Золоті остроги

Лемки в горах казали, що Марко такий, бо він материнського слова не послухав.

В долині ляхи казали, що то він такий собі, бо в нього матір відьма, що вона, мовляв, на нього чари наслала. Останні помилялись — Катерина була із старого роду збійницького Боволяків і відьмацтвом не займалась. Навпаки, була вона жінка богомільна і ніколи не одступалась від церкви своїх батьків.

А зійшлась вона без шлюбу із шляхтичем Рибіцьким, коли в нього служила ключницею. Той мав гарні землі в долині і табуни добрих коней.

Опинилась Катерина в долині, бо лишилась одна. Вона була вже на виданні, коли їх рід спіткало нещастя — всі чоловіки полягли в боях на угорському боці. Другого літа впала пошесть на бидло. Одна коза строката й круторога вижила. А весною третього року спалахнула морова хвороба.

Довелось Катерині поховати усіх родичів без попа і дяка, бо й тих прибрала страшна хвороба.

Отоді Катерина забила двері хижі, поцілувавши дзвінкі їхні дошки, перехрестила та поспішила в долину, тягнучи за собою на мотузці рябу козу.

Тупотіла ратицями рогуля-коза, вим'я якої пружно метелялось над курним шляхом. Та молока давала мало — хіба ж ялова добре доїтиметься?

Коли стала служити панові, то берегла свої груди від дотику чиїхось рук — знала, що тільки хто покладе на її голі груди руку, то вже матиме над нею всю силу.

І так сталось, що пан підійшов якось, коли вона прала, наклав гарячі пальці на її груди.

Із звичайної челядниці, що поралась то біля корів, то біля свиней, то на кухні біля загального казана, її перевели до покоїв.

Син народився у Катерини тоді, коли у пана Рибіцького гуляла вся навколишня шляхта. Гуляли й радились, чи йти турка воювати, чи вдома сидіти. Вирішили, що турка треба обов'язково воювати, але ще багато справ удома, і тому тепер немає часу для походу. А Катерина під нагоду схопила немовля і подалася з двору за найближчий шпиль. У похиленій церкві охрестила свого первістка Марком. А хрещеними були двоє старезних-престарезних жебраків.

Отож, повторюємо, не пан, а пані перша звернула увагу на смагляву, чорнооку дебелу дівчину. Сама ж пані була білошкіра, немовби сметанна, очі блакитні, величезні й широко розкриті, малесенькі коралові вустоньки ледь розтулені і білі зубки аж світилися. Тільки між верхніми передніми зубами мала широку щілину. І народжувала вона своєму чоловікові одних доньок. І дивне диво — зовсім не старіла і не блякла від пологів. Челядниці-ляшки казали, що вона не старіє, бо відьма.

Пані питала Катерину, чи не чула вона, що про неї бовкають слуги. Але Катерина мала голову і відказувала, що їй це важко второпати, бо вона, мовляв, ще погано знає мову. А пан помітив Катерину, як вона була в нього вже ключницею і тримала в хватких руках не лише ключі, а й усіх челядинців.

Понесла Катерина шляхетське сім'я від першого разу, і народився в неї смаглявий, як і вона сама, хлопчик. Від батька успадкував блакитні очі й випнуту нижню щелепу. Пані не те обурило, що Катерина понесла від її чоловіка, а те, що сина народила. Зчинила сварку, ще й ксьондза напустила на чоловіка, щоб Катерину вигнати з двору. Але пан Рибіцький спитав дружину — хто ж тоді господарюватиме?.. Може, вона, його жінка, дасть раду і корівні, і волівні, і ставкам, і всім челядинцям?..

За той час, що Катерина спустилась з гір, вже трьох сусідів-шляхтичів пустили по світу в одних ходаках вірні їхні слуги та спритні лихварі. А Катерина не прогавила жодної нагоди, щоб збагатити, укріпити, упорядкувати маєток. Пані такі слова видалися справедливими, і вона змовкла. Катерина лишилась господарювати.

Серед кодла дітей, що завжди камешились на подвір'ї, пан Рибіцький вперше відрізнив Марка у років чотири. Схожих на пана дітлахів було багато, але тільки Марко мав такі пронизливі блакитні очі та випнуту щелепу. Та однак не за блакить признав пан свого байстрюка.

Чотирирічний Марко настромив на лозинку грушу-падалку і різко цвьохнув правицею. Груша аж захурчала і збила зі стріхи горобця. Пташина впала набік, стріпувала крильцями і дригала тонюсінькими лапками... І перше, ніж горобчик очуняв, Марко примчав до здобичі і вчепився в неї гарячими хваткими пальцями.

З того дня пан Рибіцький весь час його при собі тримав. Дозволяв, незважаючи на малі роки, скакати в сідлі і без сідла, іграшковим мечем рубати й протикати солом'яне опудало.

А коли Марко трохи підріс і на полюванні, ледь витягли на камінь мисливську кушу, припечатав на місці здоровенного зайця, пан Рибіцький почепив Маркові на шию срібного ланцюжка. Малий від нагороди та хвали ще більше старався і вдень зі зброєю був, і вночі снив. Так скрізь з собою тягав Марка і вихвалявся ним. У костьолі Марко бачив лицарські доспіхи на стіні всередині будівлі.

Та ось сталась веремія з безбожними турками. І король повів шляхту на загин в південні краї. Полягло тоді чимало лядського лицарства від гострої шаблі та захлинулось в тугих арканах. Багато дворів і замків шляхетських занепало після того страшного погрому чи то у Валахії, чи то на Балканах.

Потрапив у полон і пан Рибіцький, опинившись аж у Криму в рабстві у якогось мурзи.

Однак в маєтку пана Рибіцького все йшло по-старому" ніби пан нікуди і не йшов воювати.

Коли Марку виповнилось тринадцять років, піднялась Катерина в гори і домовилась із збійниками, що вони не зачеплять її сина і челядинців-ляхів, коли ті гнатимуть волів через гори. Казали люди, що збійники її послухали — навіть провідників дали. Правда, одні казали, що вона чимало повновісних грошей срібних празького карбування їм відвезла. Інші казали, що вона пообіцяла їм віддати кожного десятого вола.

І її отрок Марко разом із челядинцями-ляхами пригнав з-за гір чималу череду вгодованих галицьких волів. А відомо, що на краківських торжищах вгодована воловина коштувала дорожче, аніж хороша телятина. Говорили, що учинити це діло Катерині порадив лихвар-вірменин з містечка. Що ніби він і срібло їй позичив, і папір на те срібло переказав до своїх одновірців-вірмен у Львові.

Восени Катерина сама вибралась до Львова і одержала по листові гроші у вірмен, передала викуп з купцями до Криму. Знов казали люди, що вона сама б до того не додумалася, якби не старий вірменин-лихвар. Кажуть, що вона його полюбовницею була. Але дітей не було в неї за весь час. І до всього, цього перелюбу ніхто напевне не міг довести.

Навесні повернувся із Криму пан Рибіцький.

Був геть висохлий, від шаленого сонця наче обгорілий, але очі лишились холодно-блакитні, і анітрохи в них не згасла завзятість. А в кінці зими Катерина народила сина, а пані Рибіцька, як завжди,— доньку.

На другого сина Катерини пан не схотів і поглянути, їздив він того разу на сейм до Кракова восени, а через рік привіз молодесеньку шляхтянку з грудною дитиною. Казав пан усім, що це жінка його товариша по кримському полону. А її чоловік ніби втік від погоні, та, на жаль, був уражений отруйною стрілою і помер. Пані, що й сама брехала повсякчас чоловікові, повірила всім панським оповідкам.

Але Катерина не повірила.

Спитала на конюшні, притулившись до пана тугими гарячими грудьми:

— Запишем Марка сином своєму братові Томашеві?

Пан Рибіцький аж слиною захлинувся. Старший брат пана Рибіцького, старезний і кволий Томаш, не дуже тримався за радощі цього світу і мав небавом відійти. Але землицею володів доброю, і маєток його був один з найкращих у цих краях.

— Не маю я над братом влади.

— Маєш, пане! Не хочеш на Марка записати — волієш на свого синочка від шляхтянки землю записати.

— Не можу я, бо ти грецької віри й до всього хлопка. Перейди в римську віру — попрошу брата.

— Молю тебе, пане, попрохай брата! Я тобі й твоїм усім дітям служитиму. До моїх рук і срібло, і золото липне, все добро. Все ваше буде — мені нічого не треба. Про сина свого подбай. Він справжній вояк — ніколи тебе не осоромить...

Але пан Рибіцький, так челядинці казали, відтрутив Катерину, скрутивши їй руку, і пішов у своїх справах до покоїв.

Челядинці дивувались, що пан заламав руку Катерині — в той час він вже підупав, а Катерина була при повній силі і жоден хлоп зі служби не міг її подолати...

За якийсь час привіз пан Рибіцький свого престарезного брата сивовусого та похнюпленого і обвінчав з ним молоду шляхтянку. І її дитину Томаш Рибіцький, як годиться,— всиновив. А коли брат помер, то пан сам усиновив свого "небожа" і зробився опікуном над маєтком молодої вдови.

Марко тим часом зріс на здоровенного, смаглявого, мов циган, парубка і височів, наче вежа, над своїми однолітками. Наступного дня по тому, як стало відомо про опікунство пана Рибіцького, Маркова мати засідлала двох коней. Приточила до одного паки із всякими лахами, а на другого посадила молодшого хлопця і повела їх на леваду.

Там її Марко боркав знаменитого угорського жеребця. А пан Рибіцький стояв біля плоту і давав поради. Побіч пана стояло двоє його челядинців-улюбленців — псар із двома хортами на сворі і конюх-татарин.

— Марку! Облиш коня! — наказала мати.

— Що трапилось, Катерино? — насторожився пан Рибіцький.

— Додому їдемо! Марку, ти чуєш чи ні? Коні осідлані, не барись. Попрощайся зі своїм татом, паном Рибіцьким, та й поїхали. Дорога важка!

— Що, як?! — пан Рибіцький почервонів, а сиві вуса, мов у кота, розпушились.— Що ти, хлопко, верзеш?!

— Пане! Ви добре знаєте, що мій Марко, то ваш син. Так само, як і панич Мілько. Обидва вони — ваша кров. Тільки панич Мілько від пані Мочар, а Марко від вашої ключниці... Коні ж, пане,— мої! Плата за працю. Задурно лише полонені в орді кізяки збирають, ви добре самі знаєте... Я вам господарство гляділа і гроші на ваш викуп добувала, поки ваша пані вам двох доньок подарувала...

Пан Рибіцький аж ногами затупав.

— Хлопка! Панські справи — то панські справи, і ти їх не руш! Забирайся геть!

— Марку! Не барись!!! Я прослужила твоєму батькові не один рік, і цього досить! Не хочу, щоб і ти в нього у пахолках кращі свої роки змарнував!

Але Марко хоч і спішився, і віддав конюхові вуздечку, однак не рушив до осідланих материнських коней.

— Як не хочеш бути вільним збійником, то лишайся панським пахолком... Але я твоя мати і лишаю своїй дитині одного коня. І ще ось до коня тобі, нерозумний синку, оця цяцька.

І вона висмикнула із паки багату турецьку шаблю.