У пущах карпатських

Федорів Роман

МОЇ БРАТОВЕ ДЕРЕВА

Я був сьогодні в гостях у карпатської ночі, сидів біля її ватри, і вона вділила мені з правічних комор, де сховані в бербениці з білими опришківськими сороківцями прадідівська ясна зброя і мудрість поколінь, що давно спочивають під зеленою муравою цвинтарів,., уділила мені ніч жбан добрих чарів.

Тепер я пан над панами.

Схочу — надіп'ю з жбана писаного й обернуся в птаха, щоб з високої високості оглянути зором отчу землю;

схочу — пригублю з писаного жбана й стану оленем-биструном, бо лише йому одному дано напитися води з заповітного лісового джерельця, яке випливає з серця землі;

схочу — і виросту ялицею; і тоді всі вітри карпатські віятимуть у мої груди, всі пахощі світу білими хмарками осідатимуть на моїй кроні, і всі близькі й далекі калатальця, дзвоники й поважні дзвони розвішу на своєму пагіллі.

А може, нап'юся добрих чарів із писаного жбана і стану лісо-поклонником? Гадаю, що це не дуже великий гріх прилюдно молитися лісові... хоч, врешті, пощо згадую гріх, якщо поклоніння лісові — це завжди доброчинство й свято. ї їй-бо, кожному з нас не завадить бодай один раз на рік вириватися з душних і гамірливих міст і поспішати до зеленого храму. Чуєте: тобі не завадить... тобі... вам... мені... Усім нам.

Ви, можливо, деякий час будете стояти на порозі храму трохи розгублені й мовби придавлені величчю смерекової колонади, яка силу свою черпає з надр землі, а кронами підпирає небо, і котра, здається, не має ні кінця ні краю.

Колонада смерекова — як зелений чутливий дзвін: кожний ваш крок — це гарматний постріл, кожне ваше слово тут дивним чином дужіє, множиться устократ, а ваш крик — то це вже ціла ланцюгова реакція або ж млинове коло, що, зірвавшись з своєї осі на якійсь узвиши-ні, дедалі набирає розгону... і вже відгомін-колесо шаленіє, мчить лісовими дебрами, як буревій, аж поки не пригасить його долина або ж не спинить лету глибокий ізвор. Але навіть там, на дні ізвору, відгомін б'ється ще й борсається, як поранений кінь.

А потому він вмирає...

А потому в первозданній тиші дзвінко, мов лита із чистого срібла, зривається з дерева крапля роси:

— Дзі-і-іньШ

Крапля розбризкується на тисячі скалок, скалки виблискують, мерехтять, переливаються на мережаних віялах папороті, як коштовні діаманти, і якщо в цю хвилину ліс прострілюють сонячні промені... А сонячні промені в лісі, як натягнуті півмітки ниток... то ви мимоволі стаєте свідками казкового дійства — на ваших очах розквітає папороть: росяні скалки спалахують то малиновим, то зеленим, то синім сяйвом. Виявляється, що від вас і від сонця залежить: зацвісти, а чи зостатися пустоцвітом лісовій папороті.

А потому купається у сонячному літеплі, лопотить на вітрі кований з позеленілої мовби бронзи буковий листок...

А потому напливає хор пташиний...

А потому туркочують мирні скоростріли дятлів.

І знову роса:

— Дзінь-нь-нь!!!

Це починається чародійство. Ви самі не помічаєте, як зливаєтеся з пралісом, розчиняється в його тиші і його звуках.

І настає очищення від буденної суєти, дрібних помислів; для вас стає рідною і близькою кожна бадилинка, вінчик косиці, пагілля дерев. Вас проймають високі думи про вічність і незнищенність життя, про плодючість і розмаїття природи. Ви ніби меншаєте у своїй людській гордовитості, вас нема, ви зникли... ви в пошумі лісовому, в темній лавині мохів, в стовбурах... в горбатому переплетінні кореневищ. Не лякайтеся цієї хвилинної слабості, вона швидко минеться, на її місце прийде тверде розуміння, що лісова сила і краса беззахисні перед вами, ліс залежить від вас, бо ви Людина.

Мабуть, лише в лісі серед велетнів-дерев людина в повній мірі осягає свою силу; і, мабуть, тільки в лісі, де контраст буяння соків і спорохнявілої мертвеччини пнів по-особливому разючі, вона відчуває свою відповідальність за майбуття зеленого вбрання планети. Тому зазивно волають трембіти...

Тому кличу вас під зелені склепіння на побачення з самим собою, на думу-роздуму, на весільну красу й на здибання з казкою...

Чого смієтеся? У наш раціональний, заснований павутинням дротів час і раптом казка? А чом би й ні? їдьте собі до порога зеленого храму автобусом, електричкою або й летіть літаком, але на лісовому порозі таки признайтеся, що в кожного з нас десь глибоко сидить жадання казки, ми тільки не завше знаємо, в які двері постукати і сказати:

— Сезам, відчинися...

Тим часом кожна казка починається дуже просто. Пам'ятаєте: "За високими горами, за далекими морями в одному королівстві був собі й жив собі..." В простоті карпатської казки я переконався, коли всю ніч просидів біля ватри, а на ранок володів уже цілим даром — писаним жбаном із чарівним трунком. Ніч у Карпатах — це не просто певна кількість годин від заходу до сходу сонця, це ціле таїнство, збурене й покликане до життя полонинським ватагом: в такі ночі виходять з вертепів щезники, бісиці, лісовики, мавки... в такі ночі по-людському розмовляють дерева й перешіптуються трави... в такі ночі оживають легенди й у синьому полум'ї очищаються бозна-ким і коли закопані скарби... в такі ночі на найвищих полонинах засіваються, ростуть і тужавіють зела, що повертають людям здоров'я.

І хіба після цього дивно, що й звичайнісінька вода з мого писаного жбана обертається в чар-трунок?

Я уявляв, що сидимо біля гірського чуркала. Наші похідні кеди, намети, рюкзаки, фляги лежать розкидані й забуті, а я підставляю свій жбан під струмінь води, і мій писаний жбан переходить з рук в руки, жадібні вусаті вуста припадають до його крис: і п'ють, і п'ють...

Так починається моя казка.

І я після ковтка гірської води вже достеменно знаю, що ви прийшли у гірський край не просто нудьгуючими туристами, ви прийшли сюди синами своєї землі, щоб пізнати її красу, збагатитися її багатством, намилуватися нею — і ще більше полюбити.

І вже для вас, залюблених, ліс — не тільки гурмище дров, стоси майбутніх дощок і купи трачиння, а цілий таємничий і звабний світ.

І вже для вас ота нависла скеля — не тільки дикий камінь, а деталь у храмі краси, різьблений дощами і вітрами портал, а, може, й заклята ворожбитом зла людина?

І вже для вас ріки й потоки — не лише плин води, засіб сплаву дараб, а ціла музика звуків, живі істоти з буграми м'язів, із синіми очи-ма-заплавами.

А коли так, то хіба варто дивуватися, що лісник Юрій Юрійович Миронюк, який стрінеться вам на розгойданому мості через річку Пістиньку, скаже:

— Я за дерево горов стою, як за брата рідного.

Ну певно, цей лісник — уже не рядовий робітник Косівського лісництва, який одержує зарплату, їздить на виробничі наради, слухає нотації лісничого, турбується про прозаїчне виконання планів. У вашій уяві він виростає на лісового жерця, мольфара...

— А таки-м мольфар,— каже Юрко Миронюк.— Маю, чуєте, сорок років, з них половину стратив-м у лісі, бо ліс кличе тебе в будний день і в свято, в сніг і в дощ, в ясний день і в густу нічку. Таку вже потребу має ліс бачити повсякчас коло себе людину. Йому мовби безпечніше за твоїми плечима. Та й, правду кажучи, і я без нього баную. Коли трапляється, що не буваю на своєму урочищі "Кам'янистому" день або ж два, то чоловік аж нудить собою, як відлучена дитина. Якщо тверезо розсудити, на хлопський, як колись казали, розум, то ніби нема й чого: ні пошанівку особливого, ні аж дуже файної зарплати. Але думаю си, що суть не в грошах, хоч без них чоловікові буває несолодко, гадаю си, що тут суть в корені. Один рід, чуєте, в маржині кохається, другий в ремеслі, третій коло землі упадає, а рід Миронюків здавна коло дерев: прадід наш був, переповідають, лісником, дідо Микола камеральні ліси пильнували, тато мої Юрій Миколайович, змолоду лісникували в дідича Яворського, а на старість — у Косівському лісництві. Ну, і я тією ж стежкою пішов. Тому й мольфар я лісовий. А що, не вірите?

Чого ж, віримо. Хоч і не схожий Миронюк на Мольфара: ані ростом могутнім не вдався, ані голосом, очі теж звичайні, не такі, які б наскрізь проштрикували. Та все ж є щось в цій людині, такій звичайній і неспокійній. Може, це плавність, неквапливість рухів? Може, філософський спокій, що промениться з обличчя. Або ж господарська статечність?

Ось він стоїть на розгойданому підвісному мостику через річку Пістиньку, рушниця на плечах мовби аж горбить його, чоботи збро-джені, поруділі, втомлений він, в очах вмістився цілий світ: і крутий правий берег Пістиньки, кореневища ялиці, що мов гадюччя впилося у каміння і глину,— стоїть ялиця над самою пропастю... ця ще стоїть, а інші впали; і хаос кам'яних брил на луці ріки; і бані старої церковці, котрі визирають з-поміж смерекового верховіття; і далеку перспективу лісів, і хати рідного села Пістинь, що то порозбігалися на пагорбах, то збилися купно, як молодиці у білих сорочках на ярмарку. Враження таке, що Юрко Миронюк може бути й орлом, бо бачить далеко й зірко, і одночасно він уміє ходити по землі низько...

— Е, добре вам жартувати, а в мене ноги гудуть.— І пішов. Хитається під ним місток.

Місток через Пістиньку гойдається, як колиска. Дзвенять-подзво-нюють наструнені троси. По асоціації, мабуть, спадає на думку, що десь у гуцульській хаті в таку ось призахідну пору, коли все навкруги барвиться і грає малиновим вогнем, а в кожному вікні, на кожній шибці повторюється-множиться сонячний диск, молода гуцулка колише свою дитину. Спершу я не чую її співанки, уявлена картина мовби зійшла на мене з екрана німого кіно, я бачу тільки молоде обличчя матері, рух її руки, різьблений торець колиски... а на торці — сонечка й трилисники — дуже давні символи світла й життя, і тільки згодом напливає до мене колискова мелодія. Мелодія пливе мовби з сивих віків, з незбагненної глибини землі, і я думаю, що нема на світі древнішої мелодії, ніж колискова. Вона передається від покоління до покоління — і нема їй, простій, невибагливій початку і не буде кінця; на ній виростали усі люди... люди добрі і злі... люди великі і маленькі... і будуть виростати, поки світа й сонця.

Годі в колисковій розрізнити слова, але це, мабуть, й не дуже важливо, колискова прядеться однією протяжною нотою, рівною і спокійною, як нитка на веретено. Але я чую в ній, і ви, що відпили по ковтку трунку з писаного жбана, теж вловлюєте: у ній є шум карпатських пралісів, передзвін дзвонів, далеке рокотання трембіт, похоронні плачі і зблиски весільної троїстої музики.

1 2 3 4 5 6 7
загрузка...