День шостий

Тепер пере­стрибнути через перелаз, а там за хатній причілок, а тоді до хати, але для цього треба перескочити на той бік провулка, а місяць світить зрадливо, по-розбійницькому, з мертвою байдужістю. Веніамін все ж кинувся через провулок, майже впав за пере­лаз, але загаявся на якусь мить, позаду бахнуло з обох стволів, дріб ударив у товстий шар пилюги, накубленої вдень курми, але Козак був уже біля хати, він поплазував за причілок, убіг у сіни, по­дерся по драбині на горище, грюкнув за собою лядою, хапливо носив на неї все, що знаходив тяж­ке, тоді сам сів зверху, дрижав, плакав...

ї прокинувся весь у сльозах і розпачі.

А коли б тепер гнався за тобою фашист? Де б ти сховався? Він прошиє чергами з автомата стріху, запалить хату, підожде, поки вискочиш з вогню, і однаково вб'є тебе і не матимеш ти ніде рятунку.

На власній землі ніде сховатися? А чом би ти мав ховатися? Ти ж воїнї У тебе зброя, і вміння, і твердість.

Чи була в ньому твердість — він ще й сам не знав. Та й звідки?

Козак лежав без сну, слухав, як кумкають жаби в теплих затоках (мовби нічого й не сталося тут удень!), впівока стежив, як ходить між землею і зорями їхній вартовий (здається, Грановський?), тоді тихо поповз туди, де мав спати Боря Тетюєв. Пахло відволоже­ною кукурудзою, і трава теж пахла росою, уже, ма­буть, незабаром світанок, і сонце, і день великий і прекрасний. Чи ж прекрасний?

Він знайшов Борю. Той спав обличчям до зір, розметавши руки, добрий і гарний, може, й справді схожий на того бога Аполлона, про якого з таким захватом розповідав своїм товаришам — хто ж то знає? Козак доторкнувся до Бориного плеча, Тетюєв стрепенувся:

— Ну? Хто? Що?

— Це я. Козак.

— Налякав.

— Пусти на твою шинелю.

~ Ну, давай.

— Сон страшний приснився.

— Не мороч голови. Солдат і спить тільки для того, щоб бачити сни.

— Але ж страшний!

— Мало тебе сержант ганяє.

— Слухай, Борю, ти ж не був там, на березі...

— Не був. А ти думаєш, не уявляю? Я ж тобі роз­казував, як мене цілував майор? Тебе коли-небудь цілували?

— Тільки мама.

— А чоловічих поцілунків не знаєш?

— Ні.

— Отож. А це — тільки перед лицем смерті. Смерті — розумієш?

— Ну!

— А ти з якимсь там сном.

— Мені тяжко.

— Заспокойся, — Тетюєв узяв його за руку. — Глянь, яке тут у вас небо, які зорі, яке диво. А ота світляста смуга через усе небо — як вона зветься у вас?

— Чумацький Шлях.

— А в нас — Млечный Путь. Яка сила і яке без­межжя!

— Я народився під цими зорями і виріс, а тепер здається мені знаєш що?

— Що?

— Ніби оцей Чумацький Шлях, або Млечный Путь, по-вашому, тільки для нашої землі і для нас і все, що спробує затьмарити його вічне сяяння, має неодмінно щезнути й загинути.

— Так, Веню, так!

Тетюєв знов знайшов його руку і мовчки стис­нув.

Вони лежали тихо, без слів, думали мовчки ко­жен про своє, але очі їхні летіли у безвість, у золоті розсипища загадкових зір, і молодість їхня була без­межна, як Чумацький Шлях.

Четвертий день вони довірливо віддали Султано­ву. Соромно було згадувати страшне безсилля, яке пережили вчора, лякалися самої думки, що таке може повторитися, їхній сержант з його досвідом, знан­ням і твердістю тепер набував для них ваги надзви­чайної, став єдиною запорукою і надією. Його ко­манди виконували з особливою ретельністю, кожне його слово, кожен наказ вгадували наперед, розповіді про обстановку на фронтах вірили так, ніби Султа— нов щойно повернувся з високих штабів. А він же тільки й того, що вчора ввечері перемовився кілько­ма словами з піхотним капітаном, який теж, здаєть­ся, не мав ніякого зв'язку з командуванням, хіба що через випадкових зв'язкових.

Султанов не приховував жорстокої правди. Хоч Київ ще оборонявся, Одеса стояла твердо, але фа­шисти вже проскочили далеко по степах і форсува­ли Дніпро на півдні. А на Лівобережжі їхні танки вже на Сумщині й Полтавщині, там їх стримують наші війська, але обстановка міняється щодня. Мо­жуть кинутися звідти через Дніпро, щоб перетяти всю Україну. Можуть з цього берега пробиватися туди. їхній рубіж; — одне з таких особливо загрозли­вих місць.

Козак слухав і не йняв віри.

— Товаришу сержант. Як же це могло статися? Хі­ба ж можна допускати, щоб фашисти отак повсюди?..

— Ніхто й не допускав, — сказав Султанов. — Такий характер цієї війни. Злодійський напад. Ясно?

Там прокралися, там проскочили, там прорвалися, там виникли зненацька. А наштовхуються на тверду оборону — стоп! Київ, Одеса — це ви знаєте. Про Перемишль теж усі чули? Ну от, кожен повинен боронити свій рубіж, тоді ворог буде розбитий.

Надвечір Султанов звелів викопати перед вогне­вою ще два окопчики, з яких зручно було б метати пляшки з запалювальною рідиною, тоді нарубали свіжих гілок, щоб замінити маскування. Будник привіз од піхотинців вечерю і, поки Палярус, намугикуючи свою "Красавицу", розкладав у котелки кашу, пощурхотів у городі і виринув з кукурудзи, обтираючи рукавом жовту морквину.

— Товаришу сержант, — зраділо повідомив він. — Ось. Морквину викопав.

— Одставити морквину, — неприязно глянув на нього Султанов. — Ми не можемо об'їдати місцеве населення! Вам ясно, їздовий Будник?

— Так точно!

Коли стемніло, Султанов назвав пароль і відгук для нічного вартування, звелів Тетюєву залишитися на вогневій за нього, підкликав до себе Козака, не­голосно сказав:

— Провідаємо наших хазяйок. Годилося ще вчо­ра їх заспокоїти, та не вийшло. Треба сьогодні. За­перечень не буде?

— Ні, товаришу сержант.

— Гаразд. Тільки підемо не через город, а з до­роги. Візит офіційний. Так треба. Ясно? Інакше не можемо. Не маємо права.

Він, мабуть, і на коні тоді приїхав до двору для цієї вигаданої навіщось офіційності, але Козак вірив у все, що робить Султанов, бо, може, й справді саме так і треба.

Сінешні двері не піддалися, у хаті було темно. Вже сплять? Козак легенько стукнув у шибку, з того боку забіліло Саньчине обличчя, вона побачила їх обох, гукнула:

— Підождіть! Надьку купаю...

Мабуть, уже кінчала, бо незабаром чутно стало, як зливає воду з ночов, двері рипнули, гола рука виставила за поріг відро з водою, Саньчин голос звелів:

— Вилий, Веню, отам на попільник за бузиною!

Він відніс відро, вилив мильну воду, вернувся

назад, гола рука забрала в нього посудину, двері за­чинилися, Козак відійшов до Султанова, який сидів на призьбі, скручуючи свою "козячу ніжку".

В хаті знов почулося хлюпостання, вони обидва чули ті звуки, сержант спокійно курив, а Козак, присівши біля нього, тулився спиною до нагрітої за день хатньої стіни, і кидало його то в жар, то в хо­лод, він і нетерпеливився скоріше побачити дівчат (Саньку! Саньку!), і боязко було йому так, що зірвав­ся б з призьби і втікав світ за очі. Султанову теж ніби передався Козаків настрій, сержант притоптав чоботом недокурок, неголосно кинув через плече:

— Як там водні процедури?

Санька почула (а може, здогадалася?), сміючись крикнула з хати:

— Підождете — не вмрете!

Далі хлюпосталася, скрикувала, мабуть, навмис­не, щоб чули надворі, Султанов теж щось їй гукнув раз і два своєю рідною мовою, так ніби Санька мог­ла зрозуміти, але для неї досить було самого звучан­ня його голосу, це було не перемовляння, а перегу­кування, молодеча іра, сповнена затаєної знадливості й жаги. І хоч вони не впускали у свою іру нікого стороннього. Козак мимоволі теж ставав і її свідком, і мовчазним учасником, і жертвою.

Знову гола рука виставила за двері відро з миль­ною водою, знову бігав Козак до бузинових кущів, а коли повернувся, то застав Султанова вже не на призьбі, а біля сінешних дверей, сержант рипів чо­бітьми, поправляв гімнастерку, розминав широкі плечі, але до хати чомусь не йшов. Перше враження було: жде свого молодшого товариша, і Козак спов­нився вдячністю до Султанова. Але почувся Сань­чин голос — і Веніамін мало не заплакав. Вона звер­талася тільки до Султанова, перегукувалася й пережартовувалася тільки з ним, так ніби тут нікого більше й не було. То не пускала до хати, поки засте­ле долівку свіжою різухою (Козак і знадвору влов­лював ніздрями пронизливий запах свіжої трави); то веліла ще потанцювати за порогом, бо затуляє вікна ряднами для маскування; то не хотіла впуска­ти, поки засвітить каганець; то вимагала собі часу для розчісування, а тоді повідомила, що має ще роз­чесати коси Наді.

Нарешті вона впустила їх. Султанов уже не вияв­ляв до Козака делікатності, як при перших відвіди­нах, ішов попереду, затуляючи Веніаміна своєю широкою постаттю, так що Надя навіть злякалася:

— А де ж Веня?

Сержант мовчки відхитнувся вбік, щоб показати, що веде за собою Козака, і знов заповнив собою увесь простір, освітлений невеличким каганчиком, посмугований легкими тінями, що літали по всій хаті, м'яко влягаючись на долівку, під ослонами, під сто­лом, злякано черкаючи стіни, піч, навіть стелю. А там, де тіні ламливо схрещувалися, мовби знищу­ючи одна одну, біліли два острівці, ніжні й приваб­ливі, такі ж неоднакові та водночас і нероздільні, поєднані силами, над якими люди не мають влади.

Надя і Саня. Дві рідні сестри. Похрещені народ­женням, кров'ю, хатою цією, землею.

Мовби знали, що матимуть сьогодні гостей, одяглися обидві в біле. Надя — у просторій українській гаптованій сорочці, що так личила до її чорних роз­кішних кіс, і до палаючих чорним вогнем величез­них очей і до прекрасного, прозорого у своїй ніжності лиця. Санька — в коротенькому, білому ситцевому платтячку, неспроможному погамувати буйного її тіла, голонога, голорука, з такими дикими хащами русявого волосся, що в них навіки могли б заблука­ти чоловічі погляди, серця і душі.

Султанов пройшов до Наді, потиснув її ручку, похвалив вроду, обдарував ніжним усміхом, тоді про­пустив поперед себе Козака, а сам нечутно пересу­нувся до Саньки, і хоч Веніамін цієї миті щось казав Наді (сам не чув своїх слів) і дивився в її величезні очі, все ж зумів помітити (а може, здогадався!), як вигнулася й напружилася всім тілом назустріч сер­жантові Санька. А може, то тільки здалося? Надто, що Султанов нічим не виявляв свого якогось особ­ливого ставлення до Саньки, вітався з нею так само спокійно, як і з сестрою, і одразу ж відступив трохи вбік, пройшовся туди й сюди, легко ступаючи по зеленій траві на долівці.

— Приємно, — сказав Султанов.