Через перевал (уривок)

Через перевал

Роман

І реставруєш літери зникомі,

Й життя своє відчитуєш назад:

Немов у велетенськім паліндромі,

В абсурді віднаходиш певний лад.

Ігор Римарук

Частина перша

Море

І

Теплохід "Ренесанс" долав відстань від Стамбулу до Ізміру. За кормою біліла роздерта навпіл шумовинна дорога, й Северинові, який стояв, спершись на борт, здавалося дивним, як та широка срібна смуга не стуляється й не зникає, нібито корабель розпорює носовим вістрям не воду, а схоплену холодом шкоринку магми, що он сталево вилискує під вечірнім небом, і тільки борозна, прокладена від корми до небокраю, нагадує, що десь там, у глибинах земного нутра, кипить, бурлить і вихоплюється на поверхню гарячими пухирями розпечена до білого лава.

Прокладена в безмежжі моря дорога заспокоювала Северина: роздратування після перемовки з московським письменником Борисом у конференц–залі теплохода пригасло, проте в душі осіла гіркота, спричинена поведінкою поетів, які перетворили літературну дискусію на шабаш, і він знову відчув нехіть до молодих колег, хоча дотепер завше намагався їх зрозуміти.

А вони, з любови до старшого побратима, в доволі фамільярний спосіб відібрали від нього справжнє прізвище — це сталося давно, й Северин уже встиг звикнути, що його називають то Старим, то Татусем, а от прізвисько "Майстер" узяв собі за псевдонім. Такий титул не вивищував його над іншими, але й не принижував: це тверде, цупке й красиве слово означало передовсім працьовитість і вміння — скільки ж то треба було колись ремісним партачам навчатися й трудитись, щоб витворити свій майстерштик і тим здобути право називатися Майстром! Працьовитости Северинові ніколи не бракувало, а вміння начебто само прийшло до нього, й він устиг досі видати друком не один свій майстерштик, за що втішався повагою серед колег і читачів.

Северинові не хотілося вертатись до душної конференц–зали, в якій розперезалися поети: поважне зібрання учасників круїзу продовжувалось тепер у здичавілому гаморі, який напевно не стихне до пізньої ночі. Так завершувалася подорож письменників, що мала романтичну назву "Зустріч між трьома морями напередодні Третього тисячоліття" і була організована Центром Світового Відродження, розміщеного в Салоніках. Мандрівка на теплоході "Ренесанс", в якій взяли участь п'ятсот представників європейської творчої еліти, підходила до кінця.

Небо темнішало і врешті всіялося зорями, море стало чорним, і тільки дорога, що розполовинила безмежний водний простір, ніяк не згасала — певне, планктонна живність так фосфоризує; світляна дорога перетинає гладінь і зникає в безконечності — а може, то відбивається у воді Чумацький Шлях, що он паралельно до морського мчить небосхилом, і немає йому краю, і морській дорозі теж кінця немає; а що таке — кінець, що за ним, як те ніщо називається, що ж то все–таки за мана — та безконечність, як її збагнути і чому хочеться її здолати і пропасти в ній? А може, то безсмертя? А що таке безсмертя — де ж йому кінець?

Ні, ні, подібні думки непосильні для людського мозку. Адже вони народжуються не в просторі і не в часі — то нематеріяльна субстанція, яка не має вимірів, а все одно хочеться її збагнути: що ж то врешті–решт за категорія — оте безмежжя, чому воно заманює до себе, немов провалля самогубця?

Не міг собі пояснити, з якої причини цієї миті так болісно дійняли його думки про безмежність: чи то куций життєвий шлях зримо явив йому свою межу, чи то буття на нім утратило сенс: творча енергія вичерпалась, а з небуття прозирнула до нього темна влада вічности?

Майстер Северин уперше відчув страх перед тією владою, хоч добре усвідомлював: неминучости боятися марно. Проте щораз то дужче мучив його депресивний стан, й він сердився на себе, що резиґнація почала добиратися до нього саме тепер — після щойно виголошеної доповіді про подорож Андрія Первозваного до осердя першої цивілізації над Дніпром.

Северин читав лекцію українською, її перекладав англійською поліглот Анатолій; доповідь зацікавила слухачів, бо вона навспак повертала усталений погляд, якого ніхто досі не зважувався піддавати сумніву: первісний шлях між Гіпербореєю і Півднем проклали не варяги, які, мовляв, безперешкодно перетинали недержавні простори, заселені напівдикими номадами, а перший учень Христа Андрій Первозваний, він знав від ольвійських купців, що у верхів'ях Дніпра, між Россю та Ужем, процвітає держава Оріяна…

Доповідь викликала дискусію в залі, її розпочала знайома Северинові норвежка Гелена Краґ. Вона говорила російською, зрештою, перейшла на англійську, видно, ця мова давалася їй значно легше.

"Отже, наскільки я знаю, племена, які кочували від Ітіля до Гіпоніса, були не тільки бездержавними — вони не мали ні своїх богів, ні гімнів, ані знарядь праці — тільки луки, списи й кінські табуни, а вождів запрошували з Півночі, бо самі не вміли в себе порядкувати, золоті ж прикраси для своїх жон замовляли у греків…"

"Неправда це, шановна, пані Гелено! — гаряче заперечив Северин. — Ті золоті прикраси та пекторалі, що ми їх нині знаходимо у скіфських могилах, — то робота оріянських майстрів: самородного золота греки не мали, зате його незліченно було в Оріяні — чей український гетьман Павло Полуботок, який поклав свій скарб у англійський банк, добував його не на дні моря, а в українській землі, яка колись називалася оріянською, і не греки оріянам, а оріяни грекам продавали оброблений золотий товар".

"Важко в це повірити… А чим доведете, що в тій, як ви кажете, Оріяні, існував аж такий високий рівень культури?"

"А хоч би тим, що далекі наші предки мали свою мову — санскрит, з якою споріднена нинішня українська, про що свідчать санскритські лексеми: буд — будити, від — відати, род — родити, а ще — грива, карк, карб, мара, пан; і письмо своє мали у вигляді рун, які досліджував наш учений Вагилевич, а теж російський академік Погодін… Мали оріяни своє верховне требище в Святошині, й знав Андрій Первозваний, що вони сповідують єдиного бога Рода, який був для них таким самим божеством, як для гебреїв Ягве, і визнавали вони божу триєдиність: ми й донині тричі благословляємо своїх дітей троєперстям, тричі цілуємося при зустрічі, тричі спльовуємо проти злих сил… Ішов Андрій на землі, де панувала споконвічна монотеїстична цивілізація, з якої легко могла розповсюдитися Христова наука в землях примежних. І побачив апостол сприятливий хліборобський край, де ратаї обробляли поле, не знімаючи з–за спин луків та сагайдаків, і списами волів поганяли…"

"Свєжо прєданіє, но вєрітса с трудом! — вигукнув із залу стрижений під щіточку чоловік — був це московський письменник Борис, з яким Северинові доводилося вже дискутувати якось за обіднім столом. — Отож хочу спитати вас, шановний доповідачу: проти кого так ревно озброювалися оріяни в ті часи, коли їхні землі простягалися аж до Скандинавії, й були вони цілісним плем'ям?"

"Оріяна сягала лише до межі світів, — відказав Северин, — і пролягала та межа уздовж русла Десни: за нею, осторонь прокладеного Андрієм Первозваним шляху, жили дикі роші… І скажу вам: нащадки рошів, які свій родовід давно втратили, нині намагаються пройти супротивним до Андрієвого шляхом, який називають варязьким, і приєднатися до оріянської, а то й трипільської культури. Щоправда, до такої агресії спричинилася таки Києво–руська держава, котра, як і кожне імперське утворення, мусило розпастися через жадобу чужих просторів, і стали північні племена тим шматком землі, яким руська імперія вдавилася. Але ж історія має властивість повторюватися, і в нинішньому випадку вона підтвердила закон неминучої загибелі метрополій: остання на світі імперія впала на наших очах, не стравивши української землі, що в сиву давнину називалася Оріяною і яку нащадки рошів протягом століть намагалися асимілювати…"

Запала в конференц–залі глуха мовчанка. Северинова відповідь спантеличила присутніх — усі зрозуміли, кого стосуються ці інвективи, й розвивати драстичну дискусію нікому не хотілось. Борис теж мовчав, не знаходячи аргументів для суперечки, та по хвилі, ніби отямився, вигукнув:

"Асиміляція, шановний колего, — процес прогресивний, бо з якої б то причини інтеграція стала нині такою популярною в Європі? Асиміляція зміцнює державні утворення!"

"А з ким ви збираєтеся асимілюватись? — запитав Северин. — Може, з китайцями — їх же набагато більше, ніж росіян".

Знову запала незручна мовчанка. Порушили її молоді поети: їм чужі були роздуми Северина, й не розуміли вони або ж не хотіли розуміти сенсу суперечки, й це пригнобило Майстра, чей він завжди спілкувався з молодими й розраховував на їхню підтримку.

Северин просто–таки розгубився: виступи поетів, спочатку несміливі, за мить переросли в гармидер, незлагодженість, крик, сум'яття, вони вибігали на середину конференц–зали, метушилися, перепиняючи один одного, вигукуючи кожен своє, й ніхто нікого не слухав; декламації мінялися співами, несамовите жестикулювання ставало схожим на ритуальні танці аборигенів, енергія молодих людей була справді негативною і виборсувалась з їхніх грудей, очей, ротів протестом невідомо проти кого; шабаш не вщухав, і ніхто розшалілих не вгамовував, — Северин довго не міг збагнути, що власне стало причиною такого розгардіяшу, аж поки не прийшло до нього усвідомлення, що вдаваній благопристойності, в яку юні самі себе зашнурували на цілий місяць, беззмістовній з їхнього погляду бовтанці на трьох морях, прийшов кінець.

Терпець увірвався: прісна атмосфера позірного примирення між поколіннями перемінилася в гримучу суміш, в бунт проти моралізаторства, дидактики, премудрого філософування згрибілих стариганів і передовсім проти нього, Майстра Северина, який своєю доповіддю ніби намагався загнати їх у безпросвітне минуле, у давню хліборобську цивілізацію — а тим часом уже інша, індустріяльна, наближається до свого кінця, й настає нова — інформаційна, інтернетна, комп'ютерна, космополітична, тож немає їм, молодим, діла до прадавніх шляхів, якими ступали їхні предки, їздили волами, де світили скіпками, обробляли землю сохою, мандрували то пішки, то на верблюдах і складали пісні про любов до річки, стежки, калини, ромашки. Ой, та спасибі вам, наші дорогі родителі, за те, що вивели нас з буколічного мрева на дорогу прогресу, а ми вже його самі, без вас, удосконалимо, розвинемо, тільки відступіться з вашою остогидлою політикою, заквашеною патріотизмом, дайте нам нарешті свободу!

Северинові хотілося вибігти із зали — й не тільки через спротив цьому хаосові, що розшалівся на подіюмі, більше — через раптове відчуття чужости до нової реальности, яка увірвалася в традиційний плин буття його покоління, і трощить вона і ламає віковічні устої, освячені Богом; проте не міг зрушитися з місця, ніби та чужа сила прикувала до крісла й була дужчою за його звички, віру й переконання, а зрештою, вона й зацікавила Майстра: він вглядався в бедлам і поволі почав вбачати в ньому певний сенс.