Сивий вітер

Федорів Роман

ОПРИШКОВА КРИНИЦЯ

В ньому вокресла стара, як світ, співанка сіяцька про те, що рукою махнув — сонце засвітив, сонце засвітив — зело посіяв...

Воскресла співанка і знову вмирала. Бо тепер не час і не пора сіяти зілля, зима закувала землю в льодовий панцир, приспала під муравою корінь деревинний і насінину трав'яну. А щоб зілля солодше дрімало, або в затишкових яругах дочасно не кільчилися брандушкові цибулини, то найняла вона чесницю вітрів, і дують вітри як ніч, так день, одну нуту трублять і колишуть гори в сніговій хурделиці.

"Ой колишіться, гори, сніть, гори, веснами..."

Опришко сидить на пеньку біля жаркої ватри в полонинській хижі, в тій самій закуреній хатчині, де щастював з любкою. Колись... Тієї зими чорна хижка була йому палацом красним, бо Юстинка її веселила, а тепер вона скидається на понуру ведмежу гавру. Та й Опришко теж не подібний до того легіня, що з дівкою бачився: сорочка на ньому брудна, лице взялося щетиною, давно не стрижене волосся позлипалось у космаки, плечі схудли і згорбатіли, журба випила блиск з очей, рум'янок з щік... Рідна мама не впізнала б свого сина, він сам на себе нагнав би, мабуть, страху, коли б подвився в люстерко.

В хижці нема люстерка, є тут зате Ватажкові жалі, чорніші од закурених стін, є тут Ватажкові плачі, тяжкі, чоловічі, як жорнові кола, і є тут дні і ночі, зіткані з нудьги.

Восени, коли розлучився з ватагою, Опришко мав намір зимувати невпізнаним помежи людьми — на Подолії, але потім передумав, потягло його незборно на це дике безлюддя, сподівався на самоті з Юстиною набутись.

Любив її. Була вона вікном чистим, в яке дивиться після літніх походів на шляхту галицьку, була криницею нескаламученою, з якої пив цілющу воду.

Застав хижку пусту і переповіди вівчарські, що вбили смоляки його Юстину, аби Опришка не любила, аби криницею для нього не була, аби її смертю над Опришком посміятись...

А тут кожне місце і річ пам'ятали молоду ґаздиню: лежанка з сіна ще мала форму її тіла, на клямці, здавалось, лишилось тепло її пальців, на порозі, здавалось, карбувалися її сліди. Тут старе сіно пахло дівочою косою, тут причувався Юстинин голос, і Опришко, ніби з розуму звихнувшись, цілував обледенілу клямку, припадав чолом до порога, вночі тулив до себе і гладив студену лежанку. "Ой, журо моя, зажуро..."

Бували дні, коли він, загибаючи од розпуки, виходив з хижі, блукав у сніговій пустелі, блукав і, прикладаючи до губ задубілі долоні, волав любку на полуденок:

— Юстино-о-о-о!

Аж птиця падала на лету від того зойку.

Він прислухався до безгоміння і, видно, долітала до нього відповідь, бо квапився додому. Наспіх голився, вбирав чисту сорочку, підмітав хату — ждав Юстинку. Потім смажив на вугіллі півбарана, цідив у коновку з бордюга вино — чекав Юстинки.

"Ой, як я тебе виглядаю, моє золотце, ой..."

Вона не приходила, Юстина була далеко, Юстина лежала під платом землі, а він вперто її очікував, не рушав простиглого м'яса і не торкався вина. Так досновувався день, миналися вечір і ніч, світанок заставав Опришка скоцюрбленого, змученого за трапезним столом, він зглядався на Опришкову муку, напував вином і посилав сон. "Ой колиши мене, соньку, зрана до полудня, завше

колиши..."

В інші дні Опришко занехаював ватру, що вкривалась шаром попелу, діставав з бесагів загорнуту в хустину калинову сопілку, притуляв до потрісканих, що аж ніби корою взялись, губ і грав. Боже, як він тужно грав! Якби люди чули — серця їм краялись би, якби скелі почули — розтріскались би. Леґінь своєї туги не слухав, сліз не збирав — ждав трепетно тієї хвилі, коли сопілка обізветься, як у тій маминій казці, Юстининим голосом. Даремно. Бо, може, калину на її могилі зрубали, бо, може, калину морози в камінь обернули, і треба ждати яр-пори, щоб соки в ній ожили.

"Ой, не рубайте, люди, калини на любчиній могилі, що вам з тієї калини? Хату з неї не поставите, ватру не розтопите, хреста не витешете, а мені вона — втіха..."

Мусив Опришко класти назад сопілку в бесаги, тоді хапав з стіни ясну зброю, злість і жадоба кари катам застилали йому очі. І мов перекидався Опришко в лютого вепра. Вишугував надвір, літав полониною, як очманілий, маючи в голові одну-єдину гадку: колоти, рубати, кров проливати, кров тих, які вкрали в нього кохання барвінкове.

Зима бездоріжжям, переметами, хиткими капканами перепиняла Опришка, висотувала сили, гасила гнів студеним подувом, і він, охлялий, перегорілий, повертався в хижу. Тут падав на вихололу постіль і плакав. Плакав голосно, ридав, як ображена дитина, не боявся, що хтось почує.

"Ой, не дивуйтеся, люди добрі, що Опришко плаче. Ой, не тіштеся, лихі вражини, моїм болем..."

Десь перед Різдвом Опришко притих, немов вичерпався увесь біль, гнів і жаль, гейби покірливо змирився з утратою Юстини і погодився зі злом, з яким боровся завжди. Цілими днями лежав нерухомо, часто забував кинути у ватру поліно, збайдужів до їжі і питва, до дня сьогоднішнього і завтрашнього, не мав ні думок, ані бажань. Якби у цей час пани і дуки могли його побачити, то, певно, на радощах гойк-нули б "віват" на честь своєї вікторії.

"Ой, вівкайте, паниченьки, аби вам у печінці вівкало. Погибель на вас таки прийде".

Сьогодні Ватажко чипів перед ватрою і стежив, як вогонь пожирає ломаччя, обертає в попіл грубезні гуздуваті поліна. Шкодував, що нема на світі такої ватри, в яку можна кинути свої душевні гудзи, щоб очиститися і поздоровіти. Нема? А смерть?

"Ой смертонько-голубочко жадана, прилинь! Ой, Костомахо, Кончино, Морено,_ Косарю білий, порятуй!"

Раніше ніколи не думав про неї, хоч і здибався повсякчасно. Сотні куль, ядер гарматних, стріл, списів і шабель чигали на нього у відкритому герці, в засаді підступній, він не лякався смертного арсеналу, бо не мав часу вмирати.

Тепер, здається, цей час настав.

Раз засіяна думка вже не давала спокою. Вона кружляла над ним, як ворона над здобичю. І була вона ще подібна до квасолевої насінини, що, втрапивши під вологу скибу, набухає, пускає спершу несміливі жовті паростки, а потім, зібравшись з міццю, проштрикує ораницю зеленими листочками і буйно пнеться до сонця. Правда, поки проросте квасолина, потрібно тижні, а Опришкова гадка про смерть закучерявилася в одну хвилю. Самітні місяці вимучили його до краю, в смерті бачив жаданий спокій.

"На тому світі ми з тобою, Юстинко, здибаємося. Візьмемось за руки, як діти, і будемо нерозлучними, будемо собі любитися, як на землі за життя. Ти не відаєш, Юстино, чи є після смерті любов?"

Ватра облизувала полум'ям розчепірені над нею Ватажкові пальці, він не відчував болю, думав, як би вкоротити своє життя. То міркував про мотуз, то біг помислом до ополонки, з якої брав воду, то дерся в уяві на крутий плай, на якому міг би заснути і обернутися в замерзлу скибу. Побратими не повірили б, що їх Ватажко так низько скотився, що жадає собі нечесного кінця, побратими, взагалі, думали, що його не повинні зачіпати якісь там житейські марниці: він вище тих марниць, переживань, сліз, вище, бо він — месник Зеленої Верховини.

"Ой, це, хлопці мої, не так. Єсьм людиною, і ніщо людське мені не чуже".

Якби Опришко обертався нині посеред людей, то, може, злі наміри не товклися б у голові, знайшлась би конче якась душа, яка розрадила б, але тут він був сам, і нічого нема дивного, що Смерть, сховавшись за одвірок, нашіптувала йому спокусливі слова про вічний спокій, про здибання з любкою, про безглуздя житейської суєти.

"Там мир і тиша, там херувимські співи і молитви, там — вічність".

Хвилинами до нього крізь спокусу приходили хлопці з ватаги, мама і дєдя. Вони то кепкували з його падіння, то совістили його, що не може взяти себе в руки через Юстинину страту, то просили пам'ятати, що він собі не належить, належить усій Зеленій Верховині, не до лиця йому, отже, нікчемно гинути, коли навколо ще багато лиха. Знаходились і такі, що сварили його: ніби, мовляв, не встидно через якусь бабу, хай вона стократ буде мила й люба, накладати на себе руки? Дівок на землі, слава богу, як трави та листя, бери, яка в око впаде, всі вони на один кшталт.

"Ой, вступіться від мене, дорадці, слова ваші медові, а я вже напився пива-меду досхочу".

Один лише Дідо, мудрий Велет з гуцульських легенд міг тепер Дов-буша опам'ятати. Старий був десь поблизу хижі, бачив усе, що в ній діялось, однак не квапився, як завжди, втручатися: мудрість приходить до людини з глибиною пізнання життя. Людина повинна скуштувати со-лодного і гіркого. Опришко не кращий від інших. Тому й лежав Дідо поміж заметами, спокійно стежачи, як Опришко, врешті, схопився з пенька, щоб накласти на себе руки. Смерть за порогом вже наманта-чила косу, поплювала, як косар, в долоні, розмахнулася...

Дзінь!..

Блись...

Розмахнулася, бо хоч Ватажко не побіг до ополонки і не взяв мотуза, пам'ятаючи честь вояцьку, але до пістоля таки доторкнувся. Розсудливо перевірив, чи набита зброя кулею, чи не змокрів порох. Потім притулив дуло до скроні.

— Нема мені, Юстинко, життя без тебе,— зітхнув Опришко,— нема і не треба...

Вдарив постріл. Фиркнула попелом вгору сполохана ватра. Леґінь впав, а Дідо Велет сміявся з панії Смерті, що пустомарно штрикала косою молодецьке тіло.

— Ей-бо, Костомахо, вступися ліпше з-перед очей,— порадив їй Дідо.— Чи забула-с, що з гуцулом справу маєш, що я над ним опікуюся?

Смерть похнюплено подибала з сіней, ген в ізворі причаїлася, може, на щось ще сподівалась, а Опришко, що тільки був приголомшений, опам'ятався. Пістоль лежав побіч нього, куля закотилася під лаву.

Звівся на лікті. Блимнув очима по хаті.

— Я живу? — спитав себе.— А пощо? Невже мене й власна куля не бере, га? Невже права на смерть у житті не заслужив?

Сягнув знову по пістоль.

"Діду, мудрий наш Велете, даруй мені смерть, прошу тя..."

На горищі раптом грюкнуло, чхнуло, війнуло в каглі, і перед Опришком появилась людина заввишки, як вичовгане помело. Незнайомець проворно поцупив пістоль, заткнув його за черес.

— Фе, Ватажку,— несподівано густим басом промовив гном,— а встидав би сі. Такий великий, а стрільбою бавишся.

— Бо так мені хочеться,— шарпнувся Опришко.— Ти хто такий, що тут порядкуєш?

Чоловічок, ніби крику не почув, спокійнісінько присів біля ватри, підкинув у вогонь дрівець, вийняв люльку — закурив.

— Чо' мовчиш? Ану, зброю віддай!

— Пискуватий ти, легіню, як огень,— посміхнувся чоловік.— А я буду тобі Домовиком, рідним братом лісовим нявкам доводжуся.

— Ну й що? Я тебе не кликав.

— В цій хижі я ґазда.

— Сокоти собі хату і ватру, а до мене не мішайся.

Домовик, закинувши ногу на ногу, пускає під стелю кільця синього диму.

1 2 3 4 5 6 7