Григір Тютюнник — Вогник далеко в степу (аналіз, паспорт твору)

Жанр. Повість.

Час створення. 1979 рік.

Автор. Григір Тютюнник (1931-1980) – український письменник, перекладач.

Тема. Зображення важкого повоєнного життя підлітків з усіма успіхами і невдачами.

Ідея. Утвердження думки, що у будь-якій ситуації потрібно залишатися людиною – співчувати, допомагати, розуміти, поважати інших.

Проблеми. Дорослішання; перші почуття; повоєнне дитинство; справжня дружба; заздрість; життя після війни.

Композиція і сюжет твору

Події повісті відбуваються після Другої світової війни, у ній розповідається про життя учнів ремісничого училища. Повість написана від першої особи – головного героя Павла, що поглиблює психологізм твору. Просто і невимушено письменник розкриває велич душі і юного оповідача, і його мачухи, тітки Ялосовети, яка вийшла заміж за вдівця із сином за місяць до війни, сама овдовіла, але хоче поставити на ноги Павла. Краса душі майстра, наставника 5-ї групи ремісничого училища, куди вступив Павло, виявляється в епізоді першого завдання, що виконали хлопці. Вони виготовили лопати – найпотрібніший інструмент у роки відбудови спаленого і розореного господарства.

Правдиво змальовуючи життя п'ятнадцятирічних підлітків, Тютюнник не оминає тему першого кохання: Павло разом із друзями ходять на вечорниці. У хлопця закохана Маня, але він по-дитячому сором'язливо боїться цього першого почуття. Драматичність ситуації була типовою для повоєнних літ – дорослі дівчата прагнули вийти заміж, але їх ровесники полягли на фронтах. Тож і виходило, що не хлопці упадали за дівчатами, а навпаки, ще й женихи були молодші років на чотири-п'ять.

Труднощі повоєнного життя розкриваються з перших сторінок повісті. Коли Павла з першого разу не взяли до ремісничого училища, тітка гірко плакала: "А їсти що? Хліба намолотили тільки в державу і то не хватило до плану". Другого дня сама повела пасинка до директора училища: "Тітка Ялосовета одразу заплакала, почала розказувати, що хату нашу "вкинуло бомбою в річку", що живемо ми в тій хаті, як у норі, одягатися ні в віщо, їсти теж не дуже... А я стояв, дивився у підлогу і тримав у спітнілій руці згорнуті в дудочку документи: заяву, метричну довідку, табель за п'ятий клас і автобіографію. Мені було ніяково від того, що тітка Ялосовета розказує все про нас – хоч воно й правда – та ще й підхвалює мене: – Він слухняненький, роботящий, не дивіться, що такий ото малий. Він підросте. І вчиться ловко, самі ловкі оцінки...".

День змінювався іншим днем, хлопці здобували робочі професії, але незмінним залишалося одне – їхня дружба. Павлентій товаришував із трьома Василями – Силкою, Оборою і Кібкалом. Вони жили в одному селі, щодня ходили по вісімнадцять кілометрів до училища і додому: "Дорогу до райцентру ми поділили на станції… З цими станціями нам стало ходити веселіше: не встигнеш дійти до першої, а вже і другу видно". Кібкало серед хлопців найзаможніший: у нього є і чоботи на зиму, і валянки, і сумка для зошитів. Але він і найжадібніший: їсть потихеньку він інших, "покурячому нахиливши голову" до сумки. Одного разу хлопці спробували вкрасти абрикос у діда Штокала. Скупішої жінки, ніж баба Штокалка, у селі не було. Поки юні горе-злодії чекали у засідці, дід сам пригостив їх смачними плодами і відчув справжній смак, поділившись із дітьми: "Щодня топчуся по них, а ніколи ще такі добрі не були". Працьовитість і дружба – головні засади життя юних персонажів повісті. Але одного разу стався випадок, що довів і мужність Павла. Узимку він звично йшов у райцентр, коли шлях йому заступив вовк. У цій ситуації виявилася кмітливість хлопця: його виручила машина, що їхала дорогою. Він встиг догнати її і вчепитися у гак, а потім залізти у кузов. Рятівником виявився давній ворог друзів – шофер на прізвисько Фріц. Але він і не думав допомагати дітям: " – Я вас візьму-у... Ви в мене покатаєтесь! – сказав Фріц якимось звірячим голосом". Фріц мало не вбив Павла: "І в цей час півторатонка так рвонула з місця, що борт вирвався з моїх одубілих пальців, і я перекида полетів на бруківку". І цей епізод сприяв зміцненню дружби між дитбудинківцями і сільськими хлопцями. Горді й незалежні сироти трималися осторонь від місцевих хлопчаків. А пригода з Павлом, що мало не скінчилася трагедією, поєднала їх: " – Беріть десять душ і на дорогу. Тільки обережно. – Зробимо, товаришу майстер, – сказав Гришуха, ніби аж весело. – Од нас не втече".

Розповідь про дітей війни перейнята світлом ніжної любові письменника до своїх героїв. У багатьох епізодах Павло нагадує самого письменника. Герої повісті ростуть і мужніють, вчаться розбиратися в людях, боротися зі злом, мріють про майбутнє життя. Дитячі мрії і є тим вогником надії на краще, що зігрівав їхні душі.

У повісті автор акцентує увагу на два моменти – об'єктивні складнощі життя і певні злі (на дорозі дітей – випадкові) сили, які добра воля людей дорослих і розумних спроможна усунути. Основний же зміст твору –  то живе життя, постійний і незворотний процес пізнання, зростання й самоутвердження людини, – чим і прекрасна і приваблива незабутня пора ранньої юності.

Експозиція. Друзів головного героя повісті – Василя Силку, Василя Обору, Василя Кібкала приймають в училище у райцентрі і видають омріяну форму і черевики. Павла не приймають, бо він ще не має 15 років.

Зав'язка. Тітка Ялосовета разом з Павлом йде до директора училища, який з розумінням ставиться до них і таки приймає хлопця в училище.

Розвиток дії. Павло отримує форму, черевики. Його п'ята група отримує досвідченого майстра Федора Демидовича, слюсара найвищого розряду. До училища потрібно йти 9 кілометрів, але трьом Василям і Павлові там подобається. Друзі переживають різні пригоди: вночі йдуть красти абрикоси; щонеділі збираються ввечері біля двору Василя Силки, де до них приходять дівчата Соня Приходько, Маня Ківшик і Оля Єхнич; між Павлом і Манею зароджуються перші почуття; восени дорога до училища стає важкою, хлопцям доводиться чіплятися ззаду за борт машин, які проїжджають мимо, але це не подобається шоферам.

Кульмінація. Павло проспав і запізнюється в училище. Йти доводиться самому, бо друзі уже пішли. Надворі вітер і сніг. Хлопець зустрічає у полі вовка, але машина, яка наближається, лякає хижака. Шофер не підбирає хлопця, хоч той кричить, що поруч вовк. Павлу вдається вчепитися пальцями за обмерзлий буксирний гак, але приїхавши у райцентр, шофер жорстоко мститься хлопцю: він загальмував, щоб хлопець зліз, але потім різко рвонув з місця. Павло полетів на бруківку і сильно забився.

Розв'язка. Хлопця знаходить якась жінка. Павла несуть в училище, де майстер і одногрупники підтримують його, а Силка пригадує номер машини. Староста групи з іншими хлопцями отримують від майстра наказ шукати машину з цим номером. Та перед цим староста віддає Павлу сніданкову пайку – окрайчик хліба.