Люди зростають, наче сади

Клас регочеться. Всі порозкривали роти, гупають кришками парт, дивляться на Ростика і сміються.

Ростик дивиться на товаришів і також сміється. І тому, що винуватець не почуває себе пригнічено, а також веселиться... дітям не дуже кортить реготати. Учитель, набираючи дуже строгого й поважного вигляду, каже:

— Та-ак...

— Еге, так,— стверджує Ростик.

— Що ти цим хочеш сказати?

— Анічогісінько. Ви кажете так — і я кажу, що так.

— Не базікай.

— Добре, не базікаю.

— Ти чуєш чи не чуєш?

— Авжеж, чую.

— Не базікай! — уже не вдавано, а по-справжньому сердиться учитель.

— Не базікаю,— наполягає на своєму останньому слові Ростик.

— Тільки ти ще промовиш слово — я тебе вижену за двері,— обіцяє учитель.

— Не скажу ні слова...

— Геть! — зривається голос в учителя.

— Але ж я...

— Геть!

Учитель сам одчиняє двері. Обличчя набрякло кров'ю, руки також почервоніли, на них настовбурчилось руде волосся. Ростик підводиться і йде геть. Але почуває себе невинним. Він нічого не робив. Він тільки вирішив записувати приклади з дошки стоячи, а не сидячи. Бо від вічного сидіння в нього затерпла спина. І він списував стоячи. Але "гідрі" це не сподобалось. Учитель побачив у цьому зрив дисципліни. Ну, як йому так хочеться бачити зрив, то нехай бачить. Ростик не заперечує.

— Слухай,— каже "гідра", коли він уже ступає на поріг.— Поясни мені, чому ти на всіх уроках сидиш непослухом, а в Аннети Леонідівни — ні?

— Хе! — каже Ростик.

— Що? — питає учитель.

— Хе! — відповідає Ростик.

— Геть! — сердиться учитель.

— Іду,— каже Ростик.

Він тихенько вислизає з школи; надворі синя й тепла погода, бринить передосінній холодок; уже вечір; дерева вилаштувалися вздовж паркану похнюплено, хоча й строго; з них ще не спадає листя, але вони вже взялися багрянцем, понакидавши на себе незвичний і непевний одяг.

Ген по сірому шляху котить автомашина, піднімаючи рухомий хвіст пилюги. В кузові — яблука: вони віддалік біліють яскраво й привабливо. Ростик вискакує на шлях, сідає посередині, вдаючи, що скалічив ногу. Шофер сигналить. А він сидить. Водій дає довгий переривчастий гудок. А Ростик не рухається. Машина стишує хід, зупиняється зовсім близько. Виглядає розлючений шофер.

— Ти чого втелегенився? — кричить він.

— Болить,— кривиться Ростик.

— Це знову ти викомарюєшся,— впізнає його водій і, вже не звертаючи на нього уваги, рушає. Ростик прожогом схоплюється, очікує, коли машина трохи промине його, далі вискакує в кузов, похапцем насипає за пазуху яблук. Сплигує на повному ходу. Як і завжди, йому це вдається.

Ростик стоїть біля телефонного стовпа і жує. З хати напроти визирає простоволоса жінка. Вона виливає в яму помиї з баняка і гукає до хлопця:

— Що, збитошнику, зійшло з рук?

Ростик і не ворухнувся.

— Ее-х, страхопудало ти,— з якимось дивним для Ростика уболіванням у голосі каже тітка.— Злодієм довго не проживеш.

Він миттю обертається назад, показує пальцем:

— Ваша хата горить!

Тітка випускає долі баняк, він гепається на твердий діл, а тітка злякано бликає на вікна, на стріху, на причілок. Але ніде нічого,— ні полум'я, ні диму. Тоді вона спльовує й починає лаятись:

— А бодай тобі тіпун на язик, шибайголово, а нехай тебе понесе на швидкі лотоки...

Її погрози Ростика не лякають ніскільки. Він їх просто не слухає. Він знає, що жодне побажання не здійсниться. Хай собі галасує. Погарикається — та й перестане. Адже її ніхто не зачіпає. Він собі стоїть під стовпом і їсть яблуко. А як він його добув — це не її діло... Це вже його турботи. І потім, якби "гідра" не надумався вигнати його з класу, він би не сідав посеред шляху, не наричував би повну пазуху ранетів. А це вчитель винуватий. Хіба ж ні!

Ростик сміється й біжить до школи. Уже дзвінок. Це закінчився останній урок. Треба швидше вхопити свої книжки й тікати. Сьогодні з хлопцями вони йдуть на колгоспний баштан. Звідти вивезено ще не всі кавуни. Можна дещо назбирати.

На дверях класу його здибує "гідра".

— Ходімо,— каже учитель.

— Куди? — не тямить Ростик.

— Як куди? До директора.

— Навіщо?

— Розкажеш, що ти нового сьогодні довідався на моєму уроці.

— Добре,— згоджується Ростик.

В цей час до них наближається Аннета Леонідівна. Вона в пуховій зеленій кофті. Ще віддаля вона всміхається. Аннета Леонідівна не знає, що скоїлося... Вона молода, і їй личить усмішка. Тоді в неї з'являються на щоках дві ямочки. Глибокі й приємні.

— Куди ви? — питає вона.

— Ми йдемо до директора,— поспішає пояснити Ростик.

— Ти знову щось накоїв? — строго питає Аннета Леонідівна.

— Авжеж,— стверджує "гідра".

— Я писав стоячи,— пояснює охоче Ростик.— Я сидів-сидів, і в мене заболіла спина. Ну, я підвівся і списував приклади з дошки стоячи.

— Ага! — каже Аннета Леонідівна.

— Він зараз пояснить дещо директорові...

Учителька сказала:

— Потім прийдеш на город. Ми сьогодні садимо сад.

"Гідра" веде його в учительську. Там саме зібралися всі вчителі. За окремим столом — директор. Він довгобразий, з вусами. Обличчя в нього лагідне, і вуса до нього не пасують. Ніби намальовані. Ростикові хочеться сказати про це директорові, але він стримується. Дуже тут багато людей. Та й не минеться це йому так. На піонерській ланці розбиратимуть, дорікатимуть сто років!

— Клади яблука на стіл,— каже директор.

— Га? — вдає, що не дочув, Ростик.

"Гідра" підозріло коситься на відстовбурчену Ростикову пазуху.

— Ану,— командує він.— Викладай. І як це ти встиг обірвати колгоспний садок? Чи хазяйський?

— Де там,— каже стомлено директор.— Це він машину пограбував. Посеред дороги зупинив і пограбував. Маємо доморощеного Соловейка Розбійника... Я все у вікно бачив.

Ростик слухняно виймає з-за пазухи яблука і кладе на стіл. Учителі вражені.

— Хуліган! — кричить "гідра".— Розкажи, чи пішов на користь тобі мій урок. Той, з якого я тебе вигнав.

Ростик мовчить. Невже їм не зрозуміло, що ніякої користі йому з уроку не було?

— Одним словом,— каже директор,— ти мені надокучив. Ти не людина. Я не хочу з тобою розмовляти. Йди геть...

— Але ж,— не тямить його Ростик.

— Йди,— стомлено наказує директор.

Ростик вражений. Він не сподівався на таке. Гадав, що йому тут читатимуть нотацію, сваритимуть, добряче намилять шию. А на нього й уваги не звертають. Директор і за яблука не свариться. Просто не хоче з ним розмовляти. Але чому? Коли треба, то Ростик пояснить, що йому набридло списувати оту арифметику сидячи, він ще спробував стоячи. А хіба не можна?

— Йди,— каже директор.

Ростик трохи вагається. Йти йому чи не йти? Адже ніякої розмови не відбулося. Він навіть не зміг пояснити, як все це сталося. Ну, йому закортіло яблук. А в цей час їхала машина, в кузові лежало їх повнісінько. Ну, якби вони комусь були дуже потрібні. Хворому там, чи що... Але й хворий стільки не з'їсть, навіть смішно, навіщо йому так багато!

— Чого ти стоїш? — каже директор.— Іди.

— Йди,— підтримує "гідра".

Ростик зачиняє за собою двері. Ніби він напрошується, щоб йому читали мораль, щоб картали. Хе, він і без цього спокійно проживе. Дуже йому потрібні оті слова, такі гарні, такі правильні. Він їх уже досить наслухався, якщо треба, кому хоч може повторити. Яким, мовляв, треба бути, а яким — забороняється. І нічого, мабуть, оці старші вигадати не можуть, тільки красиві слова та повчання. Дивно, невже дорослі ніколи не були такими, як він. Коли кортить робити так, як хочеться, а не так, як радять.

Аннета Леонідівна сказала:

— Бери заступ, копай ямки.

Ростик охоче послухався. Він завжди її слухається. По-перше, вона красива. По-друге, цікаво веде уроки історії. По-третє, поводиться з Ростиком, як рівна з рівним. Ніякої зверхності. Звичайно, вона вчителька, але не видно, що вона вчителька. Аннета Леонідівна поводиться так, наче вона вчиться з ними в одному класі, тільки трохи переросла.

— Що там було? — питає Аннета Леонідівна.

— Нічого. Як завжди.

— Як завжди?

— Тільки цього разу директор не став зі мною розмовляти.

— Так?

— Сказав, що я зовсім не людина... Але це ж неправда!

— Ну, це погано, що він не став з тобою розмовляти. Зовсім кепсько.

— Ще б пак! Мені аж сумно стало. Хіба вже я такий, що мені й слова не можна сказати?

— Директор вважає, мабуть, що ти все робиш навмисне.

— Де там! — щиро заперечує Ростик.

— А він, бач, переконаний навіть...

— Де там! Я просто інакше не можу. Як я хочу зробити — я так і роблю.

Він добуває з-за пазухи яблуко, яке вхитрився не викласти в учительській, і простягає Аннеті Леонідівні.

— Беріть.

Вона бере яблуко, розглядає.

— Гарне яке... І як ти тільки втерпів, не з'їв його після уроків...

— А я...— ніяковіє несподівано Ростик.

— Мені терпець урвався б, давно вже поласувала б.

— А я його недавно дістав.

— Бігав під час перерви додому?

— Ні,— мнеться Ростик. І, переборовши ніяковість, випалює: — Я його вкрав на машині.

— Ну,— каже Аннета Леонідівна,— я таких яблук не бажаю їсти.

Ростик неохоче бере яблуко. Йому боляче. Адже те яблуко він приберіг для Аннети Леонідівни. Хоч йому директор наказував викласти все, але він не послухався. А тепер учителька відмовляється. Не треба було казати, звідки воно. Але ж Аннеті Леонідівні він ніколи не бреше. Він взагалі нікому не бреше. Може, тому й дістається часто на горіхи?

— Біля моєї хати також ростимуть яблуні,— каже Аннета Леонідівна.— Правда, я їх ще не посадила. Але неодмінно посаджу скоро. Тоді приходь, Ростику, на папіровки.

— Добре,— відповідає Ростик.— Я прийду. Але ж чекати треба довго.

— Правда. Але не можу я діставати яблука так, як ти.

Ростик сміється. Він на мить уявляє, як Аннета Леонідівна сідає серед шляху, аби зупинити машину, потім вискакує в кузов... Ні, їй це не личить. Аж ніяк. Навіть смішно.

— А ви можете в дядьків купляти яблука, які захочете.

— Ні,— каже Аннета Леонідівна,— ліпше вже мати свої і не купляти.

— Авжеж,— згоджується Ростик.

На шкільному городі уже стримлять ряди саджанців. Біля їхніх стовбурів темніє розкопаний свіжий ґрунт, а там, де його не зачепили заступами, він сірий, сумний. Уже звечоріло. Пронизливий холодок тече по зеленому подвір'ю, білим туманом клубочиться навколо дітей... Ростик стоїть біля Аннети Леонідівни і думає про неї ж. Вчителька зараз сміється, на щоках у неї зайнялися ямочки. Таких ямочок немає в жодного дівчиська з їхнього класу.