Три стежки до Вертограда

Федорів Роман

КОЛИСКА ПЕРШОГО КОХАННЯ

А як би він сам назвав це село? Як?

...Хтось лежить горілиць на прим'ятій отаві, що пахне грибами і осіннім сонцем, над ним крізь верховіття смерек лопотить синіми прапорами небо, і хтось думає: як би Франко назвав оце село? Колискою свого кохання? Чи долиною смутку? Адже Лолин подарував Іванові Франку цілий сніп п'янких конвалій, у кожному дзвіночку тремтіли росинки щастя першого кохання. А потім цей же Лолин вихопив у Франка конвалії, жбурнув їх чужим людям під ноги: топчіть, люди! Смійтеся, люди!

Ех, Лолине бойківський, мій Лолине, якби ти тоді, у сімдесяті роки минулого століття знав, кого зневажаєш, кого на поріг не пускаєш, якби ти передбачав, що з дрогобицького гімназиста, а згодом львівського студента, виросте Каменяр, то, певно, був би ти щедріший і добріший.

Зрозумій, Лолине бойківський, що без Франкового великого імені ми були б бідніші, а тебе, Лолине, ніхто б і словом не згадав, жив би ти собі непомітно, як живуть десятки інших бойківських осель, а завдяки Франку твоє ймення відоме всім. До тебе йдуть і їдуть люди з гір і з долів.

Лише не гордися. Лолине, люди йдуть не на тебе дивитися — в тебе ніяких чарів немає, нікого ти не здивуєш ані новими хатами, ні повінню зелені, ані світлими вікнами і навіть не здивуєш новинами, що в селі вибудувано нову школу, а в тій школі набираються знань майже триста юних бойченят, що вчать їх учителі з вищою освітою — діти місцевих газдів, що з твоїх хат, Лолине, пішли за останні роки у білий світ десятки вчителів і педагогів, інженерів та агрономів. Це само собою зрозуміло, такі новини є в кожному селі і над Свічою, і над Дністром, і над Бистрицею.

Час такий, Лолине, настав, що молодь прагне до освіти, час Великих Будівничих. А до тебе, Лолине бойківський, люди приїжджають шукати франкових слідів.

Хтось теж приїхав подивитися на ці сліди, приїхав просто так, мандрівка його не пов'язана з ювілеями, кожній людині корисно вивчити цікаві сторінки української культури. Хтось, Лолине, у цьому пралісі хоче почути, як звучать-тремтять на синьому гірському повітрі Франкові слова. Пам'ятаєш?

Плив гордо ястреб в лазуровім

морю,

широко круг за кругом колесив, а на горі в ожиданні і горю лежав я й лету ястреба слідив. Я ждав на 'ню, свою єдину зорю... Мов ястреб, бистро я сюди спішив,— від рана жду, думками поле орю — Нема голубки! Тільки ястреб

в'ється!

Нема голубки! Дармо серце б'ється!

Лолин — звичайне бойківське село, що розсілося однією довгою вулицею обабіч буркотливого потоку Сировічниця,— в цю полудневу пору дрімав, насунувши на лоба то ґонтові, то череп'яні, а подекуди ще солом'яні дахи. На вулиці не було видно чоловіків, бо день стояв робітний, і всі вони рано-вранці подалися на тартаки у Вигоду, і лише на полях чистим сріблом миготіли в жіночих руках сапи. Та ще біля школи гомоніла дітвора, аж поки над її русявими головами не розплескався мідним струменем дзвінок: кінець перерви.

Хтось не знав, звідки починати пошуки Франкових слідів. Почав з навколишніх лісів, із стежок, уже пожовклим листям вкритих.

І стежки сказали:

— Ти шукаєш Франкових слідів?

— Шукаю.

— Ми його пам'ятаємо. Він приходив у ці краї ще зовсім молодим. Було це, здається, у 1874 році, коли він лише закінчив сім класів гімназії у Дрогобичі. Його запросив до себе на канікули попівський син Ярослав Рошкевич.

Франко ходив оцими стежками, обіймав поглядом смереки, мружив очі до сонця і милувався красою гір і лісів, і жахався бойківської чорної нужди.

Поруч з ним йшла Ольга Рошкевич. Молоденька попівна. Була вона несміливою, тихою і розумною дівчиною. Він покохав її з першого погляду, але про кохання не говорив їй роками. Розмовляв з нею про літературу, заохочував до письменницької роботи. Ми й досі пам'ятаємо його слова і її очі — глибокі, повні невисловленого кохання.

...Хтось шукав Франкових слідів у бойківському селі, розпитував селян, на якому місці стояла стара попівська хата. Добрі люди показали, повели на оболоння над потоком поблизу церкви і сказали:

— Тут.

На оболонні паслися гуси, бавилися замурзані бойченята, бойче-нята бавилися у "лапанки", грілися на сонці, на ледь помітному пагорбі — фундаменті попівської хати... Колись їхнім дідам на попівське подвір'я ступати без діла суворо заборонялось, вони приходили сюди як наймити, батраки, і могли приходити ще тоді, як у їхніх хатинах хтось вмирав або народжувався. Оце оболоння тепер вільне, а колись, обгороджене високим парканом, засаджене садом, забудоване різними повітками, було тюрмою для Ольги та її сестри Михайлини. Отець Михайло Рошкевич, людина консервативна, тримав своїх доньок на відстані від простого люду. А тепер на цій "толічці" вечорами збирається молодь, в зоряне небо летять веселі співанки, на фундаменті попівської хати опівночі палко цілує бойко юну бойченючку...

Хтось запитував оболоння:

— А скажи мені, зелена левадо, чи ти пам'ятаєш Франка? Сказала левада:

— Ти смішний. Мабуть, немає такого місця, де б не ступала його нога. Ось тут росло дерево, а під деревом стояв столик, на якому він писав свою першу повість "Петрії і Довбущуки". Вдень писав, а вечорами читав Олі. Вона слухала і казала, що з нього виросте великий письменник.

А ось тут, у садовій гущавині, при світлі місяця він дивився в Олині очі і питав:

— Не забудеш? Вона шептала:

— Ні.

— Пам'ятатимеш?

— Завжди, Іванку.

— Ждатимеш?

— Як сонця...

А ось тут стояв перелаз, надвечір'ями вона сиділа на ньому і очікувала поштаря з Іванковими листами.

А ось тут була її світличка — маленька біла кімнатка, в якій пахло рум'янком і дівочою чистотою. Тут вона за порадою Івана Франка перекладала Золя, перекладала, може, не дуже талановито, але Франко вже замолоду дбав про збагачення української культури і вербував для неї працівників. І ще Ольга в цій світлиці переписувала дбайливо нею зібрані бойківські весільні співанки — "латкання", які Франко хвалив і називав їх перлинами народними.

У цій світлиці Ольга читала його листи і відписувала йому до Львова. І тут суворий батько, одержавши Франків лист-освідчення, запитував Ольгу, чи любить хлопського сина, а вона, червоніючи, казала, що любить. Старий піп тієї ночі довго не спав у своїй "канцелярії", клав на терези "за" і "проти", врешті, погодився:

— Най буде так. Той хлопський син — мудра голова. З нього вийде професор.

Ти знаєш, що з Франка тихий, "лояльний" професор не вийшов. Його боліли рани народні, і він шукав для них ліків. За це йрго арештували.

О, якби ти знав, який великий переполох стався тоді на цьому подвір'ї. Приходили жандарми, робили трус. Отець Михайло, чорний, як хмара, і лютий, як вогонь, став на порозі Ольжиної кімнати, сказав:

— Щоб мені його нога тут більше не була. Щоб до моєї хати не йшли його листи. Не хочу мати зятя-соціаліста. Чула?

— Чула-м, татку,— промовила Ольга крізь сльози, її сльози впали десь тут, десь там... Але ти не шукай дівочих сліз, вони виросли травою. Ольга батька не слухала і крадькома, коли всі спали, писала Франкові, а він їй надсилав тайнописні листи, не міг від неї відмовитися, адже це була його перша любов.

...Хтось шукав Франкових слідів, розпитував у селі, в якому лісі, на якій горі таємно очікував Франко Ольгу? Та хто міг відати про це? Тільки й знають, що приходив він пішки з Долини і чекав. І вона приходила, домашнім казала, що йде по гриби. Іноді їхні стежки розходилися, і тоді Франко у розпуці співав:

Нема голубки! Тільки ястреб

в'ється. Нема голубки! Тільки серце

б'ється.

А потім через роки, їхні стежки розійшлися назавжди. Лолин пам'ятає його лист, в якому кожне слово тужило:

"...з щирого серця бажаю Ти щастя за всі ті муки перенесені дома: тілько, що Ти говориш о моїм щастю, видаєсь ми іронією. Наші шанси не рівні, Ти щаслива вже тим, що можеш вибрати межи мужчинами чесними і розумними, а таких тепер вже досить, і з часом буде більше. Але мені нема вибору аніякого: стративши Тебе, я стратив надію на любов чесної і розумної женщини, а притім такої, котра могла зв'язати свою долю з моєю..."

Ольга вийшла заміж за іншого, більш "поміркованого", більш забезпеченого, а Каменяр на день її шлюбу написав вірш:

...Немов листки два на воді, Так ми в життю зійшлися, Но серця наші молоді Навіки враз зрослися. Заскоро розділила нас Рука могуча долі, Но нашой приязні весь час Не ослабить ніколи. Згадай же й ти часом мене...

Ех, Лолине, Лолине бойківський, кому ти знівечив перше кохання? Послухався старого попа? Він давно зітлів на твоєму старому цвинтарі, тільки й пам'ятки про нього, що цементний стовп та зламаний хрест. А Каменяр живе у полі, в лісі, в кожній хаті і в кожному серці.

...Хтось їхав з Лолина увечері, вечір сидів задумливо на сідлах гір і слухав:

Тричі мені явилася любов. Одна несміла, як лілея біла, з зітхань і мрій уткана, із обнов сріблястих, мов метелик, підлетіла. Купав її в рожевих блисках май, на пурпуровій хмарці вранці сіла і бачила довкола рай і рай! Вона була невинна, як дитина, пахуча, як розцвілий свіжо гай...

Це була Ольга.

ДЕРЕВО ІРИНИ ВІЛЬДЕ

їй сподобалася думка про зеренце, з якого може вибуяти дерево — цілий величезний і глибокий світ митця.

...Коли скінчилися письменницькі збори, на яких між іншим я говорив про потребу більше писати про художників, акторів, композиторів, народних митців і про своїх колег — письменників, Дарина Дмитрівна взяла мене під руку і, згорбившись, чомусь майже пошепки промовила:

— Таки маєте рацію, приятелю Романе. Пишемо про доярок, ланкових, пишемо про кравчинь, трактористів, а про нашого брата — письменника, який так само є немалим трудівником, розповідати чомусь соромимося, очікуємо, поки він помре і над його творчістю учинить суд історія. У кращому випадку письменником займуться критики й літературознавці... але вони, як звичайно, цікавляться не так письменником, як його творами. І тільки. А хто розповість про письменника як про людину, про його характер, зацікавлення, про його болі і радощі?

Все це, на мій погляд, повинно бути дуже цікаво сучасному читачеві і майбутньому дослідникові літературного процесу: важливо знати чи бодай наблизитися до повного знання того, як виношувався, визрівав той чи інший художній твір.

1 2 3 4 5 6 7