Дениско і відьма

Важко сказати, коли все це почалось. Можливо, ще з тих перших його напівсвідомих днів, коли мати розповідала казки. У казках вовки та зайці розмовляли — й тому кортіло йому не раз почути живе слово від собаки чи півня. В казках плигала кудись ступа на одній нозі, котився колобок світ за очі, людським голосом обзивалася калинова сопілка — й Денискові хотілось порозмовляти з грушею біля хати, яка лише зітхала у відповідь, баглось йому крикнути в темне бездоння криниці, яка відповідала лякливим та швидким відлунням.

Домовик у них був сердечний. Дениско знав, що живе домовику штандарах — поміж дров, соломи та сміття. Спершу Дениско боявся зазирати туди, та тому, що домовик поводився сумирно, хлопець похоробрішав. Одного разу взяв рогачі й і ючав ворушити по кутках, перевертаючи паливо та збиваючи порохно. Проте домовика не вигнав, бо той, либонь, кудись подався. З тих пір Дениско твердо знав, що домовик приходить спати в свої штандари тоді, коли спить і він, Дениско.

Здулась корова їхня. Батько на налигачі водив її по вулиці, накривши боки мокрим рядном, і стежив, щоб ряба нічого не з'їла, її вдалось виходити, а мати ввечері пояснювала синові:

— Домовик наш ледацюгою став, бо про корову не дбає — от і здулась.

Вранці Дениско, заглядаючи в штандари, казав:

— І хочеться ж тобі, щоб лаяла мати? Га? Будеш волочитись, то ногу десь переб'ють ломакою, а хіба каліка потрібен комусь? Чи голови позбудешся... Чого мовчиш? Застидався, еге ж? Значить, буде з тебе толк, якщо стидаєшся.

Ворушив у штандарах коцюбою, в ніс набивалось пилу, він чхав і кепкував із домовика:

— О, він і чхати вміє. Бач, який панич! Аякби корова здохла, то що? Був би ти винуват — і вигнала б тебе мати під три чорти! А думаєш, я за тобою не скучав би? Ото ж то! Шануйся!..

Наливав у склянку трохи вишняка з бутля, ставив якомога далі в штандари.

— Пий удома, коли вже такий п'яниця, тільки по компаніях не волочись, бо геть зіп'єшся, ні на що не схожий будеш.

Дули вітри, задували в комин, і в хаті стояли хвилі давкого сірого диму. Мати одверталась од печі, бухикала й говорила до Дениска, що вилежувався на черені:

— Спускайся на долівку, тут менше диму... їй-богу, це до нашого домовика внадилась відьма якась, коверзує в димарі.

Коли вночі всі вкладалися спати, Дениско довго марудився. Прислухався, яку димарі тонесенько висвистує чи то вітер, чи то відьма од радості завиває, її радість була така одноманітна, протяжно-нудна, що Денискові ставало тоскно й лячно.

— Ти каглу заткнув? — спросоння запитувала мати в батька.

— Заткнув,— нехотя бурчав батько. Згодом нехотя вставав і йшов перевірити, чи добре заткнув. Скоро повертався, й од нього пахло холодом.

Проте відьма й далі тужила в димарі. Може, скликала з темної ночі всіх своїх подруг? Може, кликала й не могла докликатися домовика із штандарів? Голос її то затихав, наче його видувало

вітром із комина, то шарудів, наче щось перегортало суху солому, а то журливо так сотався й сотався, що Дениско затуляв пальцями вуха.

Він часто нодумки просив, аби відьма йшла з їхньої хати й дала трохи поспати, бо так він геть із сили виб'ється. Вона ж, либонь, внадилась до них норовлива, бо так ні разу й не послухала Дениска. "Е-е, якби щось путнє, то зумів би з нею умовитись, а так..."

Жили близько поля, то матері в колгоспі загадали, щоб варила обід для трактористів. У колгоспі було їх кілька, вони приходили брудні, закіптюжені й довго мусили відмиватися. Найбруднішим чомусь завжди з'являвся Федір Кіт — іще молодий, довготелесий вирлоокий парубок

— Ану принеси води! — весело кричав Денискові.

Той, перегнувшись удвоє, приносив повнісіньке відро води.

— Ану злий! — наказував Кіт.

Вода живим сріблом блищала на його чорному тілі.

— То підеш у трактористи? — запитував. Дениско ствердно кивав головою.

— Ото ж то й воно! — радісно підморгував Кіт.— Бо трактористи — це справжні люди! Згода?

Хіба Дениско міг не згодитися, коли оцей Кіт йому так подобався, що з нього й погляду не зводив би?

Трактористи їли гарно — в мисках нічого не зоставалося. Але найкраще, мабуть, їв Федір Кіт. Начебто й не поспішав ніколи, бо встигав у спільну балачку своє слово вставити чи розсмішити так, що всі за животи бралися, а от миску свою спорожнював найпершим.

З ними було цікаво: й тоді, коли всі мовчали, й тоді, коли всі говорили. За обід вони голосно дякували, найголосніше — Федір Кіт.

— Домовику дякуйте, а не мені,— трохи наче аж ніяковіючи, відказувала мати.

— А найбільше — домовику! — підморгував Федір. Дениско потім довго роздумував: а добрий домовик знає

про їхню подяку чи ні? Бо ж дякували віддалік од штандарів, міг і не почути, тим більше, що вже підстаркуватий, що вже на одне чи й на двоє вух недочуває. То Дениско залазив мало не в самісінькі штандари й казав у їхнє темне нутро:

— Домовиче-домовиче, тобі велике-превелике спасибі за обід!

Прислухався до відповіді, але вчути її не міг...

Одного разу мати сказала трактористам про оту відьму, яка навідується до їхнього домовика. Про те, як вони вдвох товчуться в комині та як там завиває щось, скавулить...

— Хе! — всміхнувся Федір Ют.— Та ми ж добре знаємо ту відьму!

— Знаєте? — перепитала мати. І Дениско так і засовався на лаві.

— Ми її часто здибуємо,— мовив Федір. І звернувся да своїх товаришів:— Правда ж?

Ті ствердно закивали головами. Обличчя їхні при цьому зоставалися серйозні й уважні. Хоч би тобі однісінька лукава іскорка проскочила в очах, так ні.

— Балочку знаєте? — провадив далі Кіт— Ну яку ж іще — оцю, що зразу за вашим городом. То завжди, коли ми ввечері йдемо, там щось перекочується поміж кущами.

— Тю-ю...— тільки й видихнула мати. А в Дениска рот розтулився, одна губа від другої відвисла, хоч ти її мотузком підв'язуй.

— А ви хіба й не бачили? —позлітали догори Федорові брови.— Це ж тут зовсім близько біля вас.

— Хай господь милує,— тільки й одказала мати.— Хто ж це може бути? — Й зір потьмянів їй. Так наче боялась, що на неї подумають.

— А я хіба знаю? Хтось є, на когось люди говорять. Дениско поспитав:

— Як же воно котиться?

Федір засміявся, ляснув його долонею по плечу.

— А отак! Клубочком усе, клубочком, і все по землі, а то й над землею піднімається. Невеличке таке, прудке, зодягнуте в біле, а в що саме — хіба запримітиш? Не кожного вечора й бачимо, а таки бачимо.

— Й не боїтесь? — Дениско це.

— А чого боятись? — Федір построгішав.— Ми ж трактористи.

— Воно то звісно...— якось непевно проказала мати. Денискові кортіло, аби ще розповідали щось (бо хоч

страшнувато, зате цікаво), але трактористи дружно повиходили з хати, дружно подалися з обійстя. Дениско якийсь час був певен: жартують вони, кажучи про відьму. Й мати жартує.

По межі подався на край городу, став там і дивився в поле. Ген попереду трактористи йдуть; дійшли до балочки, й двоє ліворуч звернули, до своїх тракторів, яких звідси й не видно, а Федір праворуч пішов — його трактор ген-ген видніє.

Через цю балочку Дениско завжди до своєї баби в гості ходить, а ця баба живе в сусідньому селі, не видно за горбками. Дениска ніхто ніколи не проводжає, ніхто не зустрічає — застав бабу вдома, то й добре, а ні, то й назад може піти. Але чомусь ніколи не бачив у балці відьму. Може, тому, що не чув про неї? Якби почув раніше, то вже й побачив би. Гм, ти диви... Яке ж воно? Чи й справді таке, як ото розказують?

Він стоїть і уважно дивиться перед собою. Напружує зір, аж сльозиться, проте ніде нічого... Ступає крок уперед, але ноги поналивалися вагою, не несуть: одна важка, а друга ще важча. З якої б це хороби? Якби ж хоч і справді щось було там, то можна боятися, а так...

Поволеньки-поволейькй, крутячи на всі боки головою, тремтячи тілом, таки руіїїає вперед. На кожну бадилинку дивиться, кожного метелика й джмеля бачить, за кожен кущик зазирає, а як уже по тій стежці нишпорить!.. Ось, либонь, вискочить щось, вихопиться, сипнувши йому в душу морозу, ось воно перестрашить його, Дениска, так, що в нього волосся стане дротом...

Балочка зосталась позаду, й душа Денискова наче зі страшного полону благополучно вибралась. Вибралась наче, а от однаково невільний він, бо що то в душі жалібною струною гостро так бринить, бо чого то Дениско йде задом наперед, а не передом уперед? Все з тієї балочки не змигне, дивився б і дивився б...

Раптом гуркнуло щось — і Дениско аж присів. Присів, голову в плечі втягнув, так, здавалося б, вріс у землю, так би й зарився в неї. Та зразу ж здогадався, що то Федір Кіт завів свого трактора. Здогадався, а від страху не вивільнився. Тільки, скочивши на рівні, взявся щодуху тікати від нього. Біг так прудко, що тулуб ледве встигав за ногами, так і жди, що залишиться позаду, а ноги вперед побіжать.

Може б, зупинитись іще раз? Але як ти зупинишся, коли поле саме біжить тобі назустріч, кожна квітка біжить, кожен будяк, а вже он і бабине село замріло на горбку, й горбок той швиденько взявся бігти назустріч Денискові, й на ньому виростали тополі, верби, хати білі... Вже збігши на горбок, Дениско зупинився, переводячи подих, і оглянувся. Лежало позад нього поле, яке сходив своїми ногами вздовж і впоперек, але тепер воно здавалось наче живим, якимось причаєним і хитруватим, од нього можна всього сподіватись. І щось болісно стислося в Денискових грудях, занило там...

Баба Рузина пасла козу коло хати. Можна б ту козу прип'ясти до кілка, а самій податись додому, проте баба тримала козу за мотузок, наче сама була великим кілком. Великим кілком, закутаним у чорну хустку, в баєвій блузці і в довгій рясній спідниці.

— Ти знову сам? — злетіло з її уст, коли загледіла Дениска. І взялась бубоніти:— О господи, що тепер із цих дітей повиростає, коли нічого не бояться, коли віються по світу, як насіння.

Дениско знав, що якби прийшов до баби не сам, а з матір'ю чи батьком, то баба взялася б бурчати, що тепер, мовляв, і ногою самі ступити не можуть, все тримаються за чиюсь спідницю чи штани. Він знав це, а тому не слухав бабу Рузину, тільки на козу дивився. А коза хитрувато раз у раз поглядала на Дениска.

— Що там удома? — спитала баба.

Дениско непевно скривився й стенув плечима. Мовляв, що там удома могло статися.

Баба ще довго розпитувала і, не чуючи ніякої відповіді, бурчала.