Саксаул у пісках

Іваничук Роман

Саксаул у пісках

Три дороги навкруги

Надовкола три дороги,

А четверту, слава Богу,

Оступили за борги.

Де подітися — нема,

Де податися — не знаю,

І на п'яту навертаю,

Але п'ятої чортма…

Василь Стус

Частина перша

Розділ перший

Дорогою між Львовом і Бродами правив бричкою, запряженою двома шкап'ятами, знаний на цьому тракті візничий Міхал, котрого корчмарі величали королем балагулів, певне, тому, що йому підлягали на стрийському, сокальському та мостиському шляхах візники, які на Стрітення, Юрія, Спаса та Покрову збиралися на свої фірманські конгрегації неподалік Великої Горожанин на Миколаївщині, щоб отримати від "короля" депеші з паризького еміграційного центру й порозвозити їх у поміщицькі двори; візничий пострілював над кінськими спинами карбачем, бо не любив повільної їзди, й шкап'ята бігли клусом, та враз за Великосілками, ніби щось згадавши, він різко зупинив коней, якусь мить повагався і врешті потягнув віжками "гаття!", бричка звернула з битого шляху на польову доріжку, пострибала вибоїнами в бік Неслухова, й зупинив Міхал коней біля старого хатища, посеред якого стирчав напіврозвалений димар, а від парканів залишилися лише похилені стовпці, що їх сусіди порозтягувати ще не встигли; він зліз із сидіння й довго стояв з опущеними руками, потім розгледів у кропивиську дубову колоду, яка, видно, нікому не спотребилася, прогорнув ногою дикотрав'я, присів і підвів до неба голову, ніби хотів у Бога розпитати, куди поділися вітець з матір'ю, хто покаже їхні могили на цвинтарі, кому заважала на землі батьківська хата, що від неї залишилося тільки груддя глини та димар; йому хотілося заволати до неба о помсту, бо хоч звіддавна не навідувався до батьків, проте знав, що вони є і бережуть для сина останній пристанівок, а ось залишилося лише дике пустирище — та таке, щоб ніколи більше він не мав бажання туди ногою ступити, щоб навіки залишився бездомним волоцюгою, — а втім, був ним усе життя і які може мати до людей жалі, коли цілих десять років волочився ізгоєм світами й мало не забув, звідки родом.

Дивився бездумно в небо, порисоване перістими білими хмарами, й пропускав у думці шмат часу — від того менту, коли хлюпнув поганому Брейнделю, московському резидентові у Львові, в обличчя гарячим пуншем за те, що той у кнайпі "Zevciundfiircig" вголос шельмував декабристів, — таж то лицарі, а ти шваль рязанська! — й за те потрапив на місяць до криміналу. Про таке й згадувати не варто — хто не сидів, той ще посидить, — та підселили до Міхала в камеру найбрехливішого на всій круглій землі пройдисвіта Соломона Бальзаміна, який видавав себе за індійського князя з Аракану й видурював у глупих аристократів гроші на подорож до країни магнолій, пальм, тигрів і слонів, на цьому влип і потрапив за грати. І одного разу, коли Соломон вкотре гнув у камері юра про райський Аракан, не втерпів Міхал і побив пройду, йому присудили двадцять п'ять буків за наругу над князем, й винуватець ніяк не міг переконати актуарія карного суду Зайончковського — виконавця волі директора львівської поліції Захер–Мазоха, що Бальзамін ніякий не князь, а останній вархол. Актуарій виніс найстрашніший для Міхала вирок, після екзекуції підсудного випустили на волю, а згодом на Личаківській було знайдено труп Зайончковського.

Йшло з полудня, спека спадала, візничий розпряг коней і пустив пастися, він знову присів на колоду й продовжував розмотувати клубок згадок, щоб урешті зробити собі самому дознания: хто він, кому і за що служить, куди себе має подіти, коли розпочнеться в краю рокош, на чий бік повинен стати, — і що то за така фортуна в нього, що вдруге кидає ним у трястя чужої політики?

…У Молдові Міхал із своєю вірною Ганнуською працювали на винокурні господаря Попеску в селі Кіркієшті поблизу Бендер. Вергав бочки на гари й вивозив їх до Кишинева, праця була тяжка, зате поплатна, а Ганнуся мала легшу роботу — на виноградниках, та так уже тужила за своєю Погулянкою, що зчахла на ниточку. Не скаржилася, мовчала, та Міхал знав, чому вона гасне, бо й самого визолювала туга за Львовом: благодатна Молдова була для неї чужою чужаницею, Ганнусьчиної мови ніхто не розумів, а вона не тільки по–молдовськи не вміла — двох польських чи то російських слів зліпити докупи не могла. Працювала на плантації завжди окремо, бо з її львівської говірки сміялися, а вечорами й ночами шепотом переповідала Міхалові казки про найкраще у світі місто, про льоншанівські горби та яруги на Погулянці, про веселе "Пекелко", де можна було натанцюватися до самого споду, про вузлуватого й дужого коваля Йосипа з Круп'ярської, найщирішого Міхалового побратима, про скрипаля Яся Сакрамента, який так розчулювався власною грою, що сльози котилися по його обличчю, немов горох, а ще плакав Ясьо, коли спостерігав, як марширують жовніри, — бо за сто літ буде інше військо, а яке — хто те може нині знати?..

Ганнуська тугу перебороти не могла, Міхал поховав її в Кіркієшті й сам подався світ за очі. Знав, куди йде: з–за Дунаю ще віяв вітер волі, там доживала свого віку погромлена турками Задунайська Січ — після того, як кошовий Йосип Гладкий зрадив товариство і зі змовниками потаємно вийшов з Дунавця до москалів; козаків, котрі порятувалися, турки порозганяли чимдалі від російського кордону — кого під Солунь, кого в Малу Азію, а деякі поховалися в плавнях на островах і зброї не склали, то задумав Міхал хоч трохи подихати свободою й розшукав козацьку вольницю на захищеному очеретом острові біля Картилеза: там ще жило козацьке село зі своєю управою й отаманом. І тут на нього чекала несподіванка, яка ще раз — бо ж брав колись участь у повстанні 1831 року — загнала його в польський резистанс: у Картилезі він зустрівся з емісаром князя Адама Чарторийського, котрий з Парижа керував таємним товариством, — був то Міхал Чайковський, який у Добруджі набирав козацьких недобитків на службу в січовий полк…

Згадки враз обірвалися: спадистою доріжкою через село вниз до річки Думниці, що змійкою обмивала Міхалове пустирище, наближався чоловік у легкій літній одежі з течкою в руці. Візничий довго придивлявся до молодого панича з темним густим волоссям, що буклями закривало вуха; подорожній наближався, й уже вирізнялися над його великими чорними очима гострокутні зариси брів, підборіддя випиналося тугим ґудзом, перетятим підковою стиснутих губів; обличчя чоловіка було Міхалові звідкись знайоме, і врешті він впізнав…

Випала Іванові цього дня найгіркіша з усіх, які він, вічний мандрівник, перейшов, — подорож до Новосілок. Йшов, небезпеку прочуваючи, бо з Дублян до Гамалії, яку вже проминув, градова хмара котилася й зловісно грім гримів, а сказано ж у "Громнику" царя Іраклія — "аще загримить місяця іюня, то буде страх великий, а коли вельми загримить, то прийде смерть ід мужам зацним"; літня гроза тривогу навіювала, бо десь там, у Новосілках, смертельна болість дійняла мужа великого, а чи ще застане його живим?..

Усі мандрівки страх на Івана навіювали, проте цікавість пізнати непізнане перемагала, й завжди супроводжували його в дорозі нові й нові видива, яким до затишних бібліотечних зал вступ був закритий. А під час мандрівок йшли вони за ним гурмою дивовижних примар: були то тіні забутих історичних постатей, що їх досліджував і прагнув воскресити для вічного життя у книгах, а теж невідомих авторів прадавніх письмен, вирізьблених у кам'яних стінах печер Розгірча, Бубнищ та Урича, за ними товпилися духи, відьми, русалки, босоркані, літавиці, полісуни, яких Іван виловлював на папір, бо вони безслідно зникали, гублячись серед людського безвір'я; привиди збиралися у тьма–тьмущі громади, й він силою свого вміння намагався продовжити життя природи і людей.

Та що далі, то все більш переконувався, що — марно: чогось не знаходив, саме того, що могло оживити примарну компанію, й вона блякла, губилася, розбігалася, не чуючи його покликів, стогону, ляменту та покутних слів; нині ж Іван не міг уже видобути й писку, немов у гортані застигав цемент; примари були ще відчутні, та безнадійно невловимі, й мандрівник розумів, чому так сталося: був він завше самотнім, навіть тоді, коли подорожували світом утрьох. А нині пломінець найяскравішої свічки гасне під вітром.

Йдучи, він уперто викликав образи примар. І ось вийшли з юрби три безстрашні горді постаті — на смерть, що колись загнала глибоко в душу двадцятилітньому семінаристові перший страх, який тлів там, наче купина вогкої мерви на осінньому стернищі, і не розгорявся аж так, щоб спопелити пекучу цікавість до світових таємниць, але й не згасав, і відтоді Іван, ляк спізнавши, мусив уже йти з ним у парі, й рівносильно замучували його обережність і допитливість: у цій битві двох взаємозаперечних сил переможцем стати не міг і залишився полоняником обох потуг.

А безстрашні опришки йшли з палаючими смолоскипами замість рук і зневажливо поглядали на Івана, заганяючи його все глибше й глибше в шкаралущу самотності, й лише доторк ліктя відчайдушного Маркіяна додавав йому рівноваги, і він знав, що без побратима навпіл переламається від натиску котроїсь із сил, і кожна його умертвить — одна помстою Божою за цікавість, а друга людською — за страх.

…Після першого року навчання в університеті на філософії, як тільки почалися вакації, Іван та Маркіян подалися пішки в першу подорож через Стрий, Калуш, Коломию — в гори. Минули Косів, не доходячи до Криворівні, звернули на Устєріки, пройшли Біло берізку й зупинилися у Вижниці саме того дня, коли жандарми зганяли людей на міський майдан, а панство самочинно з'їжджалося дивитись на страту опришків.

Шемрав натовп, колихався, чутно було плюскотіння Черемоша в напруженій тиші, аж враз із домініального дому виїхав галопом на коні кремезний чоловік з довгим смоляним волоссям, що вибивалося з–під крисані, — був то пушкарський отаман; він стрелив нагайкою, здибив коня, кінь пронизливо іржав і крутився під вершником, тратуючи передній ряд; люд сахався, готовий розбігтися навтіки; Маркіян та Іван відійшли на берег ріки, а далі відступати було нікуди.

Тоді з–поміж лип, що відгороджували домініальний дім, вийшли три леґені в незаперезаних сорочках поверх холошень: середній, Мирон Штола, мав зв'язані назад руки, а в крайніх, Джурака й Риндзяка, були зовсім чорні — ніхто не міг зрозуміти, чому вони такі; смертники наближалися до шибениць.

Отаман змахнув рукою, з натовпу вибіг пушкар із запаленим смолоскипом, він діткнувся ним до чорних рук Джурака й Риндзяка, й вони спалахнули.

1 2 3 4 5 6 7