Рододендри

Мандрую горами. Не поїхав у Крим, відмовився від сонячної Абхазії, замінив плюскіт морського прибою на полонинський вітер у Карпатах. Я завітав у дивний край, що давав натхення багатьом митцям, прийшов побачити його й створити пісню.

Край поезії, краси, мистецтва й невідомих талантів. Край екзотики, казок і легенд. Край дужих, гарячих і сміливих людей. Край, про який написано багато, а сказано мало. Хочу сам побачити його й оспівати.

З рюкзаком за спиною, з палицею в руці та з зошитом розпочатих пісень броджу Карпатами.

Вчора господиня ворохтянського готелю лякала нас поганою погодою. Невдалий прогноз. Дивіться, яке сьогодні сонце!

Вперед! Маршрут мій незвичайний: хребтом Чорногори — до румунського кордону. Я сам. Хочу бути один з собою, хочу надихатися враженнями й не ділитися ними ні з ким. Хай навіть звинуватять мене в егоїзмі — все одно: тепер я належатиму тільки собі й природі. Щоб цикл моїх поезій "Черемошем грають хвилі" наситився запахом ялиць, щоб його обвіяли полонинські вітри, щоб задзвеніли вони, як чисті гірські джерела.

Наздоганяю групу туристів. Вони аж з Київщини.

— Ви не знаєте дороги на Говерлу? — питають.

Я ще не був на Говерлі, але вже настільки близькі мені гори, що сміливо заявляю:

— Так, дорога мені знайома. Я проведу вас нетрями, звіриними стежками, ви будете спинатися крутими плаями до найвищої точки Карпат, а звідти побачите всю велич української Швейцарії!

— Добре сказано, — хвалять туристи. — Справді — Швейцарія!

Вони приймають мене за місцевого.

Біля самого підніжжя Говерли нахлинув туман. Густий і холодний. Сповнилося віщування хазяйки готелю. І що дивного? Тут кожна людина чародій. Тут знають те, що буде, і бачать те, чого ніколи не буває.

Мряка стає чимраз густішою, наче вата затуляє рот, ніс, вуха. Моїх супутників поглинуло густе молоко туману, я вже не бачу їх, голоси звучать приглушено, а далі губляться. Зі мною тільки глухий шум, і годі розгадати, що то шумить: вітер, гірські кущі чи моя власна самота?

Самота? Це непогано. Я ж хотів бути сам. Доберуся до вершини Говерли, звідти — мій маршрут.

Проте блуд повів мене іншими стежками. Не дивуйтеся, в горах я повірив у забобони. Мені враз здалося, що йду в протилежний бік. Хоч не вниз, а вгору, — все одно можу поклястися, що Говерла якимсь чудом перевернулася своїм куполом у безодню, і я дряпаюся до її підніжжя. Тепер уже не знаю, куди йду.

Мене зупиняють розкішні кущики високогірних квітів — рододендрів, що кривавими латками зачервоніли під ногами. Рододендри. Я не вперше їх бачу. Вдома в мене на вікні поряд з кактусами і аспарагусом стоять і вони — найстаріші квіти нашої планети. Вони не прикрашають кімнати. Мені іноді жаль було дивитися на сумовито схилені дзвіночки, що никнуть у тузі за холодними туманами, кам'янистим ґрунтом, гірськими суворими кряжами. У вазонах вони сірі й чужі. В горах не заміняєш їх на найкращі оранжерейні троянди, бо прикрашають вони землю.

Я нарвав їх цілий букет і йду вниз навмання. Завіса туману стає прозорішою, і нарешті мене обливає багрянець заходячоїго сонця. З рясною китицею[1] високогірних квітів іду до колиби. Добре, що надвечір натрапив на житло. А мені назустріч, ген від потічка, що цівкою біліє внизу, лине пісня:

"Ой попід гай зелененький

Ходить мій миленький,

Затикав си за кресаню

Розмай зелененький…"

Радію, що випадок звів мене з мешканцями гір. Знаю: заговорю з цим дзвінким голосочком, як давній знайомий.

З-під кучерів дивляться хороші темно-голубі очі і допитливо чекають.

— Де я, дівчино?

— На Завуялі.

— Що це таке?

Сміх. Прозорий і чистий, як ота джерельна вода, що біля колиби стікає по дерев'яному жолобку. Дивимося одне на одного, чекаємо, в кого перше зникне усмішка з уст.

— Були там? — киває вона головою на вкутані туманом верхи гір і показує на квіти.

— Так, ходив за рододендрами.

— Що? Та це ж гогодзи!

— Хай гогодзи. Ти була там?

Знову той самий журкіт сміху, тільки тепер я вчуваю в ньому іронію.

Переді мною струнка, як смерічка, свіжа, як гірське повітря, чудова, як квітка рододендру, дівчина.

— Що ти тут робиш?

— Бриндзу б'ю.

Свята простота. Чи вона має поняття про свою красу?

— А де ж Завуяле?

Дівчина показує рукою на стежку, що збігає вниз між навислими берегами, і стає осторонь. Ні, вона не проведе, сам допитаєшся. Так говорять її очі — темно-сині, весняні брийдуші.

— Як називаєшся?

— Так, як мама.

— А мама?

— Так, як я.

Я весь у полоні сьогоднішнього дня. Щоб він не закінчився завтра. І післязавтра. І через тиждень.

Так мало хочу… Мешканці гір мають більше. Вони беруть собі гомін гір, шум смерек, набовдурене[2] небо, пісню рік — як свою власність.

Я не зумію цього всього взяти. Аби хоч продовжити нинішню днину, нинішнє враження… щоб записати…

* * *

Відпочиваю там, де чорт добраніч каже. Живу в людей, від яких довідуюся більше, ніж із томів етнографічних збірників. Мій господар — старий лісник. Від нього записую легенди, яких нема ні в Гнатюка, ні в Шухевича. Звечора і до пізньої ночі слухаю його розповіді. Що б він не говорив, я в усе вірю. Бо для того, щоб пізнати цей край, треба вірити в казку. Люди тут дійсність окутують у фантазію. Реальне і фантастичне сприймають з однаковою впевненістю.

Старий лісник знає, наприклад, що незабаром рубачі перестануть спускати ліс жолобами. Це важко. Дерево треба зрубати, пустити в жолоб, а потім тягти трактором, а то й конем до Черемошу. А буде так: побудують вежі на верхах, а звідти підуть міцні линви на сплав. Такими дорогами буде йти дерево.

Вірю. Буде механізована експлуатація лісу.

Гасовим лампам недовгий вік. В кожному селі навіть на маленькій річці можна поставити турбіну. Нема нічого дивного. Млини ставлять. А це також машини.

Вірю в електрифікацію найбільш глухих сіл.

Старий знає, що до рубачів приходять нявки. Вони співом заманюють парубків у нетрі, і ті більше не повертаються до своїх колиб. Лісник сам бачив нявку, коли ще був молодим.

І в це вірю. Я її також бачив на Завуялівській полонині.

Старий розповідає мені відоме й нове про Довбуша. Я слухаю чарівну легенду про боротьбу гуцула із злим чорнокнижником Чорногором.

Вірю. Через казку я пізнав життя.

* * *

Вранці вибігаю з низької лісникової хати і на повні груди вдихаю свіже, напоєне хвоєю повітря. Переді мною розгойдане нечуваним штормом і застигле в одну мить море. Мене заворожує ця дика і могутня краса природи. Хочу бути дужчим, хочу бути велетнем, щоб краще відчути її.

Села не видно. На зелених куполах горбів, притулившись спинами до схилів, то тут, то там біліють з-поза пишних крон черешень латочки гонтових дахів, а подекуди тільки високе вориння[3] виявляє присутність чийогось житла. Біля хат клаптики скопаної землі, а решта багатства — непрохідні ліси і полонини. Чим сильні ці люди? Лісник розповідав легенду про лютого Чорногора, який жбурляв людськими житлами по дебрях, зворах і горбах, кидав об каміння, щоб ущент розбити свого ворога — людину, а розбити не міг. Бо в людини була непереможна зброя — пісня, яка допомогла їй вистояти перед злими силами природи.

Вчуваю звуки цієї пісні щоранку. Вона вже бринить у моїй душі, народжує слова. Я ще її не знаю, але чую, що вона тут — моя пісня про гори. Знайду, спіймаю і розпливусь у ній раннім серпанком по горах, перемінюся в швидкий потік і побіжу, поскачу по камінню, розіб'юся у водяний пилок на водопадах або стану жолобцем біля джерела. До мене щодня підходитимуть люди пити воду, щоранку буде цілувати мене дівчина з Завуялівської полонини.

Через казку я пізнав поезію цих людей.

* * *

Я знову на полонині. Мені треба почути пісню, вслухатися в неї. В найпростішому виконанні моєї знайомої вловлю затаєні ноти, серця пісні діткнуся. Зумію, бо знаю, як вона народилася. Я підготовлений до цього.

А тоді створю свою пісню.

Дівчина зустрічає мене радо. Вона сьогодні не розмовляє загадками. Звуть її Уляною. Наливає в горнятко молока і подає мені. Молоко пахне овечою вовною. Цей запах нагадує мені дитинство. Я ж родом з бойківського підгір'я. Ми з Уляною майже земляки, нам буде легко порозумітися.

Вона розпитує, хто я і звідки. Бачу, як густі брови зводяться від здивування, а потім задоволено розпогіднюються.

— І живете там?

— Ні. Тільки приїжджаю.

Теплий полиск померхнув у очах дівчини, але ненадовго.

— А гуцулки танцюєте? — питає задьористо.

— Трохи танцюю.

її не задовольняє оте "трохи". Трохи — для бідних. Не знаю, яку вона має бідність на увазі. Може, матеріальну, я ж розумію — духовну.

— І пісні наші співаєте?

— В тебе навчуся.

Уляна підводить спідлоба темно-сині бриндуші і лукаво поглядає.

— Ви — вчений?

Не знаю, що відповісти.

— Вчений, — вирішую.

— І я маю десять класів.

Дивуюся. Чому ж тоді вона бринзу б'є на полонині, а не вчиться.

— А хіба ви тут будете за мене?

— Чому — я? Найдеться кому. Невже Уля— ні не хочеться вчитись?

— Хочеться.

— То покинь свою полонину і йди.

— О ні…

Вона обвела поглядом гори і в мрійливій задумі опустилась ліктями на траву й сама до себе прошепотіла:

— Ні… пі… Вчитися, може, й буду, а полонини не покину.

Від цього "ні" в моєму серці пригасло те романтичне піднесення, яким я жив цих кілька днів у горах. Від цього "ні" повіяло патріархальною відсталістю. Я не за те, щоб молоді люди обов'язково покидали батьківське гніздо, але нова, сучасна людина, повинна бути морально готовою розпрощатися з ним.

А Уляна заплітає та розплітає довгу й товсту вужівку-косу, а темно-сині очі — оті весняні бриндуші — заволоклися мрією.

Про що мріє вона? Як розгадати?

* * *

Уляна співає. Співаючи, вона дивиться на мене, та, мабуть, не бачить нічого, крім музикальних образів, створених уявою. Лине пісня за піснею. В Уляни театральна невимушеність, чудовий слух і голос, але це ще не все, чим чарує вона не тільки мене, а й простір полонини, квіти, серед яких сидить, скромно підігнувши ноги, потічок і синій смерековий бір, що притих заслухавшись.

Намагаюся зрозуміти, але попередня розмова і нова думка заважає слухати. Чи доцільно, щоб талант залишився невідомий людям? Адже людина-творець не пташка. Їй замало своєї власної пісні, їй треба слави. Це вірно, це й необхідно. Народ виділяє з-серед себе здібніших людей, які репрезентують його іншим народам, світові.