О незрівнянний!

Гуцало Євген

З гори, порослої вільхами та яворами, відкривався завершений, мов на картині, краєвид: зразу під горою зеленаве скло річечки в пласких берегах (іноді річечка здавалась живим сріблом, налитим у колбу); далі слався луг бахматою скатертиною, а по тій скатертині отарою порозбігались кущі, та ще копиці сіна стояли сірими шоломами, які начебто загубили витязі невідомого війська; за лугом починався ліс, що густою ведмежою шкурою темнів до горизонту. Стоячи на горі, Дмитро Жерелиця вбирав жадібними очима простір, який відкривався перед ним,— і такий самий неоглядний простір поселявся в його душі, надаючи їй незамкнутості, нескінченності. Милуючись краєвидом, він заспокоювався, впадав мало не в прострацію, коли зникало сум'яття думок і почувань, натомість єство вбирало в себе просто оцей гай — і більше нічого... просто річечку... просто копиці сіна... просто ліс — і більше нічогісінько...

— Здрастуйте!

Невисока, кругленька, вона схожа на диню-дубівку. Голова в неї теж кругленька, щоки кругленькі, а блискучі тернові очі світять таким приємним усміхом, що мимоволі маєш віддячити усміхом. Дві макові пелюстки вуст то розмикаються, наче од вітерцю, показуючи білі зерна зубів, то знову змикаються, й усміх весь час мерехтить на них, як сонячний зайчик.

Вона стоїть серед цвірінькання, щебету, тьохкання дитячого садочка. Цілий виводок вихором в'ється довкола її міцної, зграбної постаті.

"Як бджолиний рій",— думає Жерелиця, милуючись із привітної виховательки. Й відповідає:

— Доброго ранку.

Те цвірінчання-щебетання-тьохкання віддаляється, віддаляється в тому співі і вона, вихователька, а Дмитро Жерелиця вже не так милується веселою легкістю краєвиду, що відкривається з гори, як поглядає поміж яблунь та лип, де граються діти з колгоспного садка, де у затінку вишні сидить на землі вихователька з розгорнутою книжкою на колінах...

Згодом Жерелиця писав листа своїм друзям. "У селі звели новий Будинок культури, а я живу в старому клубі. В моїй кімнаті раніше, видно, зберігались інструменти духового оркестру, бо знайшов старий мундштук і досить пристойний барабан. Колишній завклубом залишив у кімнатці також усяке рибальське причандалля, що зіпсувалось чи напівзогнило: хватку-рогелю, саджалки, сітку, ятірець. Тут протікає Сейм, риба в Сеймі водиться, отже, прохарчуюсь патріархальним чином. Є електрика, керогаз. У людей беру молоко, в магазині купую хліб". В іншому листі, до знайомої художниці, писав про село. "Серпень — августійший місяць року. В селі тепер усе достигло: яблука, груші, сливи. Гарбузи на городах — як тюлені чи моржі. Кукурудза — із-за пазухи в качана виглядають такі соромітні груди, що хочеться мимоволі відвернутися. Соняшники — як решета чи підрешітки. Буряки на городах зеленіють, наче козацьке військо в оксамитових строях. Бджоли до вуликів носять не пергу, не мед, а солодку серпневу музику, з якої ще потім треба буде викачувати пахучий мед. Повітря — густе, в ньому таке тлумовисько запахів, стільки аромату, що можна очманіти. Як воно пахне ополудні, коли у високостях зріє сонце; а як увечері, в передчутті прохолоди; і вночі — під низькими древлянськими зорями, що, здається, теж пахнуть прив'ялим полином і чебрецем; та ще на світанку — тоді запахи чисті й гострі, відволожені студеною росою, і дегустувати до безтями таку розкіш зміг би найвибагливіший гурман".

У вікно було видно старий яблуневий сад, кулясті липи в саду; під вишнею сиділа вихователька й читала книжку. Жерелиця, примружившись, вглядався в її обличчя, яке звідси, з приміщення, видавалось йому цвітом оксамитово-темної мальви, яких так багато росло в цьому селі... Згодом складав листа найближчому своєму товаришеві... "В душі так, наче там учора відгримів грім весняної грози, й тепер зосталась тільки пам'ять про те апокаліптичної сили двигтіння. От більше досвіду, а я не певен, що досвід став мудрістю, бодай підсвідомо. Молоді пориви манили перспективою. А тепер ось жадане майбутнє обернулось не тільки на нинішній день, а й на минулий,— і що? Ілюзій поменшало, а без ілюзій якось прісно, правда... Чи працюється? Так, всякий дріб'язок, щоб не втрачати техніки, щоб пальці не забули навичок. Якісь постійні саморевізії, самобичування, кпини. Моя гординя відцуралась від мене, як зрадлива жінка. Можливо, мій настрій — лише благотворний хаос, лише гумус, із якого щось виросте. В усякому разі, хотілося б вірити в свій самообман..."

Віднісши листи до контори колгоспу, де голубіла поштова скринька, Жерелиця взяв у сільмазі сиру, печива й подався назад.

Чіпким своїм оком він помічав усе, що можна було б змалювати (й оцю соколиноброву тітку з двома курочками-леггорнами біля грудей; і роздягненого до пояса теслю, що збиває домовину серед подвір'я, порослого лободою; і двох білявеньких дівчаток-близнючок, що в чотири руки крутять корбу, витягуючи відро води з криниці), та знав наперед, що наміри так і зостануться намірами.

Опинившись на горі, Жерелиця мимоволі задивився на осяяний сонцем краєвид, що відкривався далеко наокіл, і якась болісна струна затремтіла в єстві... Що йому треба в цьому світі? Чому колотиться душею, чому не вгамується? Хіба це не смисл, хіба не призначення: отак ширяти поглядом у цьому пісенному безмежжі й більше нічогісінько не прагнути?

Стежечка снувалась по схилу гори, на цій стежечці почулось цвірінькання-щебетання-тьохкання, і вже незабаром із сутінкових хащів показалась барвиста дитяча вервечка, рум'янощока, бистроока. Дитячий садок, мабуть, повертався від річки. Обличчя у виховательки, засмагле й свіже, випромінювало ласку і любов, і в кожному її русі вгадувалась велика жіноча лагідність. Лагідність до всього: до дітей, до літа, до неба, до повітря і до нього, до Жерелиці.

Й коли та вервечка всоталась у розчинені двері клубу, Жерелиці знову подумалось: таки й справді мальва, розквітла щедра мальва, так і хочеться взяти її обличчя в свої долоні, наблизити до себе, зазирнути в тьмаві джерела очей...

За старим садом брижились горбки, й на цих брижах, порослих калиною, Жерелиця з великими труднощами нарвав жилавих стебел Петрового батога. Скупі квіти, припалені серпневою спекою, не втратили свого святкового лазурового блиску, і, здається, в їхньому дзеркальному свіченні можна було б угледіти відображення свого обличчя. Думаючи про живий барвистий спектр живих квітів, Жерелиця повертався назад до клубу, до своєї пропахлої глиною і вапном кімнатки, коли йому знову здибалась молода вихователька. Вона йшла з відром води, й очі її блищали, як вишні, омиті літньою грозою.

— Візьміть,— сказав Жерелиця, простягаючи їй жмуток Петрового батога.

— О, спасибі,— сказала з дитячою щирістю, беручи квіти лівою рукою, а в правій тримаючи повне відро.— Зараз поставлю в глечик, спасибі.

"В неї багато природного чару,— думав, полуднуючи хлібом, сиром та помідорами. Через прохилені двері долинав із клубу гамір дітей, які чи то обідали, чи то вкладались до денного сну.— Усміхається так, наче хлюпає літеплом. Достоту мальва, що стоїть на хатньому причілку, а біля неї гудуть бджоли".

І вже не міг не думати про виховательку. Далі заходився малювати: на одному аркушику зобразив її в дитячому гурті. Хутко впорався і з другим малюнком: сидить під яблунею, читає книжку. На третьому йшла з відром води... Жерелиця так захопився, що на четвертому малюнку вдався до фантазії: вона стоїть на горі, на долоні тримає жар-птицю, яка іскрить казковим промінням.

І вихователька дитячого садка теж чимось скидалась на цю нереальну жар-птицю.

Жерелиця пришпилив малюнки кнопками на стіні, що випирала сухоребрими дилюками. Малюнки були його першими пробами за чимало останніх днів, і він мимоволі радів цим пробам, як доброму знаку...

Вже ввечері хтось постукав у двері.

— Ввійдіть! — заскочений зненацька, скрикнув Жерелиця.

Рожеве плаття не так обтягувало її тіло, як обертало на тугий сонячний згусток; такої самої рожевої барви стрічка перевила над чолом чорне волосся; губи, здригаючись від гамованої усмішки, наче пульсували, наче струмом були пронизані, а темно-карі очі ритмічними сплесками посилали теплу ласку, мовби з очей виривались птиці — одна за одною.

— Спасибі за квіти,— сказала вихователька садочка.— А я вам принесла молоко.— І, приховуючи ніяковість, пояснила:— Колгосп виписує для дітей стільки, що зостається.

Поставила каструльку з молоком на столі, роззирнулась по кімнаті — і вже наступної миті завважила пришпилені на стіні малюнки.

— Ой, хто це?!

Розглядала малюнки, а Жерелиця стежив за напрочуд м'яким, мелодійним контуром її профілю, який йому, либонь, так і не вдалось передати.

— Як вас звати? — поспитав Жерелиця, ставши поряд.

— Марія,— мовила так, наче дарувала своє ім'я. І вже наступної миті докірливим рухом склала руки на грудях: — І то треба було вам малювати?

— Кого? — примружився.

— Та наш садок. І мене.

— Маріє, вам неприємно?

— Приємно. І все-таки... не слід було.

— Чому?

— Намалювали — й наче привласнили собі.

— І вас привласнив?

— І мене.

Її докір був по-дитячому несподіваний, але такий щирий, ненаграний, що Жерелиця відчув непевність, наче й справді зазіхнув на заказане.

У проймі вікна сідало сонце — там, над гребенем лісу, у беззвучних вибухах рожевих, фіолетових і фіалкових хмар. Жаринки сонячних відблисків палахкотіли в зіницях Марії, у звужених скалках гострих вертикальних чоловічків.

— Знаєте, як можна привласнити?

— Як?

— А отак...

І, відчувши в горлі тривожний холодок, спонукуваний якимось веселим, безконтрольним бажанням, Жерелиця пригорнув її — невисоку, тугу, зграбну — до себе. Це сталось несподівано не тільки для молодої жінки, а й для нього самого, і, вдихаючи полиновий дух її сухого волосся, ловлячи щокою й губами тепло її шиї, Жерелиця з досадливим острахом очікував на ту мить, коли вона відштовхнеться ліктями і, отямившись, дорікне гірким словом.

Проте Марія, наче втративши свідомість, не відривалась від його грудей. Жерелиця, зрадівши, обома долонями взяв її голову, підвів угору несподівано збіліле й зрум'яніле обличчя і поцілував у губи. Спершу Марія не відповідала на поцілунок, та вже наступної миті її вуста здригнулися, затремтіли, розімкнулись...

А вже напіводхилившись, глянувши зволоженими очима, що своєю сутінковістю нагадували тьмаві ягоди осінньої ожини, спитала:

— Ось так і привласнили?

І хутенько подалася з кімнати, залишивши полиновий запах кіс, а в тілі дрож тривоги — мовби від холодної вечорової м'яти.

"Може, сприйняла за жарт і відповіла так само жартома?"

Дивився на малюнки, які прикріпив на стіні.

1 2 3