди за дверима вщухли, я вирішив оглянути інтер'єр Максимової кімнати, де я мав відтепер перебувати з тиждень, до самого від'їзду.
Під вагою моїх кроків порипували дерев'яні планки паркету.
На одній зі стін висів кумедний зелений удав, скручений кренделем, із висолопленим червоним ганчірковим язиком.