У "тісної баби"

Кониський Олександр

На другий день Водохреща, саме, значить, на Івана Хрестителя 2, сиджу я собі самотою на хуторі; і так мені, самотньому, і сумно, і нудно, і журливо, і не сказати як! Ума не приберу, ради собі не дам, що робити! Ні до чого руки не здіймаються, наче я охляв! Хоч би вмів стріляти, то б скинув рушницю на плечі, хортів на смик та на полювання: чи вбив би якого дурного зайця, чи ні, а нудьгу, може б, і розвіяв по снігу; так наче на те ж страшно мені і доторкнутися до рушниці. Пішов би так собі повештатись по надвір'ю, так хуга ж така курить, що й світу божого не видно... Ану, думаю собі, кликну Опанаса та з ним в юрдон. Зазирнув до пекарні, аж Опанас на припічку хропе; шкода куйовдити чоловіка, нехай спочине... Сів я собі під вікном, тарабаню пучками по шибці, а на душі густим очеретом так і встають споминки колишнього: господи, вже мій вік за водою втік, прожив я його!... Ба! Коли б то прожив, а то проблукав по всіх усюдах і ніде не залишив сліду; хоч би тобі на макове зерно що зробив з того, що замолоду мізкував, чого сподівався? Анічогісінько!.. Тим-то журба, злигавшись з нудьгою, і напосілись тепер і гноблять мене, їздять обидві по мені верхи. Що б було мені хоч Опанаса послухатись та літ тому двадцять назад побратися з ким: досі які б у мене діти були! Онуків би тішив, а то! Нудьгу тішу-годую, журбу сповиваю, сум колишу та — бог зна — колишнії случаї в своїй душі перебираю!

Тяжко!..

Годі. Сиджу і нічогісінько не жду... Тільки тепер і мого, що сльоза за сльозою плине... Та що з того?! Не виплачеш сльозами долі-волі — се я добре тямлю, одначе не маю волі спинити сльозу, нехай плине.

Сумую, сумую... Хоч би яку людину бог приніс, розважила б. Думаю так, а згодя чую — сані на дворі риплять, до рундучка під'їхали і стали; бачу: хтось двоє з саней злізло, іде в сіни.

"Еге,— думаю,— се попи з кропилом, от і добре, може, "словеси утвержденные" розважать, душа почує "благословение" і "воспряне".

Чую: гомонять у сінях.

— Коли б же нам отут не заблудить; я зроду вперше тут, а дверей аж троє, от ти і вгадуй, в які! Кажи, Трохиме, в які?

— Тривай з дверима, не втечуть; треба спершу обтруситься, хата не льодовня, не годиться снігу наносити! Ось ну, Петре, ти мене, а я тебе...

"Ні, се не попи,— думаю я собі,— хто ж би се?" Прислухаюсь: голос наче і по знаку, та не вгадаю.

— Добрий вечір вам в хату! З Новим роком! З Хрестителем! Чи пізнаєте, Якове?

Глянув я:

— Ба, ба! Ще б не пізнати. Трохим Шморгун та Петро Моргун?

— Вони самі!

— Живі, здорові ваші голови! Чи вас хвищею сюди занесло, чи тихим духом прикотило?

Кажу отеє, а сам думаю: "Змилувався господь наді мною, послав людей розважити мене, самотнього". І такий я радий!..

— Сідайте ж, люде добрі! Сідайте! Отут, біля грубки або хоч на лежанці, тепліше буде. Сідайте, голуб'ята! Грійтесь, певно, перемерзли.

— Таки не без того: мороз-то не геть великий, так же вітер такий гострий, так наче ножем ріже, поза шкурою проймає. Та ще й зверху наче з рукава сипле, аж коні стають; вже на що моя мишаста, хоч би й під єнерала, а й вона, бідолашна, біжить, біжить та тиць — і стане...

— Забивна путь, що й казати,— додає Петро услід Трохиму,— замети навергало такі, що інде врівень зі стріхою...

Сіли, нагрілись, балакаємо потроху, се та те...

— Виходить,— кажу я,— Трохиме, що й у вас на селі негаразд сщє, не з медом?

— Який же там гаразд! Про гаразд нам вже й не сниться, хоч би спокій кублився, а то таке завелося, таке, що й не вимовити.

— Таки так,— вставляє і Петро своє слово,— і де се таке видано, де таке чувано, як у нас сталося! Син батька в острог засадив.

— Та ще за що засадив! — мовив Трохим.— Нехай би вже за душогубство, чи за крадіжку, чи за яке інше злочинство, а то суще сказати — так як я тобі господи! Глум і сором і промовити: з зажерливості, за гроші... А вже ж ті кляті гроші, якого тільки лиха вони не коять!.. Дожились! Бий його сила небесна! У батька син з рота рве! Отаке! — Трохим зціпив зуби і трохи помовчав, потім і каже: — І що б воно було, коли б на світі грошей не було?

— Певно, що, може б, злиднів не було і сліз людських поменшало б,— відповів Петро.

— Коли б моя сила та воля,— мовив Трохим,— я б зараз усі гроші, які є на світі,— геть, побоку! А натомість — міньбу: ти мені — сіль, я тобі — хліба, от як! Тоді б ніхто нікому не заздрив!

— Ні, Трохиме,— каже Петро,— як на мою думку, так не в самих грошах уся сила: що гроші, то гроші, а що таки і людська вдача; забісовані люде стали, все йому мало свого, за щелепами своє не поміститься, а до чужого куска квапиться... А тут ще й гаспидські брехунці розплодилися.

— Еге ж! Воно й є, і брехунці додають, і Ніхто, як брехунець, і нас під таку хвищу випер. Ми до тебе, Якове, від цілої громади, як до батька, дай раду і пораду: брехунець нас знесилює, вигадав гратись у "тісної баби", та таке витворяє — хоч ляж та й плач. Першим словом повідай нам, Якове, хто вигадав брехунців? — питається у мене Трохим.

— Себто адвокатів? Вони по закону.

— Се ми й самі тямимо, що адвокатів прописано по закону, та то інша річ: адвокати — ті, що з срібними вінчиками біля серця, вони при суді, а брехунці по селах людей баламутять та обдурюють... Хіба се по закону? Я чоловік і не письменний, а міркую собі, що брехунці не по закону, нащо вони? Жили ми без них, і гаразд було. На бісового батька вони нам? У нас і без них є кому брехати: Варка Тирлиха та Маруся Рокитна як порозсупонюють свої ханьки, так за день не переслухаєш їх брехень. Ти, Якове, навчи нас: чи можна нам без брехунця?

— На се людям добра воля, примусу жодного ні від кого нема,— відповів я.

— От бач, Петре, бач! Хіба не на моє виходить, а ти не йняв віри. Ну, добре! А нічого нам не буде за те, як ми свого брехунця на копильчаках та в замет за село? — питається Трохим, пильно вставивши на мене свої палкі очі.

— Себто як? Силоміць, чи що? — питаю я.

— Ні, ні! Нащо силоміць! Се б то ми й самі зумили, не велика мудрація, а ми бажаємо по закону, по-людськи, любенько спекатись його. От ти й порадь нас.

— Гм! Се неабияка річ! — кажу я.— Та тривайте лишень, я гаразд не розберу, чого вам треба? Про якого се ви брехунця? Що він вам таке заподіяв?

загрузка...

. — Таки ти, Трохиме,— мовив Петро,— трохи поперед возу взабіг; ти б узяв та все по порядку, щоб воно було, мов на долоні.

— А вже ж не як, я й сам так думав, а ти взяв та й перебив, ось мовчи ти, а я казатиму. Бач, Якове, ось воно як сталося: узяв вралсий син та й обідрав батька, геть-чисто обідрав, наче оббілував, тоді в острог його, та ще й каже: "Закон постановив". А стовма б тебе серед шляху поставило! Сам занівечив батька, а на закон звертає...

— Так хто ж се такий, скажи, Трохиме? — питаюсь я в нього.

— Вже ж ніхто, як отой Дмитро Пухлина.

— Не сам він, а брехунець,— знов перебив Трохима Петро.

— Вже ж не сам, та ти, Петре, будь ласкав, не перебивай, а то ми ніколи до берега не пристанемо. Ти мовчи, Петре, нехай Яків слухає, а я почну від самого краю... Жили ми, Якове, без брехунця, а бог, хто його зна за що, взяв та й наслав на наше село оту сарану, брехунця. Ми таки самі й вигодували його на свої голови! Се я про Василя Рудого,.. Ти його знаєш? Ні! І ліпше... Нехай його бог святий не знає. Слухай же, як ми розжилися на того Рудого. Паламарював у нас Лука Шестопал, навряд, чи зазнаєш ти його, давно його кістки тліють. Ат собі чоловічок був, нехай вже царствує: ні до чобота на закаблук, ні до черевика на рант, а проте — своє діло правив: коли треба подзвонить, свічки посвітить, потушить, кадило розідме й подасть, зривався часом і поспівати на криласі, так дяк йому не давав, бач, він голосом не вийшов, а наш дяк пречудесно співав! Було, як візьме горою "Иже херувими" та спустить "попечение", так хоч би ти й не хотів, а зітхнеш і по-клона вдариш. І голос же в нього був! Неначе срібний дзвін, а в Луки вже ні, не наділив його бог! Лука було й рад би, так не виходить у нього: як заскиглить — так тебе наче серпом по серцю. От зовсім наче цапеня на загаті... Хтось-то взяв та й підкинув до паламаревої хати нехрещену дитину. Лука бездітним був. Ми-то, бач, і догадувалися, чий то гріх, та... не наше діло! Яка б не була мати, а нелегко їй свою кров з-під серця та до чужого причілка. Наші баби почали, було, пащекувати, так я визвірився на них.

— Цитьте,— кажу,— вам яке діло? Дивіться за своїми приполами, а до чужого проса не квапте носа, зась!

Вони, спасибіг їм, чи злякались мене, чи так послухалися, замовкли, не цокотіли... Узяв Шестопал ту дитину, у віру ввів, Василем охрестив, думає: яке ж йому прозвище? Нехай, каже, Рудим росте. Справді, воно таке руде, наче на цибулі лушпиння. Росте те байстря — нівроку йому. Лука його дзвонити привчає, в одного дзвона навчив, псалтир йому проказав: вже воно починало ходити по покійниках читати; може б, Лука був і вивів його на яку добру путь, так же смерть не дала: зимою Лука жінку поховав, а на осені й сам переставився. А те паламарча, чи хто воно вже — бог Ійого знає, лишилося, немов верства на шляху: без роду, без племені, без захистку, без пристанища, та ще ніде й не приписане; наче на гріх — узяв отець Харлампій та й забувся його в метрику завести. Що нам з ним чинити? Куди його привернути?.. Я до отця Харлампія:

— Візьміть хлопця! А він мені:

— Бога бійся, чоловіче! У мене й своя з'їжа на дев'ять ротів, снаги моєї не стає, а ти ще чужого тичеш.

Я до того, до другого.

— Беріть хлопця.

Ніхто не хоче, усі цураються, усі в одно!

— У мене злидні, та воно й у метрику не заведене, ще в яку халепу вскочиш.

Морока мені. Ну, думаю, вже ж не гинути йому під тином, і в нього душа не з ремінця, треба десь приткнути його.

— Коли,— кажу,— на те пішло, нехай у мене зимує, хліба не переїсть, а навесні — ми його за підпасича до громадських свиней.

Так і вчинили. Отець Харлампій трошки змагався.

— Воно,— каже,— читати вміє, а ви його на свинопаса. Люде на те йому і кажуть:

— Одно одному не пошкодить! Он у Буханівці громадський пастух влітку товар пасе, а взимку дітвору учить. Нехай же і в нас хоч трошки на те походитиме... Ще коли б воно хазяйська дитина була, а то нажироваие... Нехай пасе.

Нехай і нехай. Пасе Рудий перістих.

На друге літо ми його з підпасича та на пастуха, і гаразд би.

1 2 3