Не рубайте ясенів

Сам не знаю, як це сталося, що я не встиг порахувати своїх років, зморщок на своєму обличчі, карбів у серці. Про все це нагадали мені сьогодні два стрункі ясени, що густим гіллям заступили потрухлий готичний будиночок на передмісті.

Зупинивсь я перед ними, з широкої дороги йдучи, зупинився на стежці своєї юності і не дійшов до краю. Далеко-далеко втекла вона та й загубилася у травах, квітах, у спогадах весняних.

Коли це було? Вчора? Здається, вчора тільки ясени з молоденьких прутиків деревами стали.

* * *

…Діялося це в останній рік війни. У колись зеленому, тепер зіяючому згарищами невеликому місті над Прутом пробуджувалось нове життя.. Воно зводилося у спустошених кварталах, на запущених вулицях, йшло в парі з сирітством, злиднями і безпритульністю, стукотіло на відбудовних роботах, дихало димом ожилих фабрик, теплилось у стінах розвалених шкіл, у дитбудинках і йшло нестримно вперед.

…Ліворуч дороги, що скрадалася по закамарках передмістя, а потім губилася на зарінках Пруту, навпроти старого готичного будинку з невеликою верандою бур'янилася толока. Тут щовечора сходилось товариство вуличних хлопців. Серед підлітків особливо вирізнялися четверо нерозлучних: п'ятнадцятирічні брати-близнюки Петро й Мирон та двоє приятелів — Іван і Грицько. Петро й Мирон — круглі сироти (їхніх батьків гітлерівці схопили під час окупації і вивезли до Німеччини) — жили в старшої сестри — вдови. Іван, якому йшов уже сімнадцятий рік, тулився з матір'ю в уцілілій комірці зруйнованого снарядами будинку, батько його воював на фронті. Небагато старший за Івана Грицько був головою сім'ї. Відтоді як батька на їхніх очах розстріляли фашисти, мати лежала розбита паралічем. Хлопець мав турбуватися про неї і про маленького братика.

Грицько командував хлопцями. Не тому, що був старший і сильніший; він мав перед товаришами особливу заслугу. Після смерті батька Грицько готував фашистам криваву помсту. Цілий рік збирав тол і сам змайстрував міну. Коли гітлерівці відступали, він разом з хлопцями підклав її під центральну арку мосту на Пруті. Сховавшись далеко в кущах, хлопці кипіли з радості, дивлячись на ошалілих від жаху фашистів, коли міст злетів у повітря.

За це Грицька визнали ватажком.

Зразу після визволення хлопці щодня ходили на кладовище, де в цей час відкопували трупи розстріляних. З тої пори хлопці перестали сміятися. Потім заробляли гроші на відбудовних роботах. Восени відкрилася школа в будинку напіврозваленої гімназії. Навчання йшло з перебоями: не вистачало підручників і зошитів. Тому час до обіду хлопці сяк-так відбували в школі, а тоді — знову на вулиці. Збирали на руїнах паливо, курили солдатську махорку і ворогували з дівчатами. Це відтоді, як оті двоє дівчиська з вулиці Сенкевича, що вичепурені ходять до десятого класу, обізвали хлопців шибайголовами. За це їм дісталось! Дівчиська мало не подуріли разом зі своїм череватим татунцем від їхніх "серенад". А взагалі хто такі дівчата? Чоловіки воюють, хлопці допомагають матерям, а вони тільки варять готове, зашивають старе ганчір'я та ще й одвертаються від них на вулиці або втікають. Отже, вітатись з дівчатами було суворо заборонено, а щось подібне до закоханості вважалося в товаристві ганьбою. Та й не дивина. Тоді ще ніхто з них не думав про модний одяг, ніхто не трудився над зачіскою і не голив густого моху, що їжачився на щоках. Не було між ними і звичаю дружити з дівчатами. Бо хто думав про такі справи, коли батьки й брати воювали на фронтах?

Міцна була хлоп'яча дружба, спаяна лихоліттям. Міцно прив'язала вона хлопців до вулиці, а та тримала їх у своїх обіймах і не хотіла відпускати.

Та неждано-негадано ця дружба розкололась.

У готичному будинку, що вузькими вікнами дивився на зарослу толоку і хлоп'ячі зборища, жила якась дівчина. Вона не зачіпала хлопців, тільки завжди тужливим поглядом супроводжувала їхню галасливу компанію, коли вони залишали толоку.

Здавалося, всім було байдуже до неї. Та непомітно і невідомо навіть, як ця істота з чорненькою кучерявою голівкою і великими очима почала займати все більше й більше місця в житті товариства. Чи це тому, що не вчилась разом з хлопцями в одній школі, чи, може, тому, що замість погорди, якою частували їх інші дівчата, вона посилала їм завжди услід тужливий погляд?

Досить того, що Петро й Мирон задивлялись іноді на малу засклену зеленими шибками веранду, а Іван, найзавзятіший противник дівчат, почав якось дивно поводитися. Коли вона сиділа у вікні, він непомітно відставав од гурту і йшов останнім, сердитий на товаришів за їхню розв'язність. Думав хлопець, що ніхто не помічає. Та й справді Петро й Мирон самі не знали, чому вони дибляться на вікно. Не бачили вони ніякої підозрілої зміни в Івановій поведінці, хіба лише те, що між старшими почались незрозумілі незгоди.

Не вдалося Іванові приховати свої неясні почуття від Грицькового проникливого ока. Але Грицько, який перший підняв би "бабія" на глум, тепер чомусь мовчав, над чимось ду мав, був неговіркий. Хлопці від людей знали, що Грицько цієї провесни врятував з охопленої пожежею хати дитину. Але про це він уперто не хотів нічого говорити.

— Не ваша справа, — відпекувався.

Грицькова таємничість боляче ображала Івана. Що він таїть і чому? Чому всіх цікавить (Іван добре бачить!) ця дівчина, тільки Грицько такий самовпевнено байдужий? Не смів про це питати та й не міг. Якось хлопці підняли галас на толоці, почали лаятись. Грицько раптом насторожився, ніби хотів гукнути на них, щоб замовкли, а тоді й справді гаркнув:

— Цитьте!..

Івана як би хто шпилькою вколов:

— А це чому? Кого соромишся? — кинув.

— Себе соромся, бовдуре!

— Цікаво, відколи ти став таким святим?

— Від завтра! Але краще, якби ти не допитувався, Іване.

Стояли один проти одного. Іван — ніжний на обличчі, як дівчина, кругловидий, синьоокий; Грицько — незграбний, насуплений, з вічно злими очима. Отак дивились один на одного насторожено, а очі кожного питали: "В чому смієш мене запідозрювати?"

Це непорозуміння закінчилося миром. Власне, тому, що воно тільки для Петра й Мирона мало вигляд непорозуміння. Грицько й Іван порозумілися: не зачіпати більш цієї теми, а поглядати на веранду готичного будинку і на чорняву голівку з великими очима було накладено неголосну заборону. Хіба немає інших справ тепер?

А події відбувалися справді незвичайні.

Була остання воєнна весна. Усі вже знали: незабаром велике-велике свято перемоги. Хто його не чекав? Хто не хотів, щоб до дня перемоги зникли з центру міста чорні руїни?

Працювали всі: від старого до малого. Грицько очолював бригаду хлопців першої школи на розчистці самого центру міста. Поруч працювали учні ремісничого училища.

Дехто з громадян поблажливо посміхався, коли юрба юнаків та дівчат зупинилась перед велетенськими купами цегли й каміння.

— Машин тут треба, не дітей, — казали.

Але молодь думала інакше.

Потомлені, чорні від пилу, їли пісний сніданок. Окремо хлопці, окремо дівчата. Неподалік відпочивали ремісничники. Ті сиділи разом.

— Ти подивись, — шепнув Мирон до Івана, — фезеушники геть побабилися.

Іван зиркнув спідлоба на Грицька. Але той думав про щось і ніби не чув розмови.

— А цікаво, що побудують на розчищеному місці? — спитав не стільки хлопців, скільки самого себе.

Питання викликало зацікавлення. А й справді, що?

— Тут буде клуб для молоді, — висловив Петро свою найзаповітнішу мрію. Він завжди марив дзеркальними залами, кімнатами, повними книг.

Мирон заперечив. Клуб для молоді — це добра річ, але працює тут не тільки молодь, чому ж їй такі привілеї?

— Клуб для всіх, — сказав.

— Могла б тут бути і школа з великим кабінетом механіки. Щоб на техніка зразу вивчитись, — включився у розмову Іван.

— Школа буде там, де й тепер, — категорично заявив Грицько. — Я тут посадив би дерева, щоб парк був.

А далі мріяв:

— У парку самі каштани і ясени. На клумбах — півонії, васильки (а сам думав, що такі, як на могилі батька. Ті — самі засіялися). Посередині доріжка, а по боках скульптури героїв.

— Яких?

— А то що, мало є героїв? Один, наприклад, обома руками душить фашиста, — Грицько розчепірює пальці, очі горять ненавистю — це він сам зараз душить. — Другий закріплює прапор на магістраті…

— Інший пораненого бійця рятує, — захоплюється Іван.

— Або підриває танк зв'язкою гранат, — додають разом брати-близнюки.

— І такий, що дитину врятовує від смерті, — почувся збоку дівчачий голос.

Всі озирнулися. Невисока, струнка чорноволоса дівчина, що сказала ці слова, пильно дивилася на Грицька, наче хотіла в його темних злих очах побачити вогник доброти, а на похмурому вилицюватому обличчі — усмішку.

Грицько схопився. Нічим не виправдане збентеження змішалося з несподіваною радістю — та лише на мить. Одразу це змішане почуття погасло. Погляд його ковзнув по зачарованому виду Івана, що стояв безглуздо усміхнений, і зупинився на ясних очах дівчини.

— Тебе хто сюди просив?

Опустила голову, зніяковіла.

— Ніхто… сама…

А хлопці підняли регіт. Грицька чіпляється напасть на чистій дорозі! Грицько буде командувати бригадою у спідничках!

Дівчина втекла до свого гурту, а Грицько, червоний від сорому й люті, крикнув:

— Та замовкніть, ви!

Цього вечора Іван не витримав. Хробак ревнощів уперше вудчутно завертівся в його грудях. Грицько знає цю дівчину!

Розмову розпочав дипломатично.

— Ти не знаєш часом, Грицьку, що це за синиця у вікні? — кивнув головою в бік веранди.

Грицько зміряв поглядом Івана з голови до ніг. Але мусив відповісти. Посваритися з Іваном — значить, розбити товариство.

— Черниця, заплісніла небога тітки Фрузі, що працює в дитбудинку, — процідив недбало, підкреслюючи свою цілковиту байдужість до чорнявої голівки. — У ремісничому вчиться.

Іван так і підскочив. Так ось що! Виходить, він давно з нею знайомий і все це приховує від товаришів.

Грицько відчув, що проговорився і, намагаючись одвести від себе всяку підозру, тут же зрадив себе зовсім:

— Ти тільки дурного не подумай. Я, хло', щодо того — залізо.

Іван удавано засміявся.

— Ти, може, й ім'я її знаєш, Грицуню?

— Знаю, ну й що? Маруська!

— О-о, ти навіть пестливо її називаєш! Хлопці! — звернувся Іван до товаришів, що насторожено прислухались до розмови старших.