Турецький міст

Федорів Роман

Турецький міст

БАТЬКО СИНОВІ:

"...Я, може, не повинен тобі цього писати, Богдане, хай би воно зоставалося надалі моєю таємницею, та мушу висповідатися, що ні я, ні небіжка мама не хвалили твого наміру вчитися у політехнічному на енергетика. Не дивуйся мені, старому бельферові від історії... нам з мамою баглося, щоб син не цурався вчительської стежки, ми ціле життя були переконані, що вчителювання — це високе служіння народові, ледь не месіанство (не осуди за пишноту словесну), і нишком зітхали, що доба технократів відчужила од нас сина.

Я підозріваю, Богдане, що ти відчував мою невдоволеність твоєю професією, і думаю тепер, що гаразд учинив, запросивши батька в гості до свого Бурштинового Намиста. Другий день, як я удома, в Кам'янці, блукаю вуличками Старого міста, а в серці ношу сторожко, аби не розхлюпати, враження від почутого і побаченого в тому краю під Карпатами. Втім, даремна ця обережність, бо побачене запало в душу, як у криницю, і воно тепер до смерті буде моїм, рідним.

Не варто, мабуть, питати, мов того туриста, що вернувся з мандрів, що найяскравіше мені запам'яталось у тому краю: чи сама будова електростанції, чи безперервні вервечки самоскидів, що вдень і вночі, мов метушливі мурашки, возили на греблі майбутнього моря глину і каміння, а чи оті будинки жовті, білі, червоні, зелені — ціле нове містечко на пагорбах, яке хтось мудро назвав Бурштиновим Намистом. Мені сподобались і містечко, і його назва поетична, і його люди, і легенда про те, що нібито в долині Гнилої Липи во врем'я оно сиділо плем'я русичів, яке володіло чарівним намистом... Намисто давало їм вогонь, світло, силу... давало доти, доки боярове не розірвали силянку і не розділили намистинки поміж себе, а кожна окрема намистинка гасла.

Словом, Богдане, тішуся, що саме інженер Доброчин з колегами нове бурштинове намисто творить. Ну і так далі. Боюся, що від хвилювання знову перейду на високий штиль. Гадаю, ти мене розумієш.

...Кланяйся своїй Христині і поцілуй за діда Мар'янку".

ВІДСТУП ПРО ШЕРШУНА

Набачився Тимко Шершун усього на тутешньому ринку, а снилося чомусь відро слив: сині, припудрені сизим пилком, вони заслонили .собою і яблука, і груші, і картоплю, і м'ясо в ятках, і всяку зеле-нину, що оберемками духмяніла на прилавках. Це, певно, через те, що Тимко давно слив не куштував, бо ще яблуко зрідка, якщо не свіже, то-бодай квашене, перехоплював у рибкоопівській чайній після якогось там келишка, а про сливи й зовсім забув, що вони десь ростуть і родяться.

Не ростуть угорки на студеному Білобережжі... Тому ниньки й снилися.

Щоправда, бабця з Польських фільварків уміла по-крамарському товари прихвалювати, що, мовляв, її сливи і роду угорського, і на смак солодші від меду, і на дотик пругкі...

Бесідлива трапилася бабця.

Але могла б і не вихваляти своїх слив, бо Тимко й так бачив, що добрі. Без бабиного дозволу узяв кілька штук, кинув до тарганистого рота, хруснув зубами, жовтавий сік бризнув по губах...

— Солодкі ж, чортяки,— виплюнув під ноги кісточки.— І по скільки ж, бабцю, дерете за кілограм?

— А я на кілограми не торгую. Марудно,— проспівала тоненько бабця.— Беріть відро, га? За руб п'ятдесят віддам.

Тимко Шершун на кам'янецькому торжку не базарював уже десь четвертину віку, ціни на садовину міряв північними прейскурантами, тому витріщив і без того булькаті очі.

— Ну-у?

— Хіба дорого? — образилася бабця і гоноровисто запищала посічені зморшками губи.

— Та чо!.. Навпаки,— поспішив заспокоїти стару.— Оце житух-ха — аж прицмокнув язиком.— Д-да... По руб п'ятдесят, значиться, за відро? Беру.

Наладував сливами сітку, понасипав у кишені. Нипав поміж ятками і попльовував кісточками. Ринок гудів приглушено, ліниво, як обкурений димом рій. Проте і цей стриманий гамір не пробивався до Шершуна. Тимко, як і всі тут, штовхався, прицінювався, жзугурив очі від вранішнього сонця, воював з осами, що обсідали солодку сітку. Робив усе це механічно, свідомо відчував тільки вагу слив та ще в мозку якимись внутрішніми очима бачив півтора карбованця, заплачених бабці.

Житух-ха...

Ще нічого собі не сказав і ще нічого певного не вирішив, але вже достеменно знав, що зостанеться в Кам'янці. Чи назавше? Хто зна... Можливо... Півтора карбованця за відро слив заворожили його остаточно. Перспектива дешевого і ситого життя вистелювалася білими полотнами зримо і ясно. Він ішов тими полотнами і уявляв хатину в садку на передмісті, в Карвасарах, і пишну молодичку у вікні, дарма що давно розміняв п'ятдесятку.

— А то ж, гадаєте, добре? Нудить від перепою,— висповідався Шершун.

— Буває,— хитнув брилем дідок.— Лише не варто було лягати на осонні.

— Чорт мене не вхопить,— Тимко зневажливо махнув рукою.— Сонце, кажуть доктори, найкращий лік. Я за ним, панедзєю, знудьгувався, як дитина за маминою цицькою.

— Певно, здалека приїхали?

— Зараз? Звідси, панедзєю, не видно. З півночі... з Білобережжя.

— А-а,— невиразно промовив дідок і зацікавлено обмацав очима Тимкову статуру. Шершун майже фізично відчував те обмацування, гнівався. "Обзирай, обзирай, панедзєю",— сопів він у рудий вус, що стрепехато кущився під носом.

Дідок, видно, чи не мав його за колишнього арештанта. Бо спитав:

— Давно ви звідси?

— Звідки? — насмішкувато обізвався Шершун.

— Та гадаю... з місяць...

— Погано про мене думаєте, панедзєю,— Шершунові брови сповзли на очі.— Я на Білобережжі рибку ловив і рубчики кував,— засміявся несподівано. Коли ж Тимкових уст торкалася смішинка, то відразу засвічувалось і ясніло все його видовжене обличчя: сміхом променилася кожна зморшка, сміхом полуменів кожен рудий волосок, і тоді рудий Тимко ставав золотим.

Чи здогадувався про це Шершун? Мабуть, ні, бо посміхався він рідко.

— Мабуть, старію,— похнюпився від Тимкового сміху дідок,— коли вже не можу розпізнати людини. Колись вистачало одного погляду, аби я міг сказати, що це за людина.

"А щоб ти скис,— добродушно розмірковував над його словами

Шершун.— Диви, мовить, що старіє... Та ти, панедзєю, давно струхлявів, сімдесятку, певно, маєш криту, бо і руки в тебе трусяться... і зсохся на помело".

— Слідчим, панедзєю, працювали, що вміли бачити людину, як через скло? — врешті промовив Шершун.

— Та де,— запротестував дідок.— Учителем...

Шершун учителів не любив, залишилася ця неприязнь із далекого школярства... далекого... зеленого... а гляди, живе неприязнь і понині.

Запанувала ніякова мовчанка. Тінь од Турецьких бастіонів розрослася і сягнула зубцями дороги. З Вітряної брами вигулькнула і погойдалася на Польські фільварки карета швидкої допомоги. На приземкувату стіну, що, стоячи вздовж берега Смотрича, стерегла колись підступи до Вітряної брами і Турецьких бастіонів, осідала звихрена колесами пилюка. За річкою сонце лизало червоними язиками круглу, новими ґонтами вимережану маківку ще однієї башти, назву якої Шершун не пам'ятав. Учителеві здалося, що чоловік з Білобережжя мовби пильніше приглядається до тієї маківки, тому пояснив:

— Настінну теж реконструювали... Добрим, чуєте, вітром повіяло, повернулися у нашому місті лицем до історії... камінець до камінця тулять,., бережуть... А у нас є що берегти. Цілий заповідник середньовіччя...

"Кому ти розповідаєш, панедзєю,— славно-явно, немовби навмисне, позіхнув Шершун.— Я тут всі закамарки облазив".

Голосне Тимкове позіхання розсердило старого. Він, може, гострив на язиці колючкувате слово, але, глянувши в заросле Тимкове обличчя і на довгі ручища, спитав:

— Ви в нашому місті вперше? Шершун не квапився відповідати.

— У гості, може, приїхали чи на відпочинок? Кам'янець прошу вас, це курорт без курортників. Клімат м'який... пейзажі мальовничі.. А історія...— Старий учитель встиг забути про Тимкове позіхання і вже готовий був читати йому цілу лекцію про своє місто.

— Перестаньте, все це знаю,— грубувато перебив старого Шершун.— Я просто... гм... повернувся.

І він стенув плечима.

— Це закономірно,— чомусь зрадів учитель.— Бо де б чоловіка доля не носила, але коли наступає його осінь, коли спершу зрідка, а згодом частіше до нього приїжджає карета швидкої допомоги, тоді він пакує валізи і повертається на рідну землю. Так, так, у цьому є певна закономірність.

— Говорите, ніби з книжок читаєте, панедзєю,— покепкував з нього Шершун.

— Мене, до речі, звуть Василем Юхимовичем Доброчином...— відрекомендувався старий, злегка нахиливши голову.

— А мене — Шершуном. Тимофій Петрович Шершун. Не чували про такого? — Тимка починала забавляти ця розмова.

— Ні,— придивлявся до нього вчитель.— Ні, в мене не було такого учня...

— Ми квити, панедзєю. Ваше прізвище Шершунові теж нічого не говорить. Як, зрештою, нічого не говорить і ваше казання про рідну землю. Ми з вами люди, слава Богу, не нинішні...

— Пробачте, щось не второпаю,— заметушився збуджено Добро-чин.— Ви що, заперечуєте природне для кожної людини синівське почуття до рідної землі? — старий вийняв з кишені окуляри, осідлав ними носа і здивованим, трохи розгубленим поглядом вперся в Тим-кове обличчя.— І навіть ображаєтеся, що приписую вам це почуття?

— Чого б я мав ображатися? Я такий чоловік, який нічого не заперечує і нічого не береться стверджувати. То таке діло... Я простий роботяга, високих шкіл не кінчав. Але ношу на карку голову, а не гарбуза, маю вуха й баньки — отже, щось спостерігаю, бачу...

— Ну-ну,— підганяв бесіду Доброчин.— І що ж бачите, що відкрили для себе?

— Я, панедзєю, відкрив, що оте синівське почуття, як ви кажете, до рідної землі... усі ті сльози, охи й ахи зосталися в минулому, якщо воно в когось і тепліє, то як забобон.

Старий учитель схопився з місця.

— Забобоном називаєте любов до рідної землі? Похвально, дуже похвально... Це справді відкриття. Тільки не розумію, чому те почуття зосталося в минулому?

— Бо колись, скажімо, хазяїн тримав якусь там десятину землиці, він і вростав у неї по пупець. Коли б міг, то повернувся б до неї і з тамтого світу. Оце була любов...

— Ви трактуєте про любов до рідного... як... як куркуль. Але ж це дві різні речі: святе синівське почуття до отчої землі і приватновласницькі інстинкти. Я маю на увазі перше...

— Я, панедзєю, теж говорю про перше,— припечатав не без задоволення Шершун.— Власне, мені здається, що перше й друге злиті, цілі...

1 2 3 4 5 6 7