Юрій Яновський — Дитинство (характеристика та аналіз героїв твору)

Данилко. Малий чабанець, який любить степ, зростає у злиднях, загартований тяжким життям. Данилко – "малий чабанець (що може вивчитись на чабанчука й вийти на чабаненка i, нарештi, заступити батька-чабана)". У новелі тонко передано відчуття, емоції, переживання хлопчика. Читач ніби дістає змогу зазирнути у внутрішній світ дитини. Наприклад, ми дізнаємося, що Данилко сприймав "голу, порожню рівнину", яка викликає подив у нестеповиків – як там можна жити взагалі, як чарівний світ: "…степ простелявся перед ним, як чарівна долина, на якій пахне трава, пахнуть квіти, навіть сонце пахне, як жовтий віск (ось візьміть лишень потримайте на сонці руку й понюхайте її!). І скільки всіляких ласощів росте на степу, яких можна попоїсти…". Малий хлопець любив степ і вже знав, які рослини їстівні, а які – ні, а тварин, яких бачив навколо: і жайворонка, й орла, і чорногуза, і ящірку, і диких бджіл, і ховрашка, і цвіркунців – сприймав як "живих друзів у степу". Данилко зростав у злиднях, постійно голодував, тож привчився цінувати навіть "шкоринку з хліба й маленьку цибулину та сіль до неї". Тяжке життя не зламало хлопця, а навпаки, загартувало його характер: згадаймо, наприклад, "жорстоку баталiю", у якій він, захищав "честь роду": "бився сам проти кiлькох i повертав до батька заюшений кров'ю, з подертою сорочиною, проте переможний, примусивши поважати нетверезiсть свого батька й вiднявши для повноти перемоги великоднi гостинцi у розгромленого ворога". Цитати: "…по селах плодилися степовики, і один із них народився в цьому степу, до Перекопа — п'ять годин ходи; і ріс серед степу, а його смалило сонце та обпікав вітер, і завше йому хотілося їсти, бо народився в бідній хаті, і першим спогадом дитинства був степ.".

Ригор. Батько Данилка, чабан, "що пасе ватагу овець, мов військо". Серед його вад найбільшою була надмірна любов до алкоголю. Прадід Данило дав йому таку характеристику: "…батько твiй ледащо й п'яниця, його знову проженуть од ватаги, то не вилазитиме з корчми, хлопець гордий i нiкому не поклониться, а людям треба кланятись i решпекту давати, iнакше не проживеш…". Образ Ригора суперечливий: хоч він і не міг позбутися своєї згубної пристрасті – пияцтва, проте в селі йому багато чого вибачали за вміння гарно співати: "Батько не вилазить iз чужих хат i випиває з усiма, хто його частує. I цього чабана Ригора частували всi, i Ригор лаяв багатирiв, у яких пив, розповiдав байки про попiвськi дiла i кричав, i проклинав пропаще життя, а його слухали й не перебивали, бо знали всi, що Ригор зараз заспiває, а пiсля того спiву нiчого вже людинi не треба".

Ригориха. Мама Данилка, яка була постійно заклопотана справами господарства. Надзвичайна бідність, голод, пияцтво чоловіка – все це виснажувало жінку, доводило до сліз. Напевне, через це вона й зривалася та часто била малого Данилка за те, що він покидав маленьку Вустю, за якою мав доглядати: "Добре б'ється ота клята мати, друга б уже пересердилась за цiлий день…". Проте автор більший акцент робить на позитивних рисах жінки, зокрема працьовитості та охайності, любові до краси: "Данилкова мати, хоч i бiдна господиня, що й кози в дворi не має, а й вона той двiр обмете й обмиє, i хату обмережить цяточками й рожами, коло печi цiлiсiнький день товчеться, i нема нi в кого на селi такого хисту прикрасити пiч. I все село те знає та кличе її, Ригориху, i вона малює пiч синiм i червоним, чорним i рудим, жовтим i зеленим, як учила її покiйна мати…"

Прадід Данило. Дуже мудра та добра людина. Це ідеалізований образ. Прадід глибоко відчував красу світу та намагався передати свій досвід маленькому Данилкові, якого дуже любив, і насамперед навчити дитину цінувати кожну мить життя. Він був неабияким знавцем усіх народних звичаїв, обрядів та таємниць природи: "Прадiд стояв, мов знатник, що знає всi веснянi тайни, вiн здавався Данилковi господарем степових звичаїв… Прадiд примiчав, звiдки в цей день вiтер, коли з Днiпра – риба ловитиметься, коли iз степу – добре на бджоли, коли з низу – буде врожай; а побачивши першу ластiвку, треба було кинути на неї жменю землi – "на тобi, ластiвко, на гнiздо!", ластiвки не летять у вирiй, а, зчепившися нiжками, зимують на днi моря, рiки чи криницi", "Він знав безліч старих пісень, казок та приказок, знав, "як зветься кожна трава i яка квiтка на яку користь".