Коли хлопці вирізали заготовки з металу, вони навіть не здогадувалися, що виготовляють. Та побачивши лопати, вони дуже раділи, гордилися, що змогли зробити потрібну річ. Головний герой так описує ці емоції: "Не буду розказувати, що з нами робилося... Ну, штовхали один одного в груди, легенько так, звісно, не боляче, ляскали долонями по плечах, сміялися, перепитували один одного: "Як тебе звати? Іван?! Диви, і мене Йван!.." Я теж когось штовхав і допитувався, як його звати, і казав, що я — Павло... Йшли до училища не через місто, а навпростець, вирубаним парком — самі пеньки та пагіння од колишніх дерев. Не строєм ішли, а так. І в кожного в руці — по лопаті, і кожен хоче впізнати, де ж та, що в і н робив. А вони всі однакові: сірі після вогню, трохи в сажі. Тридцять дві лопати! Тридцять наших і дві майстрових.".