Мертва зона

(повість)

Півень насторожено витягнув шию. У цій глухій норі, де ніколи не розвидняється й куди ні разу не проникало сонячне світло, просидів уже чимало. Проте завжди вгадував настання світанку і вітав його здушеним, хрипкуватим криком. Того співу ніхто не чув, бо нора знадвору, під хатньою загатою, вона глибоченька й добре затушкована бараболинням, ганчір'ям та черепками.

Півень спробував розправити крила. Але крила вдарились об стіни нори, і кілька дрібних грудочок землі впало йому на спину. Півень чи то зітхнув, чи то глухувате кахнув, сердитий і невдоволений. Потім усе-таки випростався, напружив груди — і закукурікав. Гарної пісні не вийшло, і півень зніяковіло забулькав горлом.

Прислухався — чи ніхто не відповість. Адже звик, що завжди саме після його співу спочатку зчиняється веселий півнячий перегук на їхньому кутку, далі, наче вогонь, перекидається на сусідній, потім перегук лунає з усіх повіток, хлівів у селі, горищ, курників. Півень звик, що разом із його співом наставав день, а тому — коли ще був на волі — іноді здавалось: варто йому не заспівати — і морок нічний не розсіється... Півень прислухався, але зараз у норі не розвиднілось, не долинула нізвідкіля пісня іншого ранкового сурмача. Йому відповіла сліпа тиша, глуха на обидва вуха.

Проте півень почувся впевненіше. Він ще крутіше випнув шию, ще завзятіше кукурікнув. На цей раз пісня вдалась — протяжна й зухвала, а то навіть весела, переможна. Півень потупцяв пазуристими лапами по долівці — й знову прислухався.

Сліпу тишу не порушував жоден звук.

— Мамо!

Її наче що в груди штрикнуло. Легко зіскочила з лежанки на холодну глиняну долівку. Ось тут, на тапчані, завжди спала Галя. Вчулося чи справді?.. Пошастала рукою — нікого. Подушка незім'ята й вогкувата, і рядно не зжужмане. Вчулося... І це вже не вперше. Отак лежить, а посеред глупої ночі раптом чи то присниться, чи то примариться їй рідний голос. Ні очі не присняться, ні руки, а тільки голос. І є в тому голосі й скарга, і щемлива ніжність.

Сіла Меланка на лавці, куняла. І раптом знову:

— Мамо!

Достеменно вже знала, що вчулось, проте перехопило подих. У скронях зашуміла кров, а ноги віднялись, і руки віднялись. Пробує звестись — не може, пробує долоню до грудей прикласти — не в силі. Господи, що ж це з нею таке? Чи не занедужала часом? Таке верзеться, що сама собою звладати не годна.

Таки відпустило поволеньки. Встала — і в голові закрутилось, наче то хата закружляла кругом, ніби то жива долівка під ногами ворухнулась. Устала — тоді вже й зовсім полегшало. Думала каганця засвітити, щоб розгледітись, щоб на себе глянути, та... чи варто? Хоч вікна й позавішувано ряднами та мішками, але ж рань ще яка — все може бути.

Ступила в сіни — і вклякла, прислухаючись, чи не чути нікого за дверима. Тихо начебто. В щілину дихало морозцем, і тонко так просочувався дух сухого снігу. Меланка поторгала засув, знову прислухалась. Але мовчала вулиця, мовчав і великий старий садок.

Вернулася в хату і, відхиливши пічну затулу, длубалася в попелі. Зостався жар учорашній чи вигас? Ворушила патичком, ворушила, — блиснуло іскрою. Підгорнула ближче, почала роздмухувати. Приклала до вуглика кукурудзяний листок, а коли спалахнув, то вже й каганця засвітила. А жарину — назад у попіл загребла.

Тинком долоні захистивши вогник, вийшла в сіни, відхилила ляду в погріб. Дихнуло на неї густим, теплим повівом підземелля, картоплею, буряками. Хиткий струмочок вогню злякано гойднувся, і Меланка некліпливо стежила за ним, поки вгамувався. А вгамувався, почала спускатись по драбині. Порипували щаблі, а їй здавалось, що то її костомахи порипують. Стала на землю і глянула вгору — ляду не зачинила! І як це їй вилетіло в голови? Хоч воно наче байдуже, але ж... І що це з нею ниньки? Примостила бликавку біля діжечки з квашеними огірками, а сама таки полізла зачиняти.

А вже згодом покликала тихенько:

— Галю!

Хоч би тобі миша писнула! Полізла на картоплю, а там уже, в кутку, одклала вбік буряки, відхилила дошку — й заглянула в сховок.

Галя спала. Каганчик ледве-ледве освітлював її обличчя, і здалось воно матері чорним, наче аж струпешілим. Великі, похмурі западини очей надавали їй страшного вигляду. Меланка присвітила каганцем з другого боку — і лице помоложавіло, стало смагляве та вродливе, таке, як завжди. Й полегшало на душі в матері. Вона замилувалась дочкою.

Хоч воно тут і соломою вимощено, хоч на одному кожусі спить, а другим укривається, проте погріб є погріб. Тут тобі й холодно, й вогко, й дихати нема чим. Це ж дитина ховатиметься тут, збавить собі здоров'я, а потім і на себе не схожою стане... Та ліпше вже хай перемучиться, хай перестраждає, тільки б на чужину її не погнали, тільки б од неї, од матері, не відірвали. Бо заберуть, а світ страшний, він не приголубить і не пожаліє, він тільки підімне й розтопче.

Галя ворухнулась, вивільнила руку з-під голови й поклала на груди. А Меланка так і подалась до неї. Ні, не проснулась. Що ж, хай спить. Іноді вона й надвір вигляне посеред ночі, щоб повітря того вільного ковтнути, іноді й на теплій лежанці годинку-другу переспить, погріється, але треба ж обачною бути, берегтись. Бо хіба ж Настя Хутірна не попалася в їхні лабети? Ото переховувалась по ямах та погребах і в себе, і в родичів, а якось лягла спати в хаті — тут її й застукали перед досвітком... Лежи, дочко, в оцьому закапелку, лежи в холоді, та тільки з матір'ю будь.

Вилізла по драбині, ляду тихенько причинила. І ще не встигла за клямку взятись, не встигла хатній поріг переступити, як надворі почулось: рип-рип... Наче хтось наближався, але наближався несміливо, зупиняючись та роззираючись. Певно, хтось чужий. Добра людина чи лиха? Але чого б це добрій людині в таку ранню пору по чужих обійстях тинятись?

Припала до дверей і слухала. Порипування вгасло під вікном — чи не в шибку зазирає? Господи, хто ж це такий? Господи, чого кому треба? О, знову рипнуло, зовсім близько, біля самих дверей зупинилось. Навіть дихання чути.

Ну, коли дихає, то людина. А це легенько кашлянуло — ну таки справді людина! І Меланці звільна дихнулось.

Але... тс-с-с! За клямку взялось, торгає.

— Хто там? — поспитала і не впізнала голосу свого. Зовсім чужий голос.

— Подайте Христа ради! — почулось.

Меланка й зовсім зраділа: та це ж прошачка ота, що майже дитячим жебонистим голоском говорить, та це ж ота Мотря з Торбою, що вже другий чи третій день по їхньому селу ходить, у кожну хату заглядає. Еге ж, у кожну заглядає, жодної не минає. Якби подавали багато, хіба було б так?

— А ви вдень заходьте!

Крикнула Меланка, а сама думає: "Чого ж це я крикнула? Прошачка — воно, звісно, прошачка і є, а все ж людина, як би там не було!"

— Пустіть погрітись...

Ну, не пустити погрітися — гріх. Бо замерзне під хатою, під самісіньким порогом — проклянуть усі, геть з кісточками з'їдять. Одсунула засув, двері ледь-ледь одхилила — справді-таки стоїть Мотря з Торбою. Зовсім невеличка — мабуть, од холоду змерзлася та від голоду всохлась. Та й зігнулась, наче не порожню торбу через плечі перекинуто, а лантух із слізьми та бідою. Лице — немов плеската велика бурулька, на якій дві краплини водянисті, двоє очей живих. Що ж ти скажеш їй? Не проженеш, як собаку, дрючком не кинеш.

Зайшла Мотря, стала біля порога і стоїть. А потім раз ступила ближче до печі, другий. Вивільнила руки з довгих обстріпаних рукавів і в челюсті встромила. Рано ще в печі розпалювати, рано й сніданок готувати, але, дивлячись на неї, Меланка зітхнула й заходилась готувати паливо.

Мотря ж сама обізвалась:

— Оце холод такий на супостатів, щоб повигибали до ноги. Вони в пух закутуються, в перини залазять, вони на теплому сплять і теплим укриваються, а мороз їм у тіло залазить, душі випікає. Біля Кордишівки сама бачила, як німець ішов, ішов по дорозі, а потім беркицьнувся і зразу ж задубів, мов стерво яке... А то набили ж їх, настріляли їх наші на фронті, то ховали біля тієї ж Кордишівки. Задубіли тіла, такі сухі стали, як поліняччя, що ти його об землю кинь, а воно бумкає й підскакує. То склали всіх до одної ями, засипали. А раніше як ховали? Раніше кожному окремо домовину стругали, кожному окремо копали могилу, а на могилі й хреста ставили. Тьху, прости господи, це ж над православними людьми треба ставити хрести, а над такими задля якої хороби?

— А ви ж і в Києві були, кажуть, — докинула Меланка.

— А в Києві на храмах та на церквах маківочки все золоті, червоні такі, що дивишся, а воно очі ріже, то мусиш одвертатись. А чого ж вони такі червоні? Бо в землю багато крові пролилось, багато сліз побігло, та всякі ж болячки туди закопують, та вмерлих, та убієнних. А церкви все те тягнуть, і смокчуть, і вбирають — ото їхні маківки й поставали такими, що на них і не глянеш. Думаєте, що довго ті божі храми простоять? Люди кажуть, що недовго, що в землю попровалюються, а там, де вони стояли, дюри великі розкриються, й далеко буде видно вглиб, аж до пекельного світу.

Мотря з Торбою розповідала, і лице її, одм'якнувши в теплі, пожвавішало, зовсім добре та лагідне стало. А на тому лиці вуста схожі на ранку, що тремтить од болю, що сама корчиться, ніби підсмажують її на невидимому вогні.

— Отак усі церкви в землю підуть, безодні розверзнуться, і буде видно, як унизу кипить усе в смолі, горить у полум'ї...

— Свят, свят...

— Ото тільки малі діти й зостануться, не всі, а тільки ті, що говорити ще не навчились, що поганого слова ще не тільки не сказали, а й не помислили собі...

— Господи...

— І, може, тоді вже не стане воєн, не стане наруги, бо що ж годна заподіяти одна мала дитина другій?

— А в кого дітей нема, то від того не тільки насіння, не тільки коріння, а й сліду не зостанеться.

— Не зостанеться...

— Бо сказано: летить врем'я во дні і нощі, яко крилами.

— Яко крилами... Авжеж.

— Бо сказано: аще хто смерті не пам'ятає, того мука не минає.

— Не минає...

Мотря з Торбою заплющила очі й бубоніла скоромовкою:

— Ідіть од мене, прокляті, в огонь вічний... Благословенна ти в жонах, і благословен плід чрева твого... Бе же ту Марія Магдалина і другая Марія, сидяще прямо гроба... Ви печаль іматє...

А Меланка мимоволі повторювала:

— Ви печаль іматє...

Давно вже вона не ходила в церкву, всі свята божі позабувала, молитви ті ніколи до пуття не знала, а так — п'яте через десяте, а зараз, слухаючи незрозуміле Мотрине мимрення, дорікала собі за лінощі та за байдужість.