Таємна перлина

Логвин Юрій

ЮРІЙ ЛОГВИН

ТАЄМНА ПЕРЛИНА

ПОНЕДІЛОК

Дуже давно, майже дев'ятсот років тому, жив у славнім граді Києві хлопчик Ілько. Його хата стояла на Подолі, під високою горою Хоревицею. Саме там, де з-під гори б'ють джерела і зливаються у струмок. Струмок плине їхнім кутком і впадає у річку Глибочи-цю. У Глибочицю також впадає річечка Киянка. А, як відомо, вона витікає з Кожум'яцького яру, який усі люди просто називають — Кожум'яки. Дідусь розповідав, що коли він був зовсім малим, то дітлахи ловили корзинами у Киянці пічкурів. За один раз могли наловити на повну сковороду Та, як почали розбудовувати місто і передмістя, Киянка забруднилась і обміліла. Зараз тільки у повінь, коли здиблюється вода і в Почайні, і в Глибочині, тоді в устя Киянки часом запливає якась риба. Ну її зразу ж і виловлюють.

А потім Киянка міліє, і тільки дрібнесенькі мальки-виметки пічкурів сновигають в усті. А Глибочиця ще плине з Дорогожицьких пагорбів і ярів. На південь між КудряБцем і горою Щекавицею. Тоді круто завертає на схід під Копировим кінцем. І вже спокійно пливе Подолом до По-чайни. Тут Глибочиця глибока. Тому в ній побудували притиски-прича-ли, а на березі зрубали добрі комори для краму. Бо до Києва припливає стільки лодій, дубасів, стругів, що на почайницьких притисках-причалах вже немає місця для стоянки.

Найвище по течії Глибочиці притиски-причали доходять майже до Житнього торжка. Ну, звичайно ж, Житній торжок — тільки один із багатьох київських торгів. І годі йому змагатись із Торжищем посеред Подолу Але й тут добре торги чинять.

Отож, а був це понеділок, мати розбудила Ілька рано-ранесенько. Ще сонце з-за Дніпра не визирнуло і не позолотило оборонні вежі і собори верхнього міста — Гори. Але на дворі було вже світло, як удень. Ілько притьмом скочив із широкої лави, на якій він спав, і вибіг із хати. Зразу до колоди дубової — їхнього власного водогону. По колоді вода відводилась із джерела просто на їхнє подвір'я. Хлопчик висмикнув чіпа з колоди. І холодна вода вдарила йому тугим струменем на руки. Хоч і не хотілось отако зразу по теплій постелі лізти під холодну воду, але Ілько ретельно вмився. Так його вчила мати. Бо те, що стосувалося хатнього діла і порядку, тут всі слухалися матері. В хаті Ілько зняв із жердки рушника. Рушник для хатнього вжитку. Але сестра Марія все одно вишила його червоними деревами, півнями та кониками. Марія — молодша із двох сестер. Старша — Катерина. А Ілько — найменший у їхній родині.

У хаті, крім матері, нікого вже не було — всі пішли до своєї праці. Тому Ілько, як господар, заліз на покуття і почав похапливо сьорбати парне молоко. Мати ось-ось тільки подоїла їхню руду корову Лиску А от хліб зачерствів. Мати обернулась від печі і зауважила:

— Чого ти давишся? Хто тебе в шию жене? Поснідай та віджени корову Сьогодні тобі урок — перебрати овес. Чуєш?

— Авжеж, мамо, чую! — проказав Ілько, допиваючи великий кухоль молока. Та й зліз із широкої покутньої лави. На ходу доїдав горбушку житнього хліба.

Вискочив надвір і йому зразу веселіше стало. Бо надворі світло-світлісінько! А в хаті в них, не дивлячись аж на три вікна, завжди сутінно. Хоч і світліше, ніж у інших людей в їхніх хатах-істобках. Бо майже в усіх сусідів і печі курні, і вікна волокові. В Ілька піч із підвішеним ко-мином-димником. Димник щільно-прещільно виплели із тонкого вербового коріння. Потім обмазали і зовні, і всередині глиною. Щоб іскра, якщо із челюстей печі вилетить, то не підпалила. До комина-димника ще й рукав приточили з мішковини. Теж добре глиною просинений. Тепер дим виходив із хати у сіни, а там далі піднімався в димар.

Це матінка своїм чоловікам загадала зробити димник-комин. Бо вона дуже мучилась із очима від диму. До того чорного хмарою дим здіймався від печі, клубочився під кроквами. Поки не виходив через покрівлю. Як же почепили димник і вивели "шию" у сіни, то й сволок поперек зрубу поклали. І плахи на нього настелили. Вийшла знизу стеля, вгорі — горище. Як опанували дим, то Ількова матінка пообмазувала стіни зрубу білою глиною. Посвітлішало в хаті від побілених стін. Та й з трьох вікон — лише одне волокове. Те, що навпроти устя печі. Друге чільне і причілкове віконця з лутками. Тільки в раму вставлено не круглі скельця, як в княжому палаці, а добре вичищені бичі міхури. Звичайно ж, крізь них нічого не побачиш. Зате в істобці набагато світліше, ніж у сусідів.

Ілько за кілька розгонистих стрибків опинився біля хліву. Бо садиба у них зовсім маленька. Але дуже охайна і доглянута.

Відчинив рипучі двері на бігунах і ступив у теплі сутінки. Не дивлячись, навпомацки зняв налигач зі стовпа і залигав корову Лиску. Вона ніби щось утробно промукала і потяглась до Ількової лівиці. А Ілько вже тримав кусничок горбушки напоготові. Лиска злизала нерухомим язиком хліб із долоні. І обслинила йому всі пальці. Лиска — їхня годувальниця й улюблениця. Проте має свою вдачу. І тому Ілько водив її на налигачі. До всього, треба знати, як вести. Треба йти зліва від корови. І не менше, як на два кроки від чубка. Бо корова може махнути головою, щоб відігнати мушву, і ненавмисне вдарити рогом. Трапилось із його друзякою Іванком. Вів корову за налигач. Корова в Іванка дуже смирна. Та Іванко став занадто впритул до неї. Чи на неї якась кусюча муха сіла, а чи ґедзь. Корова враз як махне головою! Я-ак вріже Іванка рогом! Щастя його — попала рогом у кістку груднини. Від удару Іванко без пам'яті гепнувся додолу. Вся сорочка була залита кров'ю. З тиждень Іванко був слабий і лежав, не підводячись. Це трапилось в кінці минулого літа. І тоді Ілько дуже злякався, що Іванко помре. Бо Іванко — найкращий його приятель. Як сталося те лихо, Ілько, водночас, сам себе подумки похвалив, що добре слухав старших і ніколи не порушував їхніх наказів і повчань. А найбільше Ілька дідусь навчає та напучує. Бо хоча всі люблять найменшого в родині — Ілька, особливо вони не мають часу з ним розводитись.

Та дідусь, хоч дуже й дуже старенький і зовсім слабенький, проте голова в нього добре тямить. І чого він тільки не знає, важко навіть собі уявити. От було цієї зими одного разу. Грівся дідусь на полику коло печі і розповідав про часи славетного кагана Землі Руської — Ярослава Мудрого. Дідусь казав, що Ярослав Мудрий родичався з багатьма правителями земель і ближніх, і дальніх. І тому до Києва приходило багато чужинців та іновірців. Траплялися серед них і ченці-латиняни. Дідусь розповідав, що деякі носили лише грубезні верети. На тімені мали виголену плішину. Ні вусів, ні бороди тобі — ну геть наче баба! А верети підперезували товстими вузловими вірьовками. І от одного разу на Великім торжищі до одного перехожого такого ченця причепився підпилий варяг. їх багато в ті часи кормилося при дворі славного кагана Ярослава. Варяг почав кулаками гамселити ченця. Але якось той чернець-латинянин спромігся розв'язати свій пояс-вірьовку. І зачав вірьовкою вузлованою періщити нападника. Бив швидко і влучно! Попадав щоразу вузлами точнісінько по пиці і по пальцях. Порозбивав йому пальці, що він не міг і меча з піхов видобути. З пики зробив криваву перепічку!.. Ілько тоді спитав у дідуся — що то за вузли були на линві, як вони пов'язані?.. Дідусь попрохав подати шворку, зсукану із м'якого липового лика. І понав'язував на ній подвійні вузли... Ілько добре схопив — як дідусь міряв линву, де і як вузли в'язав. Тому, тільки прийшла весна і почали люди виганяти худобу в череду, Ілько пов'язав вузли на налигачі. І вийшла в нього отака хитра зброя. Відведе Ілько Лиску на пасовище, а як вертається, то по дорозі збиває головки з будяків.

Якщо інші дітлахи забавляються, посікаючи лозинами бур'яни, то Ілько вчився точно попадати вузлами по квітках і верхніх листочках. І недарма вправлявся щодня. Якось оце пішли вони з Іванком лівим берегом Глибочиці до великих притисків на Почайні. Бо хтось сказав, що там багато лодій прибуло із Смоленська. І з ними дві лодії варягів. От Ілько та Іванко й вирішили подивитись, які ж то варяги і які в них лодії. Та на половині дороги до притисків присікались лівобережні хлопці. Всі були старші. Один візьми та й затопи Іванкові в лице. Ілько тільки й чекав цього — здер налигач із пояса, бо він ним підперізувався, як той чернець-латинянин, з усього маху вперіщив нападника! Вузлом по вуху! Той снопом гепнувся на землю. Ілько зразу ж і другого хльоснув по пиці. Той заверещав і кинувся геть. З ним інші. Але й Ількові з товаришем довелося накивати п'ятами, поки ті хлопці не опам'ятались. І не довелось їм подивитись на варязькі мальовані лодії.

Ілько, міцно тримаючи вузловий налигач, перевів Лиску по колодах над струмком і вийшов на вулицю, що вела до мосту. Сонце зблиснуло золотими іскрами на легких хмарках, коли Ілько підвів свою корову Лиску до першого глибочицького мосту. Міст цей міцний і широкий. По ньому можуть вільно роз'їхатися два воза-коли. Дідусь казав, що на цей міст давали гроші і гончарі, і кожум'яки, і торгівці з Житнього торжка.

До мосту з усіх провулків підгонили худобу. Ілько міцніше прихопив налигач, щоб Лиска чиюсь корову та не потнула рогом.

Як підвів Лиску до мосту, то побачив свого старенького дідуся. Він стояв недалеко від урізу води. І обтесував дуже неквапно товстенну вербову колоду. Вербу зрубали ще до Ількового народження. За ці роки вона добре всохла, вистоялась. Аж дзвеніла, якщо по ній вдарити бичем. І ось її відкотили на берег, і дідусь із неї теше човна.

Як уже йшов по мосту, то краєм ока побачив: онуки їхнього найближчого сусіда Пузира стоять із вудочками. Роздивлятися, чи що вловили сусіди, Ількові не було часу. Бо ззаду підпирали чужі корови. А назустріч, протискаючися через худобу, їхав якийсь вершник на рябім коні. Та ще назустріч, хапаючись за поручні, просувались незнайомий бортник із усім своїм знаряддям та двоє рибалок. Один все поправляв сітку на плечі. Другий ніс весло, мов спис, а за спиною здоровий берестяний козуб.

На лівий берег Глибочиці перейшло чимало худоби з Житнього торжка, з Гончарів та Кожум'яків. А як підійшли до Оболонської брами ще корови з лівого берега Глибочиці, то весь майдан перед брамою та всі прилеглі вулиці заступили.

1 2 3 4 5 6 7