Григір Тютюнник — Вогник далеко в степу (характеристика та аналіз героїв твору)

Павло. Головний герой, п'ятнадцятирічний хлопець, від імені якого ведеться розповідь. Закінчивши п'ять класів у рідному селі, він починає вчитися в райцентрі в училищі, до якого потрібно ходити аж за дев'ять кілометрів. Павло сирота, бо матір померла вже давно, батько загинув на війні, тож він залишився жити з мачухою – тіткою Ялосоветою.

Про себе Павло говорить, що коли йому погано, то в нього сіпається під оком, під час війни "Я всі гранати, які тільки знаходив, перекидав, — і наші, і німецькі. Тільки протитанкові не пробував, бо вона важка і швидко рветься — через чотири секунди. А німця як за руку вхопив і кричав, коли він замахнувся на тітку Ялосовету сокирою за те, що вона не віддавала йому валянка приміряти? Він тоді так дав мені носака під бік, що я з тиждень перехняблений ходив. А хату як гасив, щоб половинка зосталася?..". Тітка говорить, що Павло "…слухняненький, роботящий, не дивіться, що такий ото малий. Він підросте. І вчиться ловко, самі ловкі оцінки".

Василь Силка. Друзі називають хлопця "Чи-це-я-чи-не-я", бо саме такі слова вигукнув хлопець, коли в училищі йому видали гімнастерку, штани, пілотку і черевики і він вдягнувся та оглянув себе. Силка, як і Павло, дуже любить читати, Обора і Кібкало читати не любили взагалі. "Силка любить географію і розповідає про кожну країну так, наче він там був. Від старших двох братів, які пішли на війну і не повернулися, Василеві зостались їхні підручники, географічний атлас і книжка про Дерсу Узала.", "Щоки у нього повні, червоні від хвилювання і в дрібному пушку, що блищить проти сонця. Великий лоб теж червоний, пілотка над ним стирчить, поставлена руба — мала. На Силчину голову усі наші пілотки малі.". Батьки Силки "…обоє працюють на постійній: батько на воловнику, мати біля корів — зморюються щодня, важко вставати. Лежать на полу, так, на самій ряднині, і вкриті старою байковою ковдрою, труть очі, тяжко позіхають, при гладжують долонями волосся."

Василь Обора. Наймовчакуватіший і найдужчий з усіх трьох Василів. "Брови у нього над самими очима, густі і чорні, плечі похитуються при ходьбі вгору-вниз, угору-вниз, а ноги товсті і коротші, ніж тулуб.", "Обора такий сильний, що... Він брав колись в обидві руки по дві німецькі протитанкових міни і виважував поперед себе.", "— Як вивчусь на м'еханіка, не піду в механіки, — сказав Василь Обора, — сяду на трактор. Механік — що? У моторах колупатися та запчастини діставать... А то сам за рулем."

Василь Кібкало. З-поміж друзів (Обора, Силка і Павло) Кібкало найзаможніший, ходить узутий, поки друзі бережуть черевики, в нього є офіцерська польова сумка, дорогою до училища Кібкало щось витягає з сумки і їсть, а це дразнить голодних друзів. "Він і в ході, і в рухах, із лиця млявий, аж кислий. І весь якийсь видовжений: руки довгі, ноги довгі, обличчя довге, навіть лоб не можна сказати, щоб високий, а розтягнутий угору і звужений, де починається чуб; брови над переніссям двома клинчиками, теж угору пнуться, майже сторчма, і не розбереш, чи то він дуже здивований, чи ось-ось заплаче. Коли Кібкало мовчить і нічого не жує, губи йому завжди одвисають куточками вниз — аж нудьга від них, як тлянеш. А може, то він тільки мені таким здається, бо він же мені (чи я йому?), той... суперник!", "…в нього гостра голова. Мати вшила йому пілотку, і вона смішно стирчить ззаду курячим гребенем.", "Кібкало плаксиво наставляє вгору свої кілочки-брови і йде геть, підкидаючи худими кульшами польову сумку.". Батько Кібкала працював машиністом біля молотарки, тому сім'я мала більше їжі, ніж інші у селі. Кібкали жили відлюдно: "Ніхто з нас ніколи не був у Кібкаловій хаті. Живуть вони, як норці: товчуться у дворі за високим дощаним парканом — не видно, що роблять; говорять — не чути що, лише муркочуть; увійдуть до хати — клац засовом... І то вже не достукаєшся, тільки фіранки на вікнах ворушаться, із-за них виглядає по одному оку: дивляться, хто прийшов". Та коли Силка, Обора і Павло надто рано приходять по Кібкала, хлопців пускають у хату і пригощають молоком зі справжнім чистим житнім хлібом. У той час, коли Обора, Силка і Павло йшли на навчання при будь-якій погоді, "Кібкала у такий холод і вітер батьки до училища не пускають, їм можна. Вони обійдуться без ремісницької пайки та сякої-такої побовтюшки".

Тітка Ялосовета. Мачуха Павла, з якою хлопець живе після загибелі батька. Тітка часто плакала, адже за війну натерпілася лиха. Вона вийшла за Павлового батька, коли хлопчику було дев'ять років, і прожила з чоловіком до війни місяць, а з Павлом уже живе шість років. Хлопець не може назвати її мамою, але поважає, дбає про неї, допомагає вдома. На прохання Павла знову вийти заміж тітка завжди плакала. Жили вони з хлопцем у невеличкій хатині, яка залишилася, бо пів хати одірвало бомбою під час війни. Розуміючи важке становище, тітка сама веде Павла в училище і просить прийняти хлопця, якого не беруть, бо ще не має 15 років. Їй вдається переконати директора, і хлопець починає вчитися. В училищі він отримує новий одяг, черевики, шинель, а також отримує сніданок і обід. Для сім'ї, яка після війни живе впроголодь, ходить боса і просто виживає, це дуже важливо.

Директор училища. "Невисокий, щупленький, з блискучим лакованим ціпком у руці…", "…був у всьому військовому, з портупеями через плече, тільки без погонів: на гімнастерці два ордени, а решта – планочки… Якийсь захололо-уважний подив був у його сірих опуклих очах", "Він прорипів до столу протезом у хромовому офіцерському чоботі, підтягуючи його за ціпком…"

Гришуха. Староста Павлової групи, "худощокий, суворий з лиця дитбудинківець, з рудим пушком на верхній губі.". Гришуха добре ставився до Павла, адже знав, що хлопець теж сирота. Коли Павла покалічив Фріц і хлопець не встиг на сніданок в училище, Гришуха збирає хлопців, щоб покарати шофера, а Павлові віддає хліб зі сніданку: "Гришуха присів напроти мене, дивився мені в очі прямо, сміливо, зіниці йому були густо-чорні й суворі. Він дістав з-за пазухи шинелі сніданкову пайку, розгорнув мені долоню і вклав у неї окрайчик. — Бери. Підкріпись. Це твоя. Підрубай. Полегшає. Я глянув собі на долоню: у хлібові тьмяно зблискували вдавлені дрібки солі.".

Федір Демидович Сніп. Майстер п'ятої групи, слюсар-інструментальник найвищого розряду, слюсар-лекальщик, під час війни був слюсарем-зброярем, а тепер був уже пенсіонером, але погодився взяти групу. "Поруч, ледве встигаючи за директором, дріботів якийсь дідусик. Він був у ремісницькій формі, новій-новісінькій і настовбурченій. Ще гірше, ніж у мене; передня пола гімнастерки сягала йому нижче колін і, йдучи, він підбивав її ними, як фартушину; брезентова реміняка, з нікельованою бляхою "РУ", була заперезана аж під грудьми; штани мели пилюгу, і з-під одноі халоші за кожним крочком викидався вперед довгий шнурок від черевика. Коли він, щось кажучи директорові на ходу, повернувся до нас боком, ми побачили... Ні, він не був горбатий, але такий сутулуватий, наче під гімнастеркою за плечима у нього висів баян... Руками дідусик розмахував по-стройовому, дуже кумедно, як підліток, що вдає військового в строю.", "…скільки було в майстрових очах якоїсь гострої приціленості і старечого суму.". Майстер добре ставився до групи, намагався виховувати хлопців, допомагав. Коли Павла покалічив Фріц, Федір Демидович наказує старості та іншим хлопцям віднайти шофера і покарати, а сам доглядає за Павлом.

Бушний. Старший воєнрук в училищі, "Він завжди командує лінійкою і дуже красиво козиряє, як нап'ята струна ввесь".

Соня Приходько, Маня Ківшик, Оля Єхнич. Ці дівчата дружили з Кібкалом, Силкою, Оборою і Павлом, часто виходили до них ввечері на вулицю. Соня, Маня і Оля були трохи старшими від хлопців, але мріяли бути дівчатами цих хлопців, бо старших парубків у селі після війни не було. Між Манею і Павлом зароджується перше кохання. Спершу Павло говорить про Маню так: "Мені уже сімнадцятий рік почався, і вона каже, що я дуже хороший. "Ти такий хороший, Павле, що — не знаю..." Вона до мене щоразу підсідає, і як не сміється, то зітха. Оце вже півроку, мабуть, Василі, Силка та Обора, кажуть: "Любить вона тебе, упадає, бач? А ти дурний. Ти її пригортай, кажи їй що-небудь, бо подумає, що ти жевжик, і піде до Петика".", "Маня живе від мене через п'ять хат. Коли я йду з училища, вона. або виходить на поріг, або дивиться через фіранку у вікно і легенько, потайки, перед обличчям собі махає до мене пальчиками, щоб ті, хто в хаті, не помітили. Я завжди киваю у відповідь, що — бачу.", "Манині батьки недавно переїхали до нас з-під Кременчука.". Поступово у Павла теж зароджуються почуття до Мані. Дівчина подобається також Василю Кібкалу, тому між хлопцями виникає конфлікт.

Оля Єхнич ("дуже натоптувата, неповоротка") стає дівчиною Василя Обори, а Соня Приходько ("біленька, тиха і покірна") – дівчиною Василя Силки.

Фріц. Так друзі прозвали злого шофера, який не любив, коли вони під час поганої погоди дорогою в училище підчіплювались гуртом на кузов машини. Фріц "…вивіз нас на гору, розігнав машину — радіємо: їдемо! А він раптом — тиць на гальма! Ми посплигували — і врозтіч. Хвилин десять ганявся за нами з корбою в руках. "Ви, — кричить, — борт мені одломили на тому тижні! Я вам покажу чіплятися!.." Гукаємо здалеку, що то не ми, що то він переплутав. Свариться корбою і злошкіриться". Цього шофера хлопці прозвали Фріцом, бо на ньому була жовта шкіряна шапка з козирком. Фріц скинув Павла з кузова, різко рвонувши в перед, і хлопець сильно забився.