Перунові стріли

Юрій Логвин

Перунові стріли

Авантюрний роман про часи Давньої Русі

ДІД ПРАБАБИ ЛЕЛІ

Коли із Києва прибув княжий гонець і загадав надіслати людей на будову укріплень, випало їхати во стольний град закупові Півню разом із кількома челядниками.

У Півня був небіж, який за ним весь час бігав. Тому й прозвали його Півником. Як почув Півник, що дядька надсилають до Києва, то зразу побіг до Баби Лелі. Власне вона йому була не баба, а прабаба у четвертих. Її всі звали ще Великою Бабою. Бо, дійсно, не дивлячись на свої дев'яносто (так казали) років, вона була вища і дебеліша своїх правнучок. Взимку і восени вона жила з Півниковою родиною. Але тільки наставали теплі дні, вона переміщалась до комори. Як було сонячно і сухо, то возсідала вона на ослоні перед коморою, смикала мичку і сукала нитку, пускаючи в оберти невтомне веретено. У похмуру і дощову погоду вона перебиралась під дашок комори і там продовжувала прясти свою незкінченну нитку.

Прибіг Півник до Баби Лелі і сказав.

— Бабо Лелю! Тіун посилає Півня град будувати. Я хочу з ним поїхати.

— Дитино, є одна біда в цій справі…

— Яка, Бабо Лелю?!

— Ти вільна людина, бо ти в громаді. А твій дядько випав із громади. Позичив у боярського тіуна срібло і купив собі коня. А кінь той возьми…

— … та й здохни!

— Отож бо! І потрапив твій Півень у кабалу до боярина, став закупом боярським. Тепер вільною людиною може стати, віддавши борг. А де він візьме срібло? Громада за нього не платитиме…

— … бо він не спитав у старішин, як позичав!

— Розумничка ти моя, світлая голівка.

— То що мені робити?!! Я так хочу поїхати до Києва!!! Ти ж, Бабо Лелю, стільки розповідала про Рибку та Бравлина, моїх пращурів, як вони в Києві пробували. Так хочу!!!

— Справді?

— Більше за все на світі!!!

Велика Баба заплющила очі, довго мовчала, поклавши теплу велику руку на голову Півника. Потім її рука здригнулась і вона тихим голосом проказала: "Піди, поклич батька". Що без сумниву означало — Півник поїде до Києва разом із дядьком Півнем.

Півник збігав за батьком, який саме видовбував нові липові ночви — ось-ось у матери Півника мала ще народитися дитинка.

— Слухай мене уважно, — говорила Баба Леля, знов запустивши жваве веретено і посмикуючи лівицею мичку. — Нехай малий їде з дядьком до Києва. Тільки щоб і малого не запроторили в кабалу, приготуйте йому з собою одіж на запас і харчів удосталь. І щоб при всіх сказав тіунові — малий їде з Півнем. Але із своїми харчами і речами. І візьми із собою когось двох поважних із громади. Таких, щоб потім, якщо щось не так — могли чесно свідчити. Бо там де влада і її слуги — там завжди брехня і підлість! Іди! А ти, малий лишись. Ти мені потрібен.

— Щось тебе, Бабо Лелю, принести чи подати?

— Ні, хлопчику, справа дуже поважна. Я найстарша. І хто зна, скільки мені ряст топтати… Ти їдеш до Києва на все літо і маєш повернутись восени після рівнодення. А я не знаю, чи дотягну я до того часу. Тому хочу, щоб ти мені переповів усе, що я тобі про твоїх пращурів розповідала.

— Чого я? Бабо Лелю, ти ж усім розповідала! І дядькові Півневі, коли він приходив до нас!

— А того, що з усіх тих, у кого в жилах тече хоч крапля Рибчиної крові, ти найздібніший. Ти знатимеш добре — то й іншим про нашу кров розповіси. І пам'ять про всіх нас, наших пращурів не пропаде. І ще — в житті може трапитись щось схоже на діла твоїх пращурів. І ти вже знатимеш, що робити чи боятись чого… Собака і кінь тільки те пам'ятають, що з ними трапилось. А людина пам'ятає і те, що перед нею трапилось… Отож іди, попроси в матері глечик березового соку, якщо досі лишився. І кухлик.

Березового соку ще досить лишилось. І Півнику мати націдила з бочки повен глек і дала кухлик.

— Що, Баба Леля тебе збирається на дорогу напучувати?

— Ага.

— То піди та послухай її, бо вона стара і дуже мудра. Добре, що вона з нами живе.

Баба Леля поставила на ослін глек із соком і кухлик.

— Піди, прикоти окоренок та сідай отут, щоб я тебе добре чула правим вухом.

— Та я знаю.

— То й добре. Випий трохи соку, щоб горло не дерло і починай.

Півник націдив у кухлик соку, надпив і почав переповідати всі бабині оповідки про своїх пращурів.

— Твого діда всі називали Рибкою. І всіх його синів і онуків називали Рибками. А називали його Рибкою, бо він перше слово сказав: "Рибка!" І не тільки сказав, а й уловив рибку. Бо вискочив із човна у воду і вхопив червінку. І його батько ледь устиг його врятувати і витягти із води. Бо там була дуже мілка вода і човен ледь не кресав днищем по піску. І твій дід Рибка, тоді ще безштанько, не випускав рибку з руки, поки вона не засмерділась. Тільки тоді віддав. Йому тоді було чотири роки. А справжнє ім'я його було Борич. Але так його ніхто не називав… Потім, того ж літа, він раніше всіх навчився плавати. Він приходив до води і все дивився, як старші хлопці плавають. Потім зайшов у воду і поплив. Тієї осені мати йому вже пошила штани, бо його Дід сказав: "Невістко, не гоже щоб мій онук плавав, як дорослі хлопці, а ходив лише у сорочці". А вже через рік почав Рибка ловити не руками, а вудочкою. Зробив її для нього Дід. З доброї кінської волосіні і найменшого гачечка. З тією вудкою Рибка ходив і на річку, і на протоку. Та де б не ловив — завжди тягнув додому дві чи три лозини з верхівками чи голованями-виплодками. Цією вудкою Рибка ловив два роки. Аж поки того літа її не обірвала щука разом з верхівкою. Другу вудку Рибка сам змайстрував. І жилку з кінського волосу виплів, і поплавець зробив із соснової кори і гусячої пір'їни. Тільки гачок довелось просити в старших. Тоді ж він собі змайстрував і перший лучок. Лук із ліщинового прута, тятиву із конопляної шворки, очеретяні стріли. І зразу приніс здобич. Але від цієї здобичі Дід схопився за голову. Бо Рибка приніс півдюжини курчат… тетерки!

Дід засмутився, що Рибка так дурно вчинив. Довелося тих курчат закопати, щоб не було ганьби від людей. І Дід за ту дурню не побив і не полаяв Рибку, а тільки виговорив і присоромив. І більше ніколи Рибка таких дурниць не робив. А коли обмолотили хліб, тоді Дід зробив Рибці справжній лук. Як Дід робив, то Рибка йому допомагав і все запам'ятовував. Стріли робив Дід, а виглажував їх на бруску-камені Рибка. Наконечники стріл були із кісток коров'ячих, а пера взяли воронячі… Поки підступила справжня осінь, Рибка добре пристрілявся. Як полетіли гуси з півночі у вирій, пішов Рибка на зжату ниву. Бо туди з болота прилітали гуси попастись. Він сховався у кущах край поля. Та до нього ніяк не підходили гуси. А коли таки добулись, то Рибка застрелив найбільшого гусака. Як він притяг того гусака, вся вулиця вийшла подивитись. Старші дивувалися і хвалили меткого хлопця. А інші хлопчаки і отроки казали: "Так йому ж Дід робив і лук, і стріли! От якби він сам змайстрував і ним уполював гуся…" Рибку ті слова добре допекли і він заповзявся, що сам спорудить собі і лук і стріли. Коли Дід йому робив цей лук, то говорив: "От якби доброго ялівцю стовбурець без сучків роздобути, то ще кращий би був лук. Ялівець добре пружинить". І це добре запам'ятав Рибка. І, взагалі, Рибка все добре пам'ятав.

Отже, наступного літа, коли настала небачена спекота, Рибка тихо зник із двору. А подався він у далекий ліс по ялівець для лука. І так сталося, що ввечері Рибка не повернувся. Почали питати в людей, чи хто бачив, у який бік він пішов? Всі казали по-різному. І тільки одна стара сказала, що бачила, як хлопчик ішов опадкою до двох пагорбів. А то поганий шлях. Бо він простягався просто до Перунових Каменів. За Перуновими Каменями сухий ліс. А за сухим лісом — річка. За річкою вже землі ворожого роду.

Вирішили шукати Рибку завтра вранці.

— Рибка ходить так, що слідів не відшукаєте. Він завтра сам об'явиться! — сказав Дід.

На другий день повернувся Рибка в селище. Прийшов із опадки між двома пагорбами. Рибка притяг оберемок очерету і чотирі довгі пагони сухого ялівцю.

— То ти до Перунових Каменів ходив?!! — на смерть перелякалась Рибчина мати.

— Я пішов далі. Бо коло Перунових Каменів там ялівці криві і сучкувати. Я пішов далі на захід до Річки. Річку переплив і пішов до Сухого лісу. Там зразу знайшов добрий ялівець. А потім мені закортіло подивитись на ворожу землю. Тоді пішов далі на захід до глибокого ручая. Переплив ручай і пішов у сосновий молодняк. Там жінки і дівчата збирали гриби…

Люди почали казати, що малий навіжений. Треба його повести в дружнє село до знаменитого волхва. Нехай волхв вижене з нього злий дух Полісуна. Бо хлопець кудись ще полізе. Може початись головосік меж родами. Але Дід обурився і сказав, що ніякого злого духу в Рибці немає. Бо він скільки ходив по лісу, зробив діло і повернувся не дурний на голову і здоровий тілом. Хоча страхополохам Дідові слова не сподобились, більшість людей згодилась із Дідом. І Рибку нікуди, ні до яких волхвів, не потягли.

Рибка від'ївся і відіспався і почав робити лук. Він поставив лаву за начинням, щоб усі бачили, що він майстрює. До нього підійшов Дід і побачив три ніби наконечники списів.

— Де це ти взяв, онучку? — тихо спитав він Рибку.

— У Перунових Каменях, — відповідав Рибка.

— А ти знаєш — що воно таке? — тихо спитав Дід.

— Це Перунові стріли. Дві кам'яні, одна залізна. Я підійшов до Перунових Каменів саме в обід. Сонце просто в тім'я пече, як скажене. І ще там, в улоговині, де розваляні домниці, багно цвіте. Від його духу аж голова паморочиться і наче нудить. Я тоді поспішав геть, щоб не зомліти. І враз попереду і праворуч як гахне блискавка!!! Як лупоне грім!!! Із сонячного неба — блискавка і грім! Вона так лупонула, що мене на землю кинуло. Не знаю, чи довго я лежав. А коли підвівся, закортіло мені подивитись, що потрощила блискавка. Бо як вона вдарила, то здалось, ніби вона на друзки рознесла Перунові Камені. Підійшов я ближче. Дивлюсь — край одного валуна поплавився і блищить, як полив'яний. І жар від каменя йде, немов від печі. І земля коло нього покопирсана, наче вепром порита. І там лежать одні стріли Перунові — дві кам'яні, одна залізна. Ну я їх і запхав у торбу…

Тоді Дід обережно накрив Перунові стріли шматом берести. І тихо-тихо йому сказав:

— Це тобі було таке явлення, знак від Перуна. Про суху блискавку я чув у далекій молодості, але сам ніколи не бачив.