Але вона нерухомо сиділа під муром, поклавши підборіддя на коліна.
Про свою пригоду Марко нікому не розповідав. Начебто й черниці з монастиря мовчали, і погоничі не бачили. Однак поголос про те, що Марко викрав з монастиря навіжену панночку, забавлявся з нею так і ледь до смерті її не замордував, пішов далеко.
Чутки дійшли до самого пана каштеляна, і він без міри розлютився. Більше того, він надіслав своїх вірних пахолків спіймати Марка. Проте вони не знайшли його ані в краківських лупанаріях, ані на ярмарку. Бо в цей час посланець вірменина-лихваря запропонував йому супроводити старого вірменина з крамом до славного і далекого міста Амстердама.
Крам був лише на одному возі, добре впакований і по-степовому обшитий волячою шкурою.
Потім люди оповідали, бо сам Марко про це ніколи ні з ким не говорив, а вірменин більше в ті краї не повертався, так ото люди казали — вірменин їхав на двоколісній татарській колі, а Марко з чотирма найманцями воза з поклажею охороняв. І вони самі не йшли, а тільки приєднуючись до інших великих купецьких караванів.
За той час три рази Марко показав свою хоробрість.
Спочатку вони спинились в заїзді на самім кордоні Сілезії. Трапилась уночі страшна буря з грозою, але дощ ледь накрапав. Блискавки мигтіли одна за одною. Зрештою, блискавка поцілила в стайню. Миттю вогонь перекинувся на високий тин і ворота. І всі опинились у вогняній пастці.
У стайні очманілі коні розбивались на смерть об стовпи, задихались у густому диму смоляному — хтось віз бочки з дьогтем і вони палали велетенськими смолоскипами. Один лише Марко впрягся у вірменського воза, що виявився не таким важким, як видавався. Він попер воза до палаючих воріт. Напружився з усіх сил і вдарив возом у стулки. Але вони не піддались. Тоді відтяг воза в самий вогонь, розкотив його по подвір'ю і висадив стулки. Відкотив воза на безпечну відстань і потрюхав назад у чад і вогонь.
Марків кінь, подарований ще матір'ю, ніколи не в'язався до конов'язі і не стояв у стійлі, і тому він вискочив зразу за Марком із вогню. Став біля вірменського воза і стояв, тільки губою нижньою плямкав — була вже в нього така погана звичка. Але тільки одна ця вада — інших не мав соловий. Отож стояв він біля воза, мовби собака, і чатував. А Марко відразу ж кинувся до заїзду шукати вірменина.
Непритомний вірменин лежав біля порога корчми. Марко виволік його на шлях і поклав біля воза. Потім почав зі стайні виводити коней. Але обісілі коні не давались в руки, поранили Марка в груди і лице. Як на горе, почав завалюватися дах.
Марко приповз до вірменського воза обсмалений, скривавлений, геть голий — лише один пояс із шаблею та сталева місюрка на голові. Вірменин, що вже отямився, поцілував його і сказав, захлинаючись від сліз:
— Марку, Марку! Ці книги хотіли полонити прокляті турки. Наше слово, нашу думку. їх хотіли поглинути морські хвилі, хотів сьогодні пожерти вогонь, а ти їх, славний герою, врятував!
Скривився Марко і поглянув на червоне від вогню горбоносе лице білобородого вірменина:
— Ти, чортів нехристе, хіба я герой? Я просто шляхтич уродзонний. Просто шляхтич! Маю тільки гонорову душу, але я шляхтич, хоча цього ніяка свиня не визнає...
Коней вірменин швидко дістав і ще винайняв трьох. І вони поїхали далі на захід.
Друга пригода.
Обломився віз, а купецький караван не зупинився і не став чекати, поки полагодять воза.
І чи навмисне то наймані слуги зробили пригоду, чи так трапилось, тільки на них з лісу вискочили розбишаки. Наймані слуги кинулись навтьоки. І лишились тільки старий вірменин Марко.
Марко, угледівши, що вони без куші і луків, скочив на коня і геть. Вірменин теж покотився на своїх хитких ногах, зойкаючи та стогнучи.
А лайдаки заходились випрягати коней і розрізати шкіру на поклажі. Марко повернувся через ліс до того місця, де стояв віз, і, сховавшись за дубом, прицілився з куші. Стріла була коротка, важка і своїм кованим клюгом розбила з хряскотом хребець найгрубшому чолов'язі.
Поки інші обдивлялись, він нап'яв коліщам тятиву куші і другому напасникові всадив стрілу під носа. Грабіжник упав. Троє посунули з дороги до дерева. Третього Марко збив на землю десь кроків на п'ять від дерева.
Але двоє не відступали.
Прийшлося йому відчути знову холод у шлунку. Адже обоє вони були з мечами, а в одного ще й алебарда. Як вчив колись його пан Рибіцький, метнув він списа важкого і довгого, мов легку дарду, і спис поцілив і проколов підчерев'я розбишаці. Заголосив той диким звіром і, впавши на обидва коліна, гатив і гатив алебардою по кущах ліщини. І рясно сипались у траву зітнуті пагони і дозрілі горіхи.
Уцілілий баварець не був страхополохом. Наступав, сунув з мечем на Марка. Вхопивши меч обіруч і вимахуючи ним, мов крилами, він гнав його в глиб лісу. Марко змивався потом, відчуваючи, що зараз німець його дістане, і тоді — амінь.
Відскочивши за ясен, оброслий молодими пагонами, він потягнув за собою найтовщу лозину. Ось-ось німець дістане — меч його довший за Маркову шаблю.
А баварець був моцний — каптур з його голеної голови впав, і весь він мав вид червоний і окостуватий. Блакитні очі холодні й спокійні, а у вухах здоровенні золоті серги виблискували.
Марко відпустив ясеневий пагін — і листя цвьохнуло баварця в лице. Марко блискавично викинув уперед шаблю і різонув єломанню по зап'ястю правиці і чиконув лезом по лівиці. Німець схопив пальцями рани на обох зап'ястях, але спромігся затамувати кров лише на одній руці, а з другої руда прискала на чорний корінь явора. Марко жалю не мав.
Зброєю, здобутою дідом Рибіцьким ще за короля Владислава-Уласло, він відсік баварцеві обидва вуха із золотими сергами, забрав їх і сховав у гаман. Підібрав усю зброю і полишив супротивника у лісі спливати кров'ю.
Насамперед Марко заходився воза направляти. Тут один із постріляних розбишак застогнав, і він проткнув його алебардою.
Полагодивши воза, Марко назбирав коней, розшукав також свого господаря.
Гукав, гукав, горлянку надривав, поки відгукнувся старий із густого папороття.
Вірменин руки Маркові цілував і приказував:
— Не за своє життя дякую І Я вже віджилий, їду до Амстердама помирати... Книги ти врятував. Це душа наша — наша книга, наше слово! З рідної землі нас турки вигнали, наші гаразди нашим ворогам в достояніе пішли, але слово не змогли забрати! Найбільший наш скарб — наше слово! А охоронець слова — літера! Поки є наша літера — є наше слово, а наше слово є — є вірменин!.. Ти герой з героїв!
Марко похмуро заперечив:
— Я не герой, я шляхтич! Хочу чи не хочу битись, а мушу битись, бо я лицар по крові... Ну добре, єретику, сідай та поїхали у твій Амстердам...
І втретє вірменські книги Марко врятував під час зливи, коли невеликі ручаї перетворились на стрімкі й бурхливі річки. Воза разом із кіньми збило водою на переправі і понесло, закрутило. Марко не перестрашився, зіскочив зі свого солового і плавма наздогнав воза, скерував коней. Старий вірменин крижнем упав на мокру темну рінь, і плакав, і молився, і дякував богові за порятунок дорогоцінного вантажу.
— Чого плачеш, старий єретику? — спитав його Марко.
— Я плачу, бо не знаю, чи вистачить мені сил довезти книги до сховища. Обіцяй мені, що коли я помру... ти не покинеш книги і передаси всі до однієї нашій громаді.
— Я шляхтич, лицар, суча твоя кров! Як же я маю порушувати угоду?! Хоча, щиро кажучи, занадто важка праця оберігати якісь там ваші книжечки...
— Я винагороду тобі обіцяю найбільшу! Більше одержиш, ніж будь-хто!
— Я ще раз тобі кажу — я шляхтич, лицар! Задаток ти мені дав... Сплатиш, як дістанемось у твій Амстердам, за угодою. Мені зайве не потрібне!
І вони, врешті, дістались до Амстердама без подальших пригод. Та за міською брамою віз вломився, линви трісли, розійшлася волов'яча шкура, і на бруківку з дерев'яних окоренків посипались древні книги.
Вірменин мов збожеволів — здіймав до неба руки, молився і волав, щоб Марко переніс книги он до тієї крамниці, що в кінці вулиці, а він, вірменин, посторожує.
Тут Марко затявся.
— Я шляхтич, лицар! Я можу те вдіяти, чого ніхто не зробить! Але книги носити? Що я — пахолок чи якийсь хлоп?! Га? Я лицар!
І понуро почапав вірменин до крамниці, що виднілась у кінці вулиці. І небавом повернувся з цілим кодлом чорнооких, галасливих людей. Вони з плачем цілували книжки, обіймали один одного, очманіли від неймовірної радості. На Марка вони й не звернули ніякої уваги. Він випряг потиху добрих коней (він спромігся після складних неймовірно підрахунків вирішити, що саме коні і варті остаточної його платні), спакував на них добуту зброю і лахи, зняті з розбишак, і повернув до брами.
Але в брамі митники не випускали його з міста. Поки він, не розуміючи ні слова по-їхньому, лаявся і проклинав все на світі, прибігли вірмени і забрали його з собою. Частували і пригощали цілий тиждень, мов справжнього героя і звитяжця. Коли при всій громаді старий вірменин, старійшина купецької гільдії, дав йому важкий капшук золота, Марко витрусив дзвінкі гроші на стіл. Відрахував свою плату, про яку було домовлено, а зайве посунув від себе на вичовганих дошках.
Вірмени обурено загули, але старий купець, винаймач Марків, щось потиху сказав, і всі задоволено загомоніли...
Вірмени домовились із купцями, що прямували в Польщу, і ті взяли із собою Марка. І от коли Марко від'їжджав з караваном — вірмени влаштували йому галасливі проводи, і старий купець при всіх подарував йому справжні золоті остроги. Справжні золоті остроги! Не срібні, чи бронзові, чи сталеві й визолочені, а остроги із золота! Марко зняв шапку з павичевим пером, чемно вклонився і сказав:
— Від шляхетних людей, навіть якщо вони єретики, можна й золоті остроги прийняти!
Він тут же їх прив'язав до збитих чобіт і скочив у сідло...
І де б не проходив купецький караван, всі дивувались смаглявому вершнику з довжелезною алебардою. Навіть в похмуру погоду світились на замизканих, латаних чоботях золоті остроги. А коли крізь осінні хмари визирало сонце, то золото палало нестерпним сяйвом.
Час був неспокійний, і кілька разів доводилось і купцям, і охоронцям хапатись за зброю. Кожного разу Марко когось цілив або алебардою, або каленою стрілою із куші. Купці хотіли його до себе в постійні охоронці найняти, але він відмовився і повернувся до рідного містечка.