Таємниця одного дiаманта

Логвин Юрій

Юрій Логвин

Таємниця одного діаманта

(роман)

Цю книгу присвячую

пам'яті славетного арабіста

Агатангела Юхимовича Кримського

та київського лікаря

Олексія Івановича Вилегжаніна,

який був свідком та співучасником

останньої подорожі

А. Ю. Кримського на Схід

і розповів мені про це.

Автор

1. КНИГА ДЕЯКИХ ТАЄМНИЦЬ

Перед першою світовою війною у Віденській бібліотеці зберігався стародавній рукопис Джаубарі "Аль-Китаб аль-мухтар фі'кафш аль-асрар"… Не знаємо, чи був Джаубарі персом чи арабом, але книга написана арабським письмом.

Ми ж з вами, любий читачу, певно що не знаємо жодного з арабських діалектів і не знаємо арабської літературної мови.

Тому повіримо давно померлому швейцарцеві Адаму Мецу, який цей манускрипт читав ще десь на початку нинішнього століття. Адаму Мецу він сподобався. І вчений навіть переповів одну історійку з книги Джаубарі. Ця історія про бувалого чоловіка, що ходив по мечетях із товаришем – надзвичайно розумною мавпою – і розповідав найнеймовірніші історії.

Стародавній автор чи не знав, чи не назвав у своєму рукописі ймення перехожого та звідкіля він був. Мабуть, тому не згадує його імені також і Адам Мец.

Але ми гадаємо, ні, просто впевнені, любий читачу, що цей мандрівець із мавпою був колишній моряк Алі, син убогого й нужденного сміттяра із славного міста Багдада. А Джаубарі описує нам часи десь початку XІІІ століття. Значить, і Алі жив у той час.

І Багдад у той час був ще славний і знаменитий, та найкращі часи для Багдада давно минули. Правда, найгірші часи ще не настали – монголи під рукою Хулагу-хана зарізали останнього халіфа Аль-Мустасіма і сплюндрували Багдад, Місто Миру, в 1258 році від Різдва Христового, що рівнозначно 656 року хіджри.

Найславетні часи минули так давно, що вже оповідачі в ханах-заїздах, на базарах-суках, в мечетях, харчевнях та лазнях розповідали про доброго халіфа Гаруна ар-Рашида і його вірного візира, що перевдягались у звичайних обивателів столичного міста і тинялись у такій машкарі ночами по сумнівних закапелках. І, звичайно, попадали у різні неймовірні пригоди.

Про інші звички Гаруна ар-Рашида ніхто вже й не пам'ятав. Ну, наприклад, про таке: при підозрі на когось Гарун ар-Рашид покивом голови кликав ката – той завжди був серед челяді. І кат зразу ж уривав нитку життя невдахи-посіпаки. Є відомості, ніби для того, щоб краще рубалося, кат носив із собою шкіряну подушку і підставляв її під шию приреченому. Отаку, наприклад, мав звичку Гарун ар-Рашид, якого нам казки "Тисячі і однієї ночі" розмалювали, як лагідного дивакуватого батька своїх підданих…

Але суща правда в казках "Тисячі і однієї ночі" те, що пригоди відбувалися в розкішнім і багатім місті Багдаді. Хоча столиця халіфату так ніколи не писалася ані в грамотах, ані в книгах, ані карбувалася на монетах. Називали Багдад іншим іменем – Мадінат-ас-Салям – Місто Миру, Місто Безпеки, так, як його назвав дід Гаруна ар-Рашида – славнозвісний Аль-Мансур. Його імення було Абу-Джафар, але він вирішив прийняти почесний титул "Аль-Мансур" – тобто "Переможний", з яким і лишився у людській пам'яті.

Цей "Переможний" настільки боявся власних підданих, що завів звичай, якого потім дотримувались усі халіфи без винятку, незалежно від їхніх розумових здібностей чи ступеня "переможності". Це звичай "фарас-ан-науба". Тобто в халіфській стайні завжди – і вдень і вночі – стояв добрий кінь під сідлом, щоб на ньому, в разі небезпеки, міг втекти халіф – "повелитель правовірних".

Невідомо, чи знали про цей звичай царі, королі та імператори Європи. Але відомо, що через тисячу років з розпеченої серпневим сонцем Москви, охляп на скакуні тікав Петро І до Троїцького монастиря. Щоправда, потім що пригоду історики або замовчували, або подавали не як вияв нестримної паніки, що охопила майбутнього "Переможного", а як вияв бурхливого темпераменту та нестримності!..

Цікаво було б іще знати, чи тоді, коли Катерина ІІ виламувала з царських регалій дорогоцінне каміння і зашивала в одяг, бо чекала чорних звісток про бунт Омеляна Пугачова – цікаво було б знати, чи тримала вона напоготові коней? Чи дотримувалась вона звичаю "фарас-ан-науба"?! Шкода, але поки що про це не доводилось чути, а от про зашиті в одяг діаманти історики згадують. Взагалі щось воно так вже випадало, що в "Переможних" схильність до завоювань і перемог завжди поєднувалась із схильністю до втечі від справжньої чи уявної небезпеки.

Іван Васильович, котрий Грозний, наприклад, плекав мрію про втечу на далекі туманні береги Альбіону до скупих та пихатих британців. І собі це за вину не ставив ані перед богом, ані перед своїми підданими, рабами та холопами. А водночас дуже, дуже лютував на втікача – князя Курбського.

Не любили, ой не любили "Переможні" помазаники божі втікачів, особливо як вони раби, холопи! Петро Великий так не любив втікачів, що наказав рекрутів позначати татуїровкою на руці. А щоб татуїровка найміцнішою була, робили її по живому тілу підпаленим порохом. Бо раптом втече новобранець, злякається шведських куль і турецьких ятаганів, не схоче накласти головою за царя-батюшку…

Та не збиваймося на манівці, а повернімося до головного – до заснування Міста Миру знаменитим, славетним Аль-Мансуром. Він, як свідчать хроністи, довго їздив до Іраку. Бо Ірак підтримав його чорне знамено роду Аббасидів * у боротьбі проти білого стягу халіфського роду Омейядів. Врешті-решт Аль-Мансуру сподобалась місцина поруч із сільцем Багдад, де ніби збирались кінські ярмарки. Отут він і наказав будувати. Але й тоді, як і тепер, робили попередні плани. Тільки тоді було менше керівників і ще менше проектантів. І це, слава Аллаху милосердному й милостивому, щасливо позначилося на будові міст. Хоча, як ми бачимо, проблеми, які зараз часом виникають з вини славетних зодчих, виникали й тоді.

План Міста Миру насипали на землю попелом. Походив, поблукав Аль-Мансур майбутніми вулицями та майданами свого майбутнього круглого міста, бо в плані місто було як колесо від гарби: ступиця – резиденція халіфа, спиці колеса – вулиці, обід – зовнішні мури з незліченними вежами. З вулиць до резиденції прямого ходу не було. Тільки по галереях мурів через незліченні варти й залоги…

Аль-Мансур дбав про те, щоб у місті жили тільки його придворні.

М'ясний ринок він взагалі випхав за стіни міста, бо в різників повсякчас у руках довгі гострі ножі.

Палац же приголомшував усіх, хто його бачив. І не лише золотом і смарагдовою полив'яною банею височиною аж на 80 ліктів. І на бані вершник мідний золочений. Переповідають, що вершник показував списом туди, звідкіля загрожував ворог чи "навіть, ще страшніше, власні піддані – бунтівники".

Ми здогадуємось, що розповідь про списоносного стража разом з арабами перенеслася до Іспанії в Гранаду. У переповістках їхніх сусідів-християн Аль-Мансур перетворився на легендарного Альманзора.

Про чарівного вершника на початку минулого століття написав американський романтик Вашінгтон Ірвінг. Як довела славнозвісна поетеса Анна Ахматова (а без псевдоніму – Ганна Горенко), ця розповідь Ірвінга так вплинула на Олександра Сергійовича Пушкіна, що він скомпонував незабутню казку про золотого півника. І завершив її геніальним гаслом для всіх казкарів, як членів Літфонду, так і початківців: "Сказка ложь, да в ней намек – добрым молодцам урок!"

Отож місто збудували. Але ті, хто в ньому мешкав, потребували і їжі, і питва, і різних послуг всяких фахівців.

І незабаром Кругле Місто обросло з усіх боків людськими житлами всіх ступенів достатку та вбогості.

Ну а при такому оточенні вже ні того страху, ні тої поваги до мурів і башт Круглого Міста, Міста Спокою, Міста Миру.

Халіф Аль-Мансур, як достеменно відомо, ніяких вузів не закінчував, теорії та практики містобудівництва навіть екстерном не складав. Тому його наївну футурологію і віру в безпеку власної персони вибачимо.

Але навряд подібні речі можна вибачити так галасливо розрекламованому будівництву міста майбутнього, столиці Бразілії. Той же Аль-Мансурівський палац, тільки оточений не мечетями, лавками, лазнями та ханами, а звичайнісінькими бідонвілями. Ось як! І не коли-небудь, а в 70-ті роки останньої ери…

Коли маленький Алі, якого, як ми вже вирішили, потім називатимуть Алі аль-Багдаді (Алі із Багдада), народився на базарі і почав своє нужденне трудове життя на тому ж базарі, то давно вже не було і "Аль-Кубба аз-захаб" – "Золотої бані" з вершником на верхівці – завалилося склепіння ще в 941 році під час страшної повені. А мури палацу стирчали до середини XІІ століття. Тобто їх розтягли на цеглу ще десь за півстоліття до народження малого Алі.

Батько Алі, Хасан, жив без жінки і служив сміттярем на базарі.

Отож доводилося йому все робити власними руками. І сміття прибирати, і кізяки, які назбирав на базарі, продавати дрібним торговцям, які скуповували й перепродавали не лише кінські та волячі кізяки, а й людські фекалії. Доводилося самому діставати поживу, самому готувати страви і доглядати за малим.

Жив сміттяр з малим в щілині між двома будинками. З одного боку був маєток знаменитого ювеліра, а з другого боку був будинок лікаря-християнина.

Ювеліру батько платив за те, що він зайняв простінок між двома будинками. Платив і лікарю-християнину теж за те, що спить в затишку товстих глиняних мурів.

Будинки стояли недалеко від легендарної повноводної річки Тигр. Неподалік від їхньої схованки було припнуто старезний водяний млин на плаву. Від раннього ранку до пізнього вечора він гуркотів жорнами, безупинно плескав лопатями колеса по каламутній воді і рипів, рипів старими своїми болонками та дошками. Коли повівав вітер до сховища малого Алі від річки – він приносив найкращий у світі, життєдайний теплий дух розмолотої пшениці.

Повсякчас над річкою чулися крики човнярів, від зорі до зорі, а то й глибокої синьої ночі. Бо не одна тисяча човнів була у славному Багдаді. Човнярі чого тільки не перевозили, кого тільки не переправляли з берега на берег: і людей, і тварин, і коштовності, і кізяки, сушені на паливо, хмиз і глеки з бітумом, рабів і воїнів, поетів і повій…

Спробував Хасан одружитися вдруге, щоб у домівці була господарка і помічниця. Та якось старий Хасан прийшов додому раніше, ніж звичайно, і побачив – мачуха доїдає гарячі оладки, а малого відштовхує від дерев'яної таці з вареними бобами.

Він тоді сказав, за мусульманським звичаєм і правом, три рази, що вона йому не жінка.

1 2 3 4 5 6 7